Ліза була молодою, красивою, але дещо безпринципною дівчиною. Вона приїхала до Києва з маленького села з амбітними планами підкорити столицю. Але вступні іспити до університету вона завалила, тому щоб хоч якось закріпитися в столиці, їй довелося влаштуватися на малооплачувану роботу касиркою в гіпермаркет.

Саме там вона й познайомилася із Михайлом. Михайло працював у тому ж магазині охоронцем, і його навряд чи можна було б назвати мрією кожної жінки. Йому було сорок років, вже з’являлося черевце, волосся, визнавши свою поразку перед віком, потихеньку здавало позиції на його голові, утворюючи залисину. Характер у нього був поступливий, нетвердий.

Михайло був забудькуватим, розсіяним, непрактичним. Таких, як він, у рідному місті Лізи називали просто «тютя».

Михайло одразу закохався у ефектну, гарну Лізу, не треба бути експертом, щоб зрозуміти це. Дивився на неї воловими очима, невміло намагався завести розмову, пропонував проводити з роботи, якось подарував букет квітів. Лізі ці жалюгідні спроби залицяння здавались просто смішними, і вона часто від душі веселилася, обговорюючи з колегами невдаху.

Звичайно ж, зі своєю зарплатою охоронця, він не міг бути для неї парою — вона птах зовсім іншого польоту. Так Ліза думала, доки Михайло не обмовився, що живе у своїй двокімнатній квартирі в центрі Києва.

Ось він – її шанс! Вона вважала, що без особливих проблем зможе в’їхати в цю квартиру повноправною господаркою, бо бачила, що Михайло по вуха закоханий у неї.

Ліза раптово потепліла до Михайла. Вони почали зустрічатись.

Їхні колеги були дуже здивовані такій незрозумілій зміні в Лізі, а Михайло був на сьомому небі від щастя. Він задаровував Лізу подарунками, які ледве міг дозволити на свою зарплату, водив її у кіно, на концерти. Ліза прихильно приймала ці знаки уваги, чекаючи на головне.

Її план перейшов до ендшпілю, коли через півроку Михайло зробив їй пропозицію. Ліза попросила тиждень подумати, щоб у чоловіка збереглася ілюзія уявних труднощів, пов’язаних із її завоюванням.

У душі Ліза тріумфувала. У своїх найсміливіших мріях вона вже переписувала київську квартиру на себе.

За тиждень вона прийняла пропозицію Михайла. Також Ліза вирішила якнайшвидше виправити прикру помилку: вона все ще не бачила свою майбутню житлоплощу.

У гостях у новоявленого нареченого на неї чекав неприємний сюрприз. Виявляється, Михайло жив не один, а з хворою матір’ю.

Ольга Петрівна не входила до планів Лізи. Дівчина не збиралася жити в одній квартирі зі старою свекрухою. Так тут ще й бідна родичка, племінниця Ніна, яка доглядала стареньку. Своєкорислива Ліза відразу запідозрила, що та мітить прописатися в квартирі.

Про все це Ліза думала, поки курила біля станції метро.

— Ось що, любий, – Лізи видихнула ментоловий дим через ніздрі і загасила сигарету об стіну, – я не вийду за тебе, поки ти живеш із матір’ю. Мені потрібен чоловік, а не мамин синок.

— Стривай. — Михайло розгублено заморгав. — Ми можемо переїхати, не знаю, зняти десь житло…

— Переїхати? – Усміхнулася Ліза. — І на яке житло вистачить твоєї зарплати? На кімнатку десь у поза столицею? Коли у тебе є двобочка в центрі Києва? Ні, любий, це твоя мати має з’їхати з квартири в центрі, вона ж стара, їй все одно де доживати свої роки, а ми молоді.

— А куди? — за хвилину мовчання поцікавився Михайло.

— Звідки я знаю! – Вибухнула Ліза. – Ти ж мужик, придумай щось! Нехай її родичі заберуть, та сама Ніна, наприклад!

— Ніна сама в комуналці кімнату винаймає, куди їй. А інших родичів у нас немає, — відповів Михайло з похмурим виглядом.

Ліза спробувала взяти себе до рук. Так, зараз головне – не злякати. Цей шанс упускати вона не збиралася.

— Дорогий, а знаєш… — вкрадливо почала вона, — а ти думав про державний будинок для літніх людей? Там догляд за нею буде набагато кращим, ніж зараз. І нам не доведеться тулитися в орендованій квартирі, якщо вона на тебе квартиру перепише.

Михайло глибокодумно пошкреб свій плеш. Така думка не спадала йому на думку.

— Так, ти маєш рацію, — нарешті зітхнув він. — Там їй буде набагато краще.

— Тож будь зайчиком, вмов її на переїзд. І нехай квартиру не забуде переписати. Мені що, я за твоє майбутнє хвилююся.

— Так, ти маєш рацію, — задумливо повторив Михайло. — Догляд набагато кращий.

Ольга Петрівна рано стала вдовою та виховувала єдиного сина Михайла одна. Вона старанно і багато працювала, аби син ні чого не потребував. На столі у них завжди була їжа, син завжди був одягнений у гарний одяг, навчався у найкращій школі. Ольга Петрівна навіть отримала від держави номенклатурну квартиру у центрі Києва. «Вже тепер,— думала вона,— майбутнє Мишхайлп забезпечене».

Але Михайло виріс лінивою, слабохарактерною, розпещеною увагою матері людиною. Ольга Петрівна не обманювала себе і з гіркотою визнавала цей факт. Михайло, на відміну працьовитої матері, працювати не любив і не хотів, і на тих роботах, куди влаштовувався, надовго не затримувався.

Ольга Петрівна отримала від держави немаленьку пенсію, але її навіть не вистачало на утримання себе і перманентно безробітного Михайла. Тому вона замість того, щоб піти на заслужений спокій, влаштувалася прибиральницею до місцевого фітнес-клубу.

Так тривало якийсь час: Ольга Петрівна ходила щодня на роботу, Михайло сидів удома.

Якось Ольга Петрівна, прибираючи сходи, оступилася і впала. Результатом став перелом шийки стегна. Вона розуміла, наскільки це серйозна травма, розуміла й те, що тепер вона навряд чи вийде на роботу, навіть якщо кістки зростуться як треба. Ольга Петрівна була вже не в тому віці, щоб остаточно одужати від такого перелому.

Михайло не зрозумів весь тягар ситуації, і Ользі Петрівні довелося терпляче пояснити йому, що її пенсії на життя не вистачить. Що їй потрібна буде доглядальниця, тому що вона зовсім послабшала, а це зайві витрати. Що Михайлу просто потрібно знайти роботу.

Михайло поставився до цієї новини без ентузіазму. Він, як міг, відтягував пошуки роботи, доки Ольга Петрівна не напустилася на нього з усією можливою суворістю.

— Михайле, схаменися! — умовляла вона сина. – Знайди роботу, Бога ради! У нас на продукти скоро не вистачатиме!

Скріпивши серце Михайло влаштувався охоронцем у гіпермаркет. Де й познайомився із Лізою.

Коли син сказав Ользі Петрівні, що в нього з’явилася дівчина, вона спочатку зраділа. Життя Михайла, здається, налагоджувалося: є стабільна робота, є дівчина, може, скоро і діти з’являться. Але згодом Ольга Петрівна сильно засумнівалася у цьому.

Михайло тепер все менше часу проводив удома, а майже всю свою невелику зарплату витрачав виключно на Лізу. Так як запити дівчини значно перевищували його бюджет, він став забирати пенсію матері, говорячи, що потім поверне, але цього потім ніколи не наставало.

Через те, що платити доглядальниці не було чим, а Михайла вічно не було вдома, за Ольгою Петрівною почала доглядати її племінниця Ніна. Вона була сиротою і винаймала невелику кімнату на околиці Києва.

Ніна була чесною та доброю дівчиною. Незважаючи на те, що вона працювала, на те, що їй доводилося мотатися в електричках, вона щодня викроювала час, щоб відвідати тітку. Бачачи, що у бабусі часто не вистачає грошей навіть на найнеобхідніші ліки, Ніна по-тихому купувала їх на свої.

Майбутня невістка тим часом відразу, під час знайомства, викликала у Ольги Петрівни погане передчуття. Було щось хитре в милому, гарненькому личку Лізи. І від проникливого погляду старенької не вислизнуло, яким господарським поглядом дівчина окидає квартиру.

Побоювання Ольги Петрівни підтвердилися, коли Михайло вперше заговорив про будинок для літніх людей.

Почав він здалеку, поволі, ніс якусь нісенітницю, мовляв, є такі заклади, де людей її віку та її здоров’я забезпечують необхідним. Як добре там живеться. Як чудово провести старість на природі серед ровесників, а не у чотирьох стінах міської квартири.

— Ні. Навіть не думай, — одразу сказала Ольга Петрівна.

— Мамо, просто розглянь як варіант.

— Ніколи я туди не поїду! – відрізала бабуся.

План Михайла буксував: незважаючи на всі його умовляння, мати категорично відмовлялася переїхати в будинок для людей похилого віку. Чоловік зовсім зневірився.

Якось у гості до майбутньої свекрухи знову зайшла Ліза: подивитися на стан Ольги Петрівни, проконтролювати, як просувається їх із Михайлом план. На її думку, ця справа якось надто затягнулася.

Михайло відвів наречену на кухню і тихим голосом розповів про проблему.

Така ситуація, зі зрозумілих причин, Лізу анітрохи не влаштовувала. Вона не збиралася дозволити пенсіонерці встати поперек її далекосяжних планів.

— Це все Ніна винна, — замислено сказала Ліза. — Увесь час тут ошивається та відмовляє. Послухай мене уважно. Ніну треба якось прогнати, придумай щось. А Ользі Петрівні можна буде ліки підмінити, вона ж погано бачить і не помітить. Не лякайся, на безпечні. Щоб вона більше розслаблялася, відпочивала. Знаєш, як уві сні.

Її визнають недієздатною і ми здамо її в будинок для людей похилого віку. Квартира автоматично дістанеться тобі, найближчому родичу. Їй буде краще, повір.

— Так, ти маєш рацію, — погодився з удосконаленим планом Михайло.

Ліза посміхнулася сама собі: та він з руки в неї готовий їсти!

Від зачинених дверей, намагаючись не шуміти, відійшла Ольга Петрівна. Вона не довіряла Лізі, але, виявляється, зараз вона не могла довіряти й рідному синові.

За кілька днів Михайло влаштував скандал із надуманого приводу: звинуватив Ніну в крадіжці грошових заощаджень. Та у сльозах вибігла з квартири, не витримавши приниження.

— І більше не з’являйся тут! Злодійка! — крикнув їй услід Михайло.

Після цього він сам із перебільшеною турботою став доглядати матір. З особливою увагою він стежив, щоб вона не забувала приймати пігулки перед сном.

Через кілька днів таких «турбот» Ольга Петрівна почала забувати, замовлятися. Іноді вона не розуміла звернених до неї слів, забувала, як звуть сина, а часом і власне ім’я. Вочевидь, що підмінені таблетки діяли.

А одного разу вона зникла. Коли син повернувся додому, виявив тільки записку від матері, де вона повідомила, що поїхала жити в будинок для людей похилого віку, і просить її не шукати і не турбувати. А син і не збирався її розшукувати.

Ліза на радощах переїхала до Михайла в будинок того ж вечора, і під ковдрою жарко пояснила чоловікові, що якщо він її любить, то тепер має довести це. Переоформити квартиру матері на себе, а потім на неї, чи відразу на неї. Для цього Михайлу треба було розшукати-таки мати. Той зітхнув і погодився.

А потім почалося найцікавіше. Рано-вранці у двері зателефонували. Сонний чоловік у трусах і майці, позіхаючи підійшов до дверей.

— Ти?! – мало не впав він від подиву.

За порогом стояла його сестра Ніна та мати, яка виглядала цілком нормально.

Ольга Петрівна з докором зиркнула на сина, зітхнула і голосно крикнула:

— Лізко, а ну збирай свої речі і провалюй звідси, ця квартира тепер належить Ніні, а ти тут ніхто.

Приголомшена Ліза проковтнула ком, що підступив до горла, і вискочила за поріг, навіть не оглядаючись на Михайла, який, до речі сказати, все ще не розумів, що відбувається і здивовано мукав як теля.

Виявилося, хитромудра бабуся, підслухавши Лізин план, вирішила негайно вжити контрзаходів. Вона наступного дня, коли Михайла не було вдома, запросила нотаріуса і переписала квартиру на племінницю.

Ольга Петрівна вдавала, що пила пігулки, які дбайливо підносив їй син, і насправді ховала їх у матрац, коли Михайло відвертався. Старече недоумство Ольга Петрівна симулювала з істинно акторським натхненням.

Ліза була у нестямі від злості. Весілля так і не відбулося. Зрозумівши, що її план провалився, Ліза пішла до іншого чоловіка, залишивши нещасного Ромео одного в кімнатці десь поза Києвом, яку він був змушений знімати.