– Привіт синку! – на порозі стояв батько з великою сумкою в руках.

– Тату? – здивувався Юрій. – Привіт, а чому ти не подзвонив? Я зустрів би. А де мама?

– А мама вдома, – відповів Віктор Михайлович, заходячи до хати. – А я ось вирішив до вас приїхати. Так би мовити, свіжим повітрям подихати. Набридло мені місто.

– Тату, у вас з мамою все гаразд? – насторожено спитав Юра, відчуваючи недобре.

– Нууу…, – зам’явся батько, – не зовсім. Мама твоя зовсім спокою не дає. Сил вже нема слухати. Ось до тебе вирішив поїхати.

– Зрозуміло, – кивнув головою Юрко. – Знову пішов від мами.

– Синку, – говорив Віктор Михайлович, – ну не можу я так, коли цілими днями “бу-бу-бу бу-бу-бу”. Що не зроблю – все не так! Я поживу в тебе, можна?

– Можна, – сказав Юрій, – живи, звичайно. Тільки мамі треба сказати, що ти тут, бо хвилюватися буде.

Віктор Михайлович знизав плечима і пішов у кімнату, показуючи своїм виглядом, що дзвонити дружині не збирається. Юрко сам зателефонував мамі і повідомив, що тато у нього в гостях. Реакція мами була передбачуваною.

– Та нехай йде куди хоче! – гукнула вона в трубку. – Набрид вже!

Висловивши все, що вона думає про чоловіка, мама поклала слухавку. Юрко зітхнув з полегшенням. Раніше, коли ще були бабуся з дідусем, батько неодноразово їхав до них, але потім завжди повертався, дуже сумував за сином. Спочатку в сім’ї була ідилія, а потім знову починалися сварки. Маючи владний характер, мама не давала спокою всім, хто опинявся в її полі зору, а “дух свободи” батька потребував свіжого повітря та легкості буття.

Бабусі з дідусем вже немає, а в тому будинку тепер живе Юрко зі своєю дружиною та маленькою донькою. Він ще за життя бабусі переїхав до неї, щоб допомагати по господарству. Батько тим часом працював на заробітках і приїхав тільки тоді, коли Юрко одружився. Відносини між батьками тоді налагодилися і здавалося, що вони переживають період другої молодості. Або просто стали мудрішими. Два роки все було добре і тут вони знову посварилися.

Віктор Михайлович грав із онукою, коли Юрко, закінчивши розмову з матір’ю, зайшов до кімнати. А Марина, дружина Юри, розповідала його батькові про “великі досягнення” їхньої маленької Тетянки. Батько посміхався, обіймав онучку та виглядав щасливим. У онуці він душі не чув, та й з Мариною у них завжди були добрі стосунки.

За місяць на перший День народження Тетянки приїхала Лариса Дмитрівна, мама Юри. Вона не попереджала про свій приїзд, вирішила зробити сюрприз. Зайшовши до будинку, її погляду постала картина сімейної ідилії: Віктор Михайлович чистить картоплю, Юрко миє посуд, а Марина годує Тетянку. Тетянка щось розповідає в процесі, а дорослі сміються і розчулюються.

– Здрастуйте, Ларисо Дмитрівно! – радісно сказала Марина, побачивши свекруху. – Тетянка, дивись, бабуся приїхала!

Лариса Дмитрівна скривилася від слова “бабуся” і сказала:

– Лариса. Нехай мене на ім’я кличе. Сучасні діти всі звуть бабусь та дідусів на ім’я.

– Привіт мамо, – привітався Юра, – як скажеш. Лариса, так Лариса.

Марина зніяковіла, а Віктор Михайлович сказав:

– А ось мене не треба кликати на ім’я. Я – дідусь!

– А тебе взагалі ніхто не питає, – різко сказала Лариса Дмитрівна. – Чистиш картоплю, от і чисть мовчки. Я дивлюсь, весело тобі тут. Подобається жіночими справами займатися?

– Бу-бу-бу, бу-бу-бу, – передражнив її Віктор Михайлович. – Сьогодні у нашої внучки перший День народження, давай не сваритимемося.

– Тебе забула запитати, що мені робити, – єхидно сказала Лариса Дмитрівна і перейшла на онучку. – А хто це у нас такий такий замурзаний, у кашці?

Тетянка посміхалася бабусі і щось говорила їй своєю мовою. Марина спокійно догодувала доньку та пішла укладати її спати.

– Так, батьки, – сказав Юрко, коли Марина вийшла з кімнати, – давайте жити дружно, таки у нас сьогодні свято. Мир?

– Мир! – одразу відповів батько.

– Добре, – неохоче відповіла мама.

Уклавши Таню спати, Марина повернулася на кухню і відправила чоловіків у двір займатися шашликами. Ті слухняно взяли каструлю з маринованим м’ясом та й пішли. А Марина тим часом почала клопотати на кухні – щось мити, розкладати. Поки донька спить, треба все встигнути.

– Бач, як ти їх привчила, – здивувалася свекруха. – Я скільки не намагалася, у мене не виходило.

– А що їх привчати, – відповіла Марина, – вони молодці, самі в усьому мені допомагають.

– Не знаю, від цього мого негідника взагалі ніякої користі, – скептично сказала свекруха. – А якщо й зробить, то все зіпсує.

– Не помічала, – відповіла Марина. – Навпаки, Віктор Михайлович у всьому ентузіазм виявляє, по дому допомагає, з Тетянкою няньчиться. Він – чудовий батько та дідусь.

– Так, одна я тут погана, – роздратовано сказала Лариса Дмитрівна.

– Це Ваш вибір, – відповіла Марина. – Ви отримуєте те, що самі випромінюєте. Подивіться на себе збоку.

– Ти б помовчала! – різко зупинила її Лариса Дмитрівна. – Ще молода дуже, щоб мене життя вчити!

– Живіть як хочете, тільки в цьому будинку щоб сварок не влаштовували, – також різко відповіла Марина.

– Щоооооо! – обурено відкрила рота свекруха.

– Все добре. Ходімо на подвір’я, стіл у альтанці накриватимемо. Візьміть скатертину і велику тарілку, – спокійно відповіла Марина, взяла тарілки і пішла у двір.

Лариса Дмитрівна взяла скатертину, тарілку і вийшла за Мариною. Дивлячись, як Віктор Михайлович порається біля мангалу, Юра нанизує шашлик на шампура, а Марина накриває стіл у альтанці, вона не могла зрозуміти, як їм удається всім разом жити дружно. Сміються, всі справи робляться, нікого переконувати допомагати не треба. Їй за все життя не виходило так з чоловіком, а тут він сам все робить.

– Ти додому не хочеш повернутися? – Запитала його Лариса Дмитрівна перед від’їздом.

– Ні, Ларисо, – відповів їй Віктор Михайлович. – Тут моя онука. Раптом вона сумуватиме, коли я поїду. Знаєш, як вона мене любить! А ти приїжджай частіше до нас, адже ми одна родина.

Виїжджаючи, Лариса відчувала тугу та самотність. Вона бачила, як вони всі щасливі. Так, як ніколи не були щасливі з нею. Марина зуміла зробити те, що не змогла зробити вона сама.

– Такий у мене характер і прогинатися під чужі інтереси я не збираюся, – виправдовувала себе Лариса Дмитрівна.

А Віктор Михайлович так і залишився жити із сином, невісткою та онукою. Вони йому були сенсом життя.