– То тепер що виходить – мама не потрібна? – питаю прямо я свого сина.

А він стоїть, очі понурив, не знає, що сказати, бо я ж правду кажу – я збудувала великий будинок і стала непотрібною своїм дітям. Мені, як мамі, це настільки прикро відчувати і розуміти, що слів не підберу, аби описати, що я зараз відчуваю.

Отак стараєшся все життя заради дітей, собі у всьому відмовляєш, а в підсумку зайвою стаєш. І це при тому, що діти у мене добрі, хороші, вони нічого проти мене не мають, але не хочуть, щоб я жила з ними.

Вдома мене немає вже багато років, я на заробітках в Греції вже давно. І моя помилка полягала в тому, що я маючи двох дітей, сина і доньку, почала будувати будинок на два входи. Міркування у мене були прості – я хотіла, щоб діти жили поруч зі мною, от тільки не подумала – де я сама буду жити.

Дітей я залишила, коли вони ще в школі вчилися, в старших класах. Мені хотілося встигнути щось заробити, поки вони підростуть, бо ж і про освіту треба було подбати, і гідне весілля зробити як час прийде, і житлом забезпечити.

Між дітьми у мене невелика різниця, син всього на два роки старший за доньку. То ж він першим поступив в університет, а за ним і дочка в місто поїхала освіту здобувати. Я їх обох вивчила, і коштувало це мені чимало, бо обоє вчилися на платному.

Потім дочка вийшла заміж, я таке гарне весілля їй зробила, що родичі всі в захваті були. Зять хороший трапився, роботящий, людяний, і я їм дозволила у нас жити.

Зібрала я нараду – сина, доньку, і запропонувала їм, що я висилатиму гроші, а вони нехай будують дім – один великий, але на два входи.

Мою ідею діти сприйняли дуже добре, син сказав, що займеться спочатку проектуванням, а потім вже і будівництвом. Все узгодили і стали будувати. З грошима, які я висилала, справа рухалася швидко, і вже за кілька років діти заселилися в нашу новобудову – кожен в свою половину.

А я і далі в Греції залишалася, а дітям всі свої зароблені гроші висилала, а вони ними порівну ділилися.

Не знаю, про що я думала, але про себе я не подбала зовсім. Напевно, я сподівалася, що після того як я так дітям допомогла, хтось з них мене приютить у себе на своїй половині.

Прозріння до мене прийшло нещодавно, коли я додому приїхала, і сказала, що цього разу житиму у сина, бо в його половині є дуже затишна кімната з виходом в сад, вона мені дуже подобається.

Син спохмурнів, але не сказав нічого. Та я відразу побачила з виразу його обличчя, що це йому не сподобалосяю

Мої здогадки підтвердилися, коли син покликав мене на серйозну розмову.

– Мамо, ти тільки не ображайся, але мені здається, що краще буде, якщо ти з Олею житимеш, все ж біля дочки краще, ніж біля невістки, – каже мені син.

Я спочатку не зрозуміла, про що він говорить, та потім до мене дійшло – він не хоче, щоб я жила з ними.

– Бачу, що ти образилася, але мамо, це ж нормально, якщо є дочка – жити біля дочки. Ми з Тетяною тобі завжди будемо раді, якщо ти до нас у гості заходитимеш. Зрозумій, тепер моя сім’я – це Тетяна і діти, мені треба дбати про їхній комфорт.

Після таких слів сина я проплакала цілу ніч, так мені себе було шкода. Скільки років на чужині гарувала, щоб тепер непотрібною бути?

Дочка теж мене неабияк розчарувала – не далеко вона втекла від свого брата. Теж мені каже, мовляв, живіть скільки треба, я вас не виганяю, але ж ви розумієте, мамо, зо у мене сім’я, чоловік, діти, і ми б окремо хотіли жити.

– То що мені робити? – питаю я своїх дітей. – Де жити?

– Їдь в Грецію, і за кілька років купиш собі однокімнатну квартиру, – запропонувала донька.

– Так, мамо, Оля права, це найкращий вихід, – підтримав її ідею і син.

– Добре, діти, саме так і зроблю, але ви від мене більше ніякої допомоги не чекайте, – попередила я їх із сльозами на очах.

Не думала я, що і мене спіткає така гірка доля більшості заробітчанок – віддати дітям все і залишитися непотрібною.