Ігор з Оленою дуже любили природу. Обоє любили збирати гриби, різні ексурсії.

Вони й познайомилися в поході, коли були ще студентами.

Тепер у них уже був за плечима десятирічний період спільного сімейного життя, підростала донька Василина.

Вони стали розвивати свій бізнес. Обоє були активними і не боялися працювати.

Вони відкрили свій магазин у рідному містечку. Справа пішла, і за кілька років з’явився другий магазинчик на околиці, а потім і третій…

Але, незважаючи на зайнятість, Ігор з Оленою, як розпочинався сезон грибів і ягід, сідали в машину, брали з собою Василинку, і їхали десь у ліс.

Було в них своє улюблене місце – село в горах не дуже далеко від міста.

Прекрасні мальовничі місця – хоч картини малюй!

– Жаль, що в нас нікого з рідних у такому селі немає. Батьки в місті працюють, і люблять грітися у відпустках на морі, – говорила Олена.

– Так, але можна і знайомих завести, – пропонував Ігор. – Ось, наприклад, наші Максимці. Майже, як рідня нам вже! Ми ж машину біля їхнього будинку який рік підряд залишаємо. Ніна Сергіївна і стіл накриє, а Євген, її син теж допоможе, як треба. Хороші люди.

І правда. Кілька років уже мати і син дивилися за машиною, поки міські гості збирали у лісі гриби. А оскільки Ігор з Оленою дякували їм за цю маленьку послугу продуктами з міста та іншими гостинцями, то й Ніна Сергіївна запрошувала грибників у свій будинок після прогулянок.

– Заходьте, заходьте, мої любі! До нас рідко хтось приїжджає. Ми ж далекувато від траси живемо. Тож гостям дуже раді. Хоч новини розкажете і відпочинете трохи після лісу.

Ніні Сергіївна вже була на пенсії, а син Євген працював у сусідньому селі.

– Шкода, що зараз менше наше село стало, – незмінно скаржився Євген. – Їде молодь у місто, я ось один серед сорокарічних тут залишився. Шкода маму залишати. Вона тепер уже потребує допомоги по господарству, бо ж батька п’ять років як не стало.

Ігор з Оленою вислуховували своїх друзів, розповідали міські новини – де дорогу відремонтували, які концерти були, як справи у них в бізнесі.

Ніна Сергіївна і Євген кивали і незмінно хвалили працьовитих гостей.

Влітку вони іноді залишалися на ночівлю на запрошення Ніни Сергіївни. Вона знала, як легко заманити гостей – у неї була власна сауна, а ще справжній чан.

До приїзду гостей Євген грів лазню. Олена з чоловіком у такий день недовго гуляли по лісу. Потрібно було сил залишити і на сауну.

Потім вони відпочивали, а в цей час Василина з бабусею Ніною готували легку вечерю і чай.

– Та ваша сауна краща за будь-який курорт! – захоплювався Ігор, витираючи піт з чола і сідаючи на лавку під яблунею.

– Тому що на природі, – казала Олена, сідаючи поряд.

Ніна Сергіївна тихо раділа такій похвалі. Жінка завжди чекала цих слів, а Ігор з Оленою не скупилися на подяку.

Так вони й дружили з сільськими, насправді чужими людьми.

Вони навіть вирішили будь-що побудувати собі будиночок на околиці міста. І обов’язково з садом, яблунями і сауною, як тільки це стане можливо фінансово.

Почали вони будівництво, і так захопилися цим, що навіть вирішили продати свою міську квартиру, щоб швидше завершити.

Ніна Сергіївна і Євген раз у раз розпитували їх про будинок, який вони будували, про план, як і що, і навіть давали деякі поради.

Коли будинок був збудований, Ігор з Оленою стали не так часто приїжджати з ночівлями у те село. Вони зовсім вже не їздили по гриби, а воліли відпочивати влітку на морі.

Ніна Сергіївна не наважувалася набридати, і не дзвонила їм, бо соромилася нав’язуватися.

І коли одного разу, через кілька років Ігор з Оленою несподівано приїхали наприкінці літа в село, щоб позбирати грибів за старою звичкою, то ахнули від побаченого.

Ніна Сергіївна занедужала. Вона майже не могла виходити з дому. Євген не працював, бо його фірми вже не було. Заробляли вