Нелегко було Наталці вступити на навчання. А коли їй все вдалося, то її радості не було меж!

Вдома, в маленькому містечку, куди вона повернулася до початку занять, батьки влаштували справжній бенкет.

Запросили родичів, а з її друзів були тільки Надія з Миколою.

Наталя знала, що Микола до неї не байдужий. А в нього, в свою чергу була дуже закохана Надія.

Серце Наталі мовчало у відповідь палкі юнацькі зізнання Миколи.

І вона всіляко підводила його до гарненької кучерявої Надійки.

Перед розставанням він запитав, чи має він шанс? Сказав, що може приїжджати й відвідувати її. Наталя відмовилася.

– Знаєш, Микольцю, я починаю нове життя з чистого аркуша. Дитинство залишаю тут. А ти… Ти краще до Надійки придивися. Вона ж кохає тебе, а я ні. Ну, прощавай?

Так вони й розлучилися. Він пішов з опущеною головою, засмучений.

Але краще вже чесно й одразу, аніж давати хлопцеві хибні надії.

Наталя повернулася на навчання й оселилася у гуртожитку в кімнаті на чотирьох.

Але Наталка не скаржилася, хоч дві подружки Оксана з Ольгою їй не дуже подобалися.

Шумні якісь, гульбанять іноді, хлопці до них ходили постійно.

Це й дратувало, і готуватися до занять заважало.

Довелося придбати навушники, а Лариса та й зовсім у бібліотеку йшла займатися. Іноді й Наталка з нею.

Вчитися їй було дуже цікаво, хоч і важко. Але перший курс пройдено, потім другий. Все йшло більш-менш нормально. Навіть Оксана з Ольгою принишкли, за навчання взялися.

А на третьому курсі стало легше. Компанії з’явилися, стали збиратися іноді в когось вдома, кому батьки дозволяли.

Наталя ходила на вечірки, хоча, якщо чесно, воліла мовчати в галасливих суперечках та розмовах.

Більше слухала друзів, більшість з яких були дуже цікавими, з гумором.

Бентежило одне – Ігор, який постійно з’являвся в їх компаніях.

Він був не з їхнього закладу. А подружок у нього було стільки, що хоч одна з них, та й запросить друга на вечірку.

Він завжди був з дорогим ігристим. Тато в нього був начальником якоїсь будівельної фірми. І гроші завжди, мабуть, водилися, і одягнений був найкраще.

Веселий хлопець, душа будь-якої компанії. Коротше кажучи, казковий принц для будь-якої дівчини, яка знає собі ціну…

…І Наталя не стала винятком. Нехай не з першого разу, але все ж таки вона закохалася в цього красеня.

І коли спалахували свічки, вмикалася повільна гарна музика, вона сиділа на дивані і з заздрістю дивилася на ту чи іншу щасливицю, яку ніжно пригортав до себе Ігор у черговому танці.

А ось Наталку він, здавалося, не помічав. Хоча в інституті при випадкових зустрічах вітався, іноді затримуючи погляд і легенько посміхаючись.

А в неї серце починало тріпотіти так часто, що вона, швидко кивнувши у відповідь, проскакувала повз, щоб він не помітив, як вона почервоніла.

Якось Лариса помітила її конфуз і сказала:

– О-о-о, та тут пристрасті! Чи не закохалася ти в цього ловеласа? Наталко, не вигадуй. Він не одну дівчину вже покинув. Весь у батька.

– Ти звідки знаєш про його батька?

– Знаю. Цей Ігор живе в сім’ї з батьком і мачухою трохи старшою за нього самого. Батько з матір’ю розлучився, знайшовши молоденьку. Ну так дівчата пліткують.

– Слухай їх більше! – відповіла Наталка і перевела розмову на іншу тему.

Але неприємний осад все ж таки залишився. І вона вирішила справді викинути цього Ігоря з голови.

