Свекруха сверлила мене поглядом, поки чоловік все більше заводився:

— Твоя робота приносить три копійки, а мені запропонували місце в компанії, про яку я і мріяти не міг, – гримів Сергій.

— Юля, ти не права, — раптом зустріла Ніна Олексіївна, влучивши в паузу у виступі сина, — Обов’язок дружини скрізь слідувати за чоловіком.

— Хотілося заволати. Обидва були проти мене, а я не хотіла їхати. Не хотіла і все тут!

Коли ми одружилися з Сергієм п’ять років тому, все здавалося ідеальним. Трохи затьмарювали щастя натягнуті стосунки з його мамою, але я вважала, що заміж виходжу за свого нареченого, а не за свекруху. І, хоч вона і жила поруч, спочатку особливо в нашу родину не лізла, що мене цілком влаштовувало.

Доглядав Сергій за мною гарно і довго добивався. Мені було двадцять два, я тоді ще навчалася у ВНЗ на філолога, і якось було не до хлопців. Але блакитноокий усміхнений хлопець не здавався, і невдовзі підкорив моє серце. А Ніні Олексіївні в мені не подобалося рішуче все – і що я була з небагатої простої родини, де мама працювала фельдшером, а тато простим роботягом на заводі, і те, що я навчаюсь на якогось там вчителя, якому світить грошова зарплата. Моя свекруха була з тих жінок, які впевнені – її синочок найкращий, і невістка свідомо не варта такого ідеалу. Сергій тоді заспокоював мене. Його мама стискала губи і забиралася додому, намагаючись приходити в гості рідше.

Після весілля Сергій намагався спонукати мене кілька років пожити з його мамою, але я відмовилася навідріз, розуміючи, що це просто приведе нас з ним у глухий кут. Тоді ми винайняли чистеньку затишну квартиру. Нехай і не в центрі, але вона була неподалік метро, ​​і в двох досить просторих кімнатах завжди було багато сонця. Закінчивши вчитися, я пішла працювати до школи неподалік будинку. Незважаючи на любов до дітей та часті переробки, завжди знаходила час, щоб облаштувати наше із Сергійком гніздечко. Потихеньку нажили блакитні фіранки, гарна постільна білизна, пухнасті килимки біля ліжка, велика шафа-купе. Життя йшло своєю чергою. З ранку ми разом із чоловіком разом снідали і бігли кожен на свою роботу. Увечері вечеряли, розповідаючи один одному, як минув день.

Сергій працював бухгалтером у невеликій фірмі з будівництва. Йому подобалася його робота, де часом навіть виписували непогані премії. Якось перед Новим роком взагалі відвалили панську, і ми навіть зуміли купити в розстрочку машину. Благо, та була в хорошому стані, не вимагала особливого ремонту та справно служила Сергію. Мені машина була ні до чого, працювала я зовсім поруч із будинком, буквально два двори пройти. Але влітку періодично вибиралися на шашлики та за грибами.

Сергій мріяв про власну дачу і навіть почав відкладати на неї. Я теж допомагала, як могла, вкладала свою скромну зарплату в цю мрію і вірила, що вона моя так само, як і Сергія. Ми рідко сварилися і загалом жили дружно та спокійно. З дітьми не поспішали, вирішивши спершу встати на ноги, дати собі житло, дачу, відкласти трохи грошей. Обидва розуміли, яка величезна відповідальність малюки, і підходили до цього відповідально.

Школа, в якій я працювала, була не найкращою в місті, а й далеко не гіршою. З дітьми мені подобалось. Начальство теж зайвий раз не смикало, даючи можливість проявити ініціативу, налагодити стосунки з учнями, а не просто втовкмачувати в голови хлопців предмет. Я навчала дітлахів української мові та літератури і розуміла, що педагогіка – моє покликання. Незабаром мені дали й класне керівництво та підвищили до завуча. Додалося тяганини з паперами, але я все одно раділа можливості проявити себе в освіті. Мені подобалися захоплені очі моїх учнів, коли я розповідала їм про літературних героїв та про письменників. Особистою перемогою я вважала і те, що хлопці із задоволенням багато читали. Начальство мене цінувало та хвалило, і навіть якось натякнуло, після перемоги у конкурсі «Учитель року» на міському рівні, що мене можуть підвищити і до директора. Це була справжня перемога. Я радісна прибігла додому, де Сергій сиділи з Ніною Олексіївною та пили чай. Чоловік підхопився, ледве не впустивши табурет, і радісно вигукнув:

— Юлько, Ти уявляєш, мене до Києва звуть. Там величезна фірма з будівництва котеджів розглянула мою анкету та покликала до себе. Ти рада?

Спершу всередині мене справді сколихнулася радість: «Милий мій Серьоженька тепер працюватиме в серйозній організації, отримуватиме зовсім інші гроші. Скільки ми всього купимо, як заживемо! А потім раптом захоплення перетворилося на крижану грудку, яка, ніби нетаючий сніжок по трубі, скотився вниз по горлу, застав десь у грудях: «А як же я, якщо він до Києва?..»

Відповідь незабаром дав сам Сергій, продовживши:

— Тож давай збиратися. На збори нам тиждень, дружино.

— Тиждень? — як уві сні нерозумно перепитала я.

— Краще швидше, звісно. Але все ж таки їдемо надовго, треба розумно підійти до переїзду. — Сергій підійшов до мене і поцілував у лоба, міцно обійнявши, — Юль, я такий щасливий, правда. На квартиру накопичимо, а через пару років народимо дівчинку, схожу на тебе, і…

— Сергію, я не поїду, – глухо викарбувала я, намагаючись відсторонитися від чоловіка, – Мені в школі сказали, що у мене є всі шанси директором стати, у мене учні, у мене …

— Як це ти не поїдеш? — несподівано втрутилася Ніна Олексіївна.

— Ти мусиш кинути все заради мого синочка — Заявила мені свекруха

Ніна Олексіївна навіть розлила чай, піднімаючись зі свого стільця. Вона дивилася на мене в упор, і повні щоки її тремтіли від обурення.

— А ви не втручайтесь, це наші стосунки, – почала заводитись я.

“Ну як він не розуміє, що в мене теж є своє життя?” — стукало у мене в скронях, і від хвилювання починало нудити.

Я кохала чоловіка. Я дійсно любила його, і коли погоджувалась стати його дружиною, і зараз. Я раділа його підвищенню по службі, але ж у мене теж є своє життя. Як я без своїх учнів, без уроків? Хто я без цього?

Тяжкий тиждень зборів у результаті мене зламав. Ну який у мене був вибір, справді? Попрощатися з коханим чоловіком? На той момент я не була готова до цього. Сергій тиснув, свекруха теж постійно вмовляла, наполягала, вимагала. Я здалася, написала звільнення за власним бажанням та поїхала у невідомість.

Контакт із новою престижною фірмою тривав у чоловіка рік. Він одразу сказав, що хоче, щоб я сиділа вдома, а не бігала по школах, вечорами будинку засиджуючись із перевіркою зошитів. Я тоді знову здалася, послухавшись Сергію, і залишилася в новому будинку без подруг, у чужому незнайомому величезному місті. Рік пролетів непомітно для чоловіка, який з ранку до ночі пропадав на роботі, а для мене цей час став випробуванням. Я займалася квартирою, готуванням, багато читала, щоб не збожеволіти від нудьги.

Коли ми повернулися, Сергій уже заробив чималу кількість грошей, щоб купити і нову троячку, і дачу. А ось до мене він змінився. Йому не подобалося, як я виглядаю. Він докоряв мені в тому, що я одужала, не нарощую вії і не ходжу на манікюр. Мені здавалося, що я сама впораюся з доглядом за собою, а зайва вага стояла на місці, які б дієти я не пробувала. Сил повернутися до колишньої школи я в собі не відчувала. Відчувала лише порожнечу та якусь жахливу втому від цього втраченого року, який я принесла в жертву бажанням Сергія. Квартира та дача мене вже не радували, займатися собою теж не хотілося. Поки він був на роботі, я їла та дивилася фільми, заривалася у перечитування улюблених книг. Мені здавалося, що тоді рік тому я втратила себе і тепер ніяк не можу знайти. Наче щось вийняли з мене, якийсь живий вогник, що змушував мріяти, чогось хотіти, кудись рухатися.

— Ти тільки їж і плиту драїш, – роздратовано висловлював чоловік. – Я жінки в тобі більше не бачу.

Я не хотіла виправдовуватись і сперечатися, бо й сама в собі жінку більше не бачила. Сховавшись від усіх проблем та образ у величезному плюшевому халаті, хотілося забратися під плед і не вставати вранці. Туга росла, і виходу з неї я не бачила.

Якось у нас із Сергієм сталася найбільша сварка за все спільне життя. Він звинувачував і кричав, я плакала, намагаючись щось пояснити. А на ранок заявилася його мама, якій син, мабуть, пожалівся дорогою на роботу.

Ніна Олексіївна, як завжди, зайняла бік Сергія.

— Ти зовсім розпустилася, – вимовляла вона, – Візьми себе в руки, якщо не хочеш залишитися одна. Дитину народи йому, зрештою. Шість років мешкаєте, вже й квартира є, і грошей вистачає. Завагітніти і родити, ти маєш…

Я зобов `язана? Я була зобов’язана їхати з ним до Києва, та я поїхала. Мені пропонували місце директора школи, я мала улюблені уроки, учні, своє життя, — вже буквально кричала я, відчуваючи, як сльози закипають на очах, — Коли чоловікові потрібна була підтримка, я підтримала його. Тепер, коли підтримка мені потрібна, він готовий мене залишити.

Ніна Олексіївна намагалася ще щось сказати мені, умовляла і наполягала, що я не права. Мені було вже байдуже. Я твердо знала, що не права була рік тому, збираючи речі до столиці, замість того, щоб працювати у рідній школі. А тепер я почувала себе як ніколи правою, збираючи речі, щоб уникнути свекрухи і чоловіка. Я більше не відчувала, що його люблю. Цей рік у Києві ясно дав мені зрозуміти, що він не та людина, з якою я готова прожити все життя. І дитину я народити від неї не готова, бо вона вже зрадила мене один раз. Випробовувати долю з маленьким чоловічком на руках я просто не маю права.

Знімну квартиру я знайшла швидко. Чоловік обривав телефон, і одного разу я навіть відповіла йому. Дзвонила мені і свекруха, але я просто скидала виклик, облаштовуючись на новому місці. Речів узяла зовсім небагато. Грошей на карті теж майже не було. Але була величезна рішучість почати все з чистого аркуша, припинити приносити своє життя на жертовний вівтар більше не коханій людині. Ніч я спала напрочуд добре. Просто лягла і одразу пірнула в сон. Мабуть, далися взнаки переживання. Вранці сіла думати, як бути далі. Моніторила вакансії на сайтах, але нічого придатного мені не підверталося. Вирішивши не панікувати завчасно, сіла пити чай. За вікном стояло літо, весело щебетали птахи. За квартиру, на щастя, вдалося заплатити вперед, а отже, кілька тижнів я маю, щоб освоїтися, заспокоїтися, бути схожим на співбесіди.

Після полудня вирішила сходити прогулятися, і відразу прикупити трохи необхідного – мило, зубну щітку, рушник. Пройшовшись по найближчих магазинах, сіла на лавочку в тіні старого розлогого каштана. Блаженно прикрила очі, насолоджуючись тишею та прохолодою парку. Раптом мене гукнули.

— Юлю, це ти? — цей голос я впізнала одразу.

Математичка Оля, ну, тобто Олена Сергіївна, звичайно, стояла навпроти, розкривши величезні темно-карі очі.

— Привіт, – усміхнулася я. Не надто хотілося, щоб у переломний момент життя мене бачили, хоч і колишні, але колеги.

— Я думала, ти з чоловіком у столицю махнула, — тараторила Сергіївна, плескаючись поряд зі мною на лавку. — Ми так тоді шкодували, що ти пішла, ти б знала. І діти так сумували, всі питали, коли повернешся.

Я зітхнула. Згадувати дітей було боляче. Хто тепер викладає їм російську мову та літературу? На моє місце взяли когось?

— Я теж скучала дуже, – чесно відповіла, подивившись на Олену, — І досі сумую. Навіть ночами уроки сняться іноді.

— Ну, тоді школа – твоє покликання, – жартівливо сказала молода жінка. – Слухай, якщо хочеш, підемо завтра до начальства. Тебе з руками та ногами візьмуть після оптимізації. Багато хто пішов, але й зарплати нам підняли. Поки попрацюєш у дитячому міському таборі, а потім і на ставку вже з осені. М?

Я радісно закивала:

— Я була б правда щиро рада повернутися.

— Так, часу ще тільки за полудень перевалило. Вставай. Вони до 15.00 сьогодні якраз встигнемо. – Діяльна Олена підхопила мене під лікоть, потягла за собою.

Через півроку я стала директором школи. Із Сергієм кілька разів зустрічалася на вулиці, він умовляв мене повернутися. Як не дивно, про те ж просила мене і тепер уже колишня свекруха. Я відмовилася навідріз. Тим більше, що в мене потихеньку на той час зав’язувалися стосунки з молодим учителем фізкультури.

Ще через рік я знову заміжня, але цього разу по-справжньому щаслива і вагітна своїм першим довгоочікуваним сином.