– Чим? Ну чим вона краща за мене? – плакала Марина на плечі кращої подруги. – Так, вона гарна, яскрава. Але хіба я гірша? Адже вона зрадила його. Кинула. Проміняла на іншого. А тепер повернулася, як ні в чому не бувало. Невже це можна пробачити і так піти до неї?

Люді дуже хотілося нагадати Марині:

– Я ж тебе попереджала. Говорила. Не зв’язуйся з чоловіком, якщо він ще сумує за іншою. Але ж ти не слухала.

Та Люда мовчала, тільки гладила Марину по плечу і шепотіла:

– Все минеться. Будеш і ти ще щаслива. Зустрінеш ще свого принца.

– Але я його зустріла, – Марина заплакала з новою силою. – Свого принца, свого ідеального чоловіка, а він мене кинув.

…Марина прийшла сьогодні додому раніше. Проєкт зданий, і тепер вона на кілька днів абсолютно вільна. Дорогою вона зайшла в супермаркет і набрала їм із чоловіком смаколиків.

– Вітю, ти вдома?! – побачивши в коридорі черевики й куртку чоловіка, гукнула Марина.

Але у відповідь була тиша.

– Дивно, – задумалася Марина.
Зазвичай, якщо чоловік був удома, то на всю гучність працював телевізор, а він сам одразу ж біг зустрічати дружину, хапав сумки і з цікавістю, зовсім як дитина, дорогою на кухню зазирав по черзі в кожну, що вона там принесла.

Марину ця звичка чоловіка завжди розчулювала, і вона намагалася обов’язково побалувати його чимось смачненьким.

Але сьогодні все було зовсім не так.

Вона тихенько поставила пакет на підлогу, роззулася і навшпиньки пройшлася по квартирі. Під ногами раз у раз траплялися розкидані по підлозі речі чоловіка.

– А ось ти де? – вона з полегшенням зітхнула, побачивши Віктора, який стояв перед шафою в спальні. – Зараз будемо вечеряти. Я стільки всього накупила, – весело сказала вона, але одразу ж осіклася. – Вітю, тебе знову у відрядження відправляють? – Марина раптом побачила в одній руці чоловіка сумку, а в другій купу сорочок.

Віктор обернувся. Він ласкаво взяв її за руки і сказав:

– Іди, готуй вечерю. Я зараз прийду і все розповім.

– Вітю, що таке?

– Іди. Усе потім…

Марина не розуміла, що відбувається.
Марина встала і пішла на кухню. Ноги раптом чомусь стали ватяними і перестали її слухатися. Вона обернулася і знову з тривогою подивилася на чоловіка.

– Іди, іди, – повторив він і спробував підбадьорливо посміхнутися.

Але вийшло якось скоріше безпорадно.

Марина любила готувати. Тому, зайнявшись улюбленою справою, трохи заспокоїлася, і навіть усмішка, яка побачивши обличчя чоловіка в спальні, злетіла з її губ, знову осяяла її обличчя.

– І справді, що могло статися? Вічно я все вигадую, – за кілька хвилин уже думала вона. – Навіть якщо Вітя з’їздить у відрядження. І що? Не вперше, – останнім часом чоловік, дійсно, досить часто туди їхав. – Поїдемо кудись разом пізніше, а я поки що в квартирі приберу. Он як усе за цією роботою запустила, – Марина озирнулася довкола себе.

Вдома було чисто, але не так ідеально, як їй подобалося.

Духовка дзенькнула, повідомивши, що риба готова.

– Де ж Віктор? – подумала Марина.

Зазвичай у відрядження він збирався швидко.

Сама вона, поки запікалася риба, встигла зробити овочевий салат, розкласти улюблену чоловіка сирну нарізку.

Марина підійшла до вікна. Вона відчинила його, і в квартиру зайшов свіжий літній вітерець. Заграв шторами. Пробіг кухнею.

– А ось і я, – Віктор підійшов ззаду зовсім нечутно і обійняв Марину.

– Вечеря готова, – вона хотіла обернутися і пройти до столу, але він їй не дозволив, тільки сильніше обійняв.

– Марино, ти ж розумна. Ти завжди мене розуміла. Я знаю, зрозумієш і зараз? Марино. Я йду. Це сильніше за мене…

Вікторові справді непросто далося рішення піти. Він переживав вже пів року і не міг ухвалити рішення. З одного боку, він щасливий знову отримав можливість бути з тією, що любив ще зі шкільної парти, а з іншого – Марина.

– Я ж її теж любив або люблю. Чи це подяка? – повертаючись ночами, думав він про Марину.

– Ти гарна, розумна, – продовжив Віктор, так і обіймаючи дружину за плечі. – Ти чудова, але я зрозумів, що тебе не люблю.

Віктор різко опустив руки і, перш ніж Марина встигла обернутися, схопив речі і вискочив із квартири.

А вона так і лишилася стояти. Розгублена. Здивована. На плиті остигала з такою любов’ю приготовлена ​​вечеря.

– Як же ж так? Чому? Адже все було гаразд, – вона не розуміла, що сталося.

Марина проплакала всю ніч.

Під ранок тільки вона забулася тривожним сном, як її розбудив дзвінок у двері.

– Марино, – на порозі стояв Віктор.

У тому ж одязі, що пішов учора. З ним стояла молода жінка.

– Я хочу, щоб між нами не було недомовок. Це Катя. Вона моє шкільне кохання. Пам’ятаєш, я тобі казав?

Марина кивнула. Вона пам’ятала. Адже саме вона витягувала Віктора з переживань, коли вони тільки познайомилися. Саме через Катю й витягувала, яка віддала перевагу іншому, вискочила за нього заміж і поїхала.

Подруги в один голос говорили Марині:

– Кинь його.

Але вона не могла. Дуже вже їй запав у серце білявий чоловік із сумними карими очима, з яким вона познайомилася на стоянці біля супермаркету.

Чоловік ішов, не розбираючи дороги, і ледь не влетів у машину Марини. Добре, що вона на той час уже зупинилася.

– Катя розлучилася, – вів далі Віктор. – Оселилась у сусідньому містечку. Ми випадково зустрілися. Саме до неї я їздив, говорячи тобі, що у відрядження.

– Навіщо ви прийшли? – запитала Марина.

– Буде краще, щоб ти дізналася від мене, а не від інших, до кого я пішов. А Катя хотіла з тобою познайомитись і сказати спасибі, що ти підтримала мене тоді, – жінка поряд із Віктором кивнула, підтверджуючи. – Марино, ти ж розумієш, як важливо людині в житті зустріти кохання? – Віктор зазирнув Марині у вічі. – Ти хочеш, щоб я був щасливий?

Марина перевела погляд з Віктора на Катю і зачинила двері.

– Все було марно. Людо, розумієш, усе! Чим? Ну чим вона краща за мене? – запитала Марина кращу подругу Люду. – Так, вона гарна, яскрава. Блондинка з блакитними очима, як з картинки. Але хіба я гірша? Хіба що не білявка. Невже це можна пробачити і так просто знову повернутися до неї? Де його гордість нарешті?

Люда обіймала подругу, розуміючи, що їй треба виплакатися.

Марина взяла два тижні власним коштом і не виходила з дому. Потім довелося повернутись на роботу.

Вона, ходила бліда, як тінь, зовсім не помічаючи, співчуваючий, а іноді насмішкуватий шепіт колег за спиною.

Їй було байдуже. Вона вчилася жити наново. Без Віктора. Ось тільки виходило в неї це погано.

– Досить. Пора повертати тебе до життя, – через два місяці влетіла в квартиру до Марини Люда. – На ці вихідні ми їдемо на море.

– Ні, – мляво пробурмотіла Марина. – Я хочу побути вдома, – вона щільніше закуталася в пухнастий халат.

– Ще чого? – Люду було не зупинити. – Їдемо без розмов. Ловитимемо останнє сонце літа, що минає. – І перестань гортати телефон. Досить стежити за життям свого колишнього.

– Але ж вони такі щасливі, Людо. У них незабаром буде дитина. Дивись, Катя вагітна. А в мене, а я, – сльози знову з’явилися на очах Марини.

Але під натиском подруги Марина здалася й поїхала. Вона навіть кілька разів під час поїздки щиро посміхнулася.

– Людо, у Віті донька народилася, – Марина знову показала подрузі на телефон.

– Ти так і не заспокоїлася, – Люда з докором глянула на Марину. – Скільки часу вже минуло? Звісно, ​​народилася. Час настав, і народилася. А тобі пора впритул зайнятися своїм життям. Скільки тобі про це говорити? – Люда зітхнула.

– Так. Настав час, – Марина знову подивилася на фотографію щасливих Каті та Віктора з дитиною на руках.

Марина начебто навіть ожила, після прийнятого рішення.

А потім прийняла залицяння колеги, який уже пів року добивався її уваги.

– Я така щаслива. Нарешті моя подруга виходить заміж, – Люда сиділа на дивані в салоні для наречених, спостерігала, як Марина приміряє весільну сукню і доїдала третю порцію шоколадного морозива, яке їй тут люб’язно запропонували. – А що? У моєму положенні можна, – у відповідь на докірливий погляд Марини, коли Люда попросила принести ще морозива, засміялася вона і погладила себе по животику, що округлився.

Люда встигла за цей час вийти заміж, і тепер вони з чоловіком чекали первістка. Стать спеціально не дізнавалися, щоб був сюрприз.

Зробивши покупки, вони ще трохи посиділи у сусідньому кафе.

– Тепер побачимось на весіллі, – підморгнула Люда подрузі.

– Ага, – Марина щасливо посміхнулася і пурхнула в таксі.

Наспівуючи, вона піднялася на свій поверх.

– Ти? – Марина розгублено застигла, побачивши перед своїми дверима колишнього чоловіка, який сидів на сходах.

Маленька дівчинка років трьох спала в нього на руках.

– Я. Пустиш?

– Заходьте, – замість гучної відповіді вийшов шепіт.

Голос раптом зрадив її. А минуле повернулося.

– Ти звідки? – спитала Марина, розливаючи чай, коли дівчинку влаштували на дивані, а самі пройшли на кухню.

– Катя нас покинула, – замість відповіді Віктор простяг Марині якийсь папірець. – Вона відмовилася від дочки і поїхала будувати щасливе життя. А я? Я зовсім не знаю, що робити з маленькою дівчинкою. Поки Катя була, вона хоч якось, – тут він замовк, говорити, що Катя була зовсім поганою матірʼю, йому не хотілося. – Допоможеш? Мені в цьому місті більше нема до кого піти.

– Я заміж виходжу, Вітю. Через чотири дні.

Він кивнув і знову благально глянув на Марину.

– Чотири дні.

Вона пройшла у вітальню.

– Як її звуть?

– Валя.

Марина з ніжністю посміхнулася, бачачи, як уві сні дівчинка підклала долоню собі під щоку.

Жінка вирішила, що допоможе чим зможе. Але про майбутнє з Віктором мови більше бути не могло…