Зараз моїй бабусі зараз 85 років. Це рідна мати моєї мами.

Правду кажучи, у нашої бабусі й так характер був не цукор все життя, а тут взагалі став геть зіпсувався зовсім.

Бабуся хоч й досі ще трішки для себе може зробити сама, вона ще рухається вдома добре, але за нею, як за малою дитиною варто дивитися, потрібне око та око, адже зробити може багато недобрих справ.

Спочатку за старенькою постійно доглядала її друга дочка, моя рідна тітка, але мабуть її терпець увірвався таки: вона сказала, що занедужала, і тому не може за нею доглядати, адже їй самій вже непросто – сама вона, мовляв, потребує догляду вже та й бабуся за цей час.

Я її розумію, звичайно, у бабусі занадто недобрий характер – її постійний крик та примхи витримає не кожен і це правда, я сама розумію це. бо знаю, як з нею складно.

Якось до бабусі Одарки стала ходити соцпрацівниця – та жінка лише приходила, прибере її квартиру, принесе продукти та йде собі бігом по справах інших. Як вона мовчала нашій бабусі – уявити мені важко.

Після 80 років бабуся наша занедужала, дуже довгий час вона лежала в стаціонарі. При виписці вона довго була лежача, знадобився цілодобовий догляд за нею, щоб хоч трохи справи пішли на покращення.

Всі працюють, всім ніколи, адже у кожного і своїх проблем вдосталь. Стали в складчину наймати доглядальницю: платила за доглядальницю моя тітка та її брат – син бабусі, він живе далеко від нас, надсилав грошима перекази для матері.

За весь цей час ми поміняли чотирьох доглядальниць для нашої бабусі. Жодна з них довго не витримувала бабусю. хоча розумію, що вони бачили і не таких стареньких, але ніхто довго з нею сидіти не хотів: що вона тільки не витворяла, навіть згадувати не буду усе.

Усе! Тепер ні за які гроші, ні одна доглядальниця бути з нею не хоче, адже чутки розповсюджуються досить таки швидко, люди добре все знають та розуміють.

Причому бабуся вже стала пересуватися по будинку з ходунками. Але у неї з’явилася ще одна звичка – вона відкриває вікно та гучно кричить усім людям, яких бачить на вулиці та сусідам нашим, що її погано доглядають і не дають гарно їсти.

Сусіди потім взялися стукати в двері, бабуся їм скаржиться. Зараз ніхто вже не реагує на ці її скарги та слова, адже знають, яка вона та її звички і непростий характер.

Що ми тільки не робили, як тільки не намагалися їй пояснити усі, що так не варто робити і ми їй бажаємо лише добра, але все це марно, виходить. Зрозуміло, що в будинок для людей похилого віку вона не піде ніколи і вмовляння ніколи тут не допоможуть ніякі.

Ми вже не один раз пропонували їй дорогий пансіонат для стареньких людей – із затишними кімнатами, смачною годівлею, медобслуговуванням та різними заходами для людей літнього віку, хоча він був не дешевий, але ми усі так втомилися, що були готові платити за це.

А вона не хоче! Або своя квартира, або в будинок до будь-яких своїх родичів, тобто до нас.

Тітка рідна моя до себе матір свою брати не хоче – живе в квартирі з чоловіком, але у нього теж характер не цукор, ще й дуже не любить він свою тещу, але це зрозуміло цілком.

Та й її син не хоче бачити бабусю в своєму будинку. Самому під 40 років, а все з батьками живе.

Дядько мій теж відмовився брати свою маму до себе, хоч і живе у власному будинку. Він постійно працює, багато часу на роботі проводить, а його дружина не хоче брати на себе цю відповідальність за чужу їй людину. Та й перевозити бабусю доведеться далеко.

А зараз кажуть усі – мовляв, не довеземо, нехай вдома сидить. А бабуся каже всім абсолютно, що ми не дбаємо, як потрібно, про неї, що позбавить нас спадщини своєї маленької квартири. Хоча це смішно: її власники – це бабуся і моя тітка.

У будь-якому випадку квартира дістанеться моїй рідній тітці, адже вона її рідна донька.

Тепер всі хочуть залишити стареньку бабусю на мене: ти наймолодша, здоров’я добре маєш, ось і гляди стареньку, адже твоя мати теж дитиною їй була. Але у мене велика сім’я – чоловік і три дочки, і квартира двокімнатна. Метри зовсім не дозволяють ще одну людину посилити в нас, нам і самим в своїй власній квартирі простору мало.

А у своєї бабусі жити я не можу теж, та й не хочу, якщо чесно говорити. Та й як я покину сім’ю? Та й працюю я!

Тітка щодня мені дзвонить зараз і обіцяє, що якщо я візьму таку відповідальність на себе по догляду за бабусею, то вона і бабусину квартиру на мене перепише, але мені цього не потрібно, не хочу! Та й не вірю я їй.

Зараз до бабусі ми ходимо позмінно – то я до неї йду, то тітка зрідка, то моя старша дочка. Навіть 10 хвилин важко з нею посидіти, адже з нею бути зовсім непросто, що вона тільки не каже нам і не робить.

Але і залишати з кожним днем ​​її все хвилююче: вона або воду не виключить і кран тече, або плита увімкнена. Що робити тепер – я не знаю. Підкажіть! Ну куди мені бабусю ще брати! І не хочу я цього, теж хочеться жити у спокої та сім’я моя спокою хоче. Я теж ще молода.

Як нам вирішити це питання? Може люди, які були в такій ситуації, щось тут порядять.