Навіщо вона йому, скромна дівчина, не міська. Одягнена до того ж так собі…

Джинси з ринку, светри домашні, мама сама в’язала. Взуття ніяке. Тієї ж категорії й срібляста курточка. Симпатична, звісно, але дешевше вже нікуди.

Тому треба заспокоїтись і забути про цього Ігоря.

І щоб подолати це завдання мінімум, вона перестала відвідувати студентські посиденьки, щоб не бачити його, не чути його чарівного голосу і не мати хибних надій, на кшталт – а раптом…

На четвертому курсі жили вони вже вдвох у кімнаті з Ларисою.

Та теж вся у навчанні, вони разом готувалися до занять, іноді відволікаючись на розмови за життя.

У Лариси хлопець з’явився, таксист. Підвіз її якось увечері до гуртожитку, і вони почали зустрічатись.

Наталка раділа за подругу, а сама не мала нікого.

Микола і той одружився вже, правда не з Надійкою!

Знайшов собі продавчиню якусь. Негарна, кажуть. Зате з квартирою.

І ось у свої двадцять майже Наталка так і була сама. Від цього на душі було некомфортно. Вона дивилася на себе у дзеркало – нормальна дівчина, все при ній.

Очі, волосся, постава – не пишна і не худа.

Талія на місці, і всі інші дівочі принади.

Тільки все одно вона ніби в тіні, мов у цьому дзеркалі. Хлопці її впритул не бачать, розбираючи собі тих, хто говірливіша, гарніше вдягнена. Але цього вже не навчитися. Яка є така і є…

…Був грудень, кінець сесії. Хвилювання, метушня. У Наталки мали бути іспити, а потім вона мала їхати на канікули до батьків.

Вони вже зачекалися Наталку. Як тільки вона складе останній іспит, так одразу й додому! Восени ж жодного разу до них не вибралася…

Наталя ходила з кошиком по супермаркету. Все навкруги сяяло гірляндами і вбраними ялинками в кожному кутку. Наталя шукала подарунки для мами з татом і, звісно ж, для подруги Надії.

Вона хотіла купити щось недороге, але симпатичне. Стипендію видали раніше, ось вона й вирішила витратитися.

Наталя стояла і розглядала якусь мʼяку іграшку, як раптом хтось торкнувся її за рукав.

Дівчина обернулася й застигла від несподіванки.

Ігор!

Він стояв з великим пакетом у руках і посміхався.

– Привіт, скромнице наша! Сто років тебе не бачив. У навчанні вся? На вечірки не ходиш. Наталка, правильно?

– Вгадав, Наталка, – відповіла дівчина, ледь пораючись зі своїм хвилюванням. – У навчанні, зрозуміло ж. Кінець сесії. А ти?

– А що я? Кілька іспитів склав достроково. Відпочинок потрібен, розрядка. Ходімо на другий поверх, кави поп’ємо. Я пригощаю.

І він, узявши її під руку, повів за собою. Наталя не опиралася. Попити каву зі знайомим хлопцем – це ж не така вже й подія, від якої треба сахатися.

І виглядає вона непогано, пуховик, чобітки…

За столиком розговорилися. Вона про навчання, а він про зустріч нового року – з ким, де?

– До батьків їду. Ось подарунки їм купила. Пів року не бачила майже.

– Нудьга! Може, залишишся? У нас тут хороша вечірка планується в мене вдома. Ігристе рікою, гарячий шоколад, апельсини… Я запрошую. А потім поїдеш до батьків.

Наталка замовкла, опустивши очі. Спокуса була велика, але тут вона згадала маму з татом, Надію.

Вони чекають на неї, вона обіцяла приїхати. Що вона їм скаже? Та й взагалі, у чому йти?

Гроші вона витратила, вбрання в неї немає. Лариса не дасть, якщо дізнається, що вона до Ігоря намилилася.

– Та я зрозумів, не переживай, – раптом почула вона його голос. – Батьки це святе. А ось і мої, до речі…

І до їхнього столика підійшла солідна пара, чоловік, солідний такий, і приємна жінка його віку.

Ігор одразу представив Наталку, вони посміхнулися їй і відвели Ігоря вбік, щось обговорюючи.

– Це твоя мама? – запитала Наталка, коли хлопець повернувся за столик, зрозумівши, що пліткарки, як завжди, перегнули, що він одружився з молодою.

– Ні, мачуха моя! Мама пішла від батька до якогось іноземця, зараз у Бельгії живе. А батько одружився з Вікою. Нічого така, нормальна. Ми з нею ладнаємо. Ну то як, додому до родичів поїдеш чи…?

– Додому, Ігорю. Я обіцяла.

– Ну добре. Я зрозумів. Ходімо, підвезу тебе до гуртожитку, у мене машина на стоянці. Батько дозволив, вони самі поїхали на таксі.

Наталя відчула себе на сьомому місці від щастя.

У машині вони не розмовляли. Їхав Ігор дуже обережно, враховуючи ожеледицю та поспіх нетерплячих водіїв, які мчали вулицями міста. Зрештою під’їхали.

– На каву запросиш? – раптом запитав Ігор, припаркувавшись біля самого гуртожитку.

– Кави немає, тільки чай, – сказала ніяково Наталка, прикинувши в голові, що є до чаю.

Ларисине печиво, трохи цукерок і мамине абрикосове варення, остання баночка…

– Ну і чудово. Ходімо! – сказав він, жваво відчинивши перед нею двері.

І вони пішли на другий поверх. Лариси вдома не було.

Наталка приготувала чай, накрила стіл, навіть серветки знайшлися і гарні порцелянові філіжанки для особливого випадку.

Ігор щось говорив, розповідав, вона слухала його й думала про своє. Їй було так добре з ним, так чудово!

Гарний, веселий, привабливий. Але тут Ігор підвівся, підійшов до неї, поклав руки на плечі.

Він нахилився і поцілував її, ніжно так, ледь торкаючись губами. А потім вона й сама не помітила, як опинилася в його обіймах…

І як би солодко їй не було, розсудливість взяла гору.

Наталя вибралася з його обіймів.

– Тобі пора, – сказала вона строго.

Ігор був здивований, і це читалося на його обличчі.

– Ти серйозно? – нарешті спитав він.

Дівчина промовчала.

– Ну гаразд, я піду. Вибач якщо що…

І пішов, а Наталя у сльози. Так її й застала Лариса. Заспокоїла, сказала, щоб не засмучувалася. Подумаєш! Ловелас…

…Наталка встала рана і пішла на кухню готувати сніданок чоловікові.

Ігор любив ситно поїсти зранку. До того ж, у нього сьогодні переговори з іноземцями.

Він уже приймає душ, голиться, чепуриться…

На кухню зайшов синочок у піжамці. Його кашка була вже готова, Наталка посадила його за стіл. Незабаром з’явився Ігор, поцілував обох і сів снідати.

– Добре тобі, канікули у школі. І чого я вчителем не пішов працювати? – сказав він. – Зараз би на лижах поїхали кататися в Карпати.

– Ігорчику, ти поговорив з Олежиком. Вихователька в садочку каже, що він дружить одразу з двома дівчатками, Катрусею й Марічкою. Прямо не розлий вода. Можливо, краще все ж таки з хлопчиками подружитися, спільні інтереси, спілкування…

Ігор засміявся й сказав:

– Поговорю. Іди, одягай хлопця, мені сьогодні не можна спізнюватися.

Щаслива Наталка провела чоловіків, побажала хорошого дня і закрила за ними двері.

А Ігор посадив сина в машину і поклав йому в маленький рюкзачок два шоколадні батончики.

– Ось, один для Катрусі, а другий для Марійки, – сказав він задоволеному синові. – Тільки після денного сну й прогулянки. Зрозумів тата?

Олежик радісно кивнув у відповідь. Ну, весь у батька!