Аліна завжди любила запах дощу. Особливо літнього, теплого. У дитинстві, почувши перший гуркіт грому, вона бігла до вікна і, притулившись носом до скла, спостерігала. Краплі, мов срібні намистини, скочувалися по склу. Зараз вона стояла під козирком під’їзду і чекала на дощ. Зовсім він її не радував.

Вони з Дімою познайомилися на дні народження спільного друга. Проговорили весь вечір, а потім Діма проводжав її додому під літнім дощем. Парасольку тримав над її головою, а вона притискалася до його плеча. Відносини швидко розвивалися, і сумнівів у Аліни ніяких не було.

Ось і з батьками він познайомити її вирішив. Аліна весь вечір готувалася до зустрічі. Перемила всю квартиру, приготувала улюблений пиріг із яблуками Діми і навіть дістала з шафи новий сервіз.

Аліна дуже хвилювалася. Їй хотілося сподобатися батькам Діми. Хотілося, щоб її прийняли до родини. Діма Аліну заспокоював. Мовляв, не хвилюйся, ти їм сподобаєшся.

Коли пролунав дзвінок у двері, у Аліни затремтіли руки. Вона глибоко зітхнула і відчинила двері. На порозі стояли невисока жінка з різкими рисами обличчя і чоловік з добродушною усмішкою.

– Здрастуйте, проходьте, будь ласка, – запросила майбутніх родичів у квартиру Аліна.

– Ну, привіт, невістка, – сказала свекруха. Вона критично оглядаючи Аліну з ніг до голови. – Діма казав, ти працюєш бухгалтером?

– Так, – тихо відповіла Аліна, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Погляд свекрухи був пронизливим, скануючим.

– А на квартиру сама заробила? – продовжувала розпитувати жінка, знімаючи пальто.

– Ні, це квартира моїх батьків, – ще тихіше відповіла Аліна. Діма м’яко взяв її за руку.

– Мамо, давай спочатку сядемо за стіл, а потім уже все обговоримо, – запропонував він.

– Що тут обговорювати? І так усе зрозуміло, – фиркнула свекруха, стягуючи чоботи.

Батько Діми поклав руку на плече дружини.

– Люда, припини, – тихо сказав він. – Он який запах! Пиріг спекла Аліночка.

Аліна з полегшенням видихнула та запросила всіх до столу. Людмила Петрівна раз у раз кидала колкі зауваження. Критикувала сервірування столу, демонстративно колупалася вилкою в салаті.

Вечір пройшов напружено. Свекруха не втрачала нагоди зачепити Аліну. Батько Діми, навпаки, намагався згладити гострі кути. Перед відходом подякував Аліні за гостинність і сказав, що йому дуже сподобалося. Коли гості пішли, Аліна без сил опустилася на стілець.

– Ну, як тобі мої батьки? – запитав Діма.

– Твій тато дуже милий, – відповіла Аліна, – а ось мама…

– Ти не звертай уваги на матір, – прошепотів він Аліні на прощання. – У неї складний характер. Вона до всіх спочатку придивляється. Потім звикне.

Через рік Аліна та Діма одружилися. Аліна сподівалася, що згодом стосунки зі свекрухою налагодяться. Але дива не сталося.

З народженням онуки стосунки не покращалися. Людмила Петрівна, звісно, ​​зраділа появі малечі. Але відразу почала вчити Аліну, як правильно годувати, сповивати, купати дитину. Її поради, часто суперечливі та застарілі, доводили Аліну до відчаю. «У наш час, – починала кожну свою тираду свекруха, – ми так робили».

Аліна намагалася пояснити, що часи змінилися, але Людмила Петрівна була непохитною. Вона вважала себе експертом у всіх питаннях. Загалом, таким було сімейне життя в Аліни.

Дощ лив як із відра. Парасолька, як на зло, залишилася вдома. А Аліна якраз була неподалік квартири батьків чоловіка.

“Перечекаю трохи”, – вирішила вона. Піднялася на потрібний поверх, постукала. Ніхто не відчинив, але Аліна помітила, що двері прочинені. Аліна зайшла, зняла промоклу кофту і почепила на вішалку в коридорі.

З кухні долинали приглушені голоси. Аліна вже хотіла пройти привітатись, як раптом почула своє ім’я. Мимоволі зупинилася та прислухалася.

– …І цей її вічний писклявий голосок, – долинув до Аліни голос Людмили Петрівни. – Ну, не пара вона моєму Дімі, не пара! Я ж казала йому, знайди собі дівчину з характером, із іскорками! А ця… ніяка.

Аліна застигла, відчуваючи, як до горла підступає грудка.

– …Квартира батьківська, сама нічого не добилася, – продовжувала свекруха. – І господиня ніяка! Виховувати Оленку нормально не може! Я ж їй казала, як треба, а вона… Слухає, посміхається, а робить усе по-своєму. Уперта! Діма, звісно, ​​мене не слухає, – продовжувала Людмила Петрівна. – Не помічає нічого, через кохання! Але я бачу, що це не його жінка. Не пара вона йому, ой, не пара.

Аліна більше не хотіла цього слухати. Схопила кофту і безшумно вислизнула із квартири. Всі ці роки вона намагалася догодити свекрусі, терпляче вислуховувала нескінченні вчення. І нічого не змінилося. Вдома поскаржилася Дімі, хоча ніколи цього робила.

– Це її думка, проте, я вибрав тебе і щасливий з тобою. А що думає моя мати, це її особисті проблеми.

Аліна замислилась. Можливо, їй просто треба перестати шукати схвалення свекрухи та жити своїм життям. Адже вона має люблячого чоловіка і дочку, і це найголовніше. А зі свекрухою… зі свекрухою вони якось розберуться. Або не розберуться. Але це вже не матиме такого значення.

– Я більше не поїду до твоїх батьків, – сказала Аліна.

– Як хочеш, – відповів Діма.

Минуло кілька років. Олена підросла вже в останньому класі. Аліна стала фінансовим директором великої компанії. Вона вже не звертала уваги на зауваження свекрухи.

Якось із донькою гуляли у парку та випадково зустріли Людмилу Петрівну. Аліна хотіла просто повз неї пройти, але свекруха їх помітила. Побачивши Аліну з онукою, вона трохи посміхнулася.

– Здрастуйте, – сказала Аліна.

– І вам привіт, – відповіла Людмила Петрівна. – Як справи, Аліночко?

Аліна здивувалася незвичайно м’яким тоном свекрухи.

– Дякую, все добре, – відповіла вона. – Ось, з Оленою гуляємо.

– Ой, ну я з вами теж тоді пройдусь.

Аліна дуже здивувалася. З чого це раптом свекруха так змінилася?

Вони йшли алеєю. Олена весело щебетала про школу, про подружок. Людмила Петрівна слухала її з усмішкою, зрідка ставлячи запитання. Аліна мовчки йшла поруч, не вірячи очам. Свекруха не бурчала. Навіть не зітхнула з приводу захоплення Олени. Коли до кіоску дійшли, Олена попросила купити їй морозиво. Людмила Петрівна одразу дістала з гаманця гроші.

– Я сама, – зупинила її Аліна.

– Та гаразд, – відмахнулася свекруха. – Що я, внучці морозиво не куплю?

Поки Олена із задоволенням уплітала морозиво, Аліна та Людмила Петрівна сиділи на лавці. Незручне мовчання порушило свекруху.

– Ти знаєш, Аліночко, – почала свекруха. – Мені тут потрібна твоя допомога. У мене тут із пенсійними накопиченнями якась плутанина. Я у цих паперах нічого не розумію. А Діма завжди зайнятий …

Аліна мимоволі посміхнулася. Ось воно що!

– Звісно, ​​допоможу, – відповіла Аліна. – Завітайте до мене завтра, розберемося.

– Дякую, доню, – з полегшенням видихнула Людмила Петрівна.

Після цієї зустрічі відносини між Аліною та свекрухою стали поступово тепліти. Людмила Петрівна все частіше дзвонила Аліні, радилася з різних питань. Аліна намагалася бути терпимою до дивацтв свекрухи.

На Новий рік Аліна з Оленою приїхали до батьків Діми. Людмила Петрівна зустріла їх із розкритими обіймами. І ось раптово невістка зі свекрухою залишилися наодинці.

– Я, знаєш, Аліночко, – сказала Людмила Петрівна. – Стара, не розумна. Все хвилювалася, що Діма не ту жінку вибере. А ти он яка розумниця, красуня, господарська. І Оленку добре виховуєш. Пробач мені, не розумну.

– Ну, що ви, Людмило Петрівно, – відповіла Аліна з усмішкою. Все гаразд.

– Ні, не добре, – похитала головою свекруха. – Я стільки років тобі життя псувала своїми причіпками. А Діма тебе кохає. А ти для нього все робиш. Я це бачу.

У цей момент Аліна зрозуміла, що нарешті її прийняли до родини. Тепер уже не треба було їй турбуватися про свекруху. І всі сімейні свята вони зустрічали разом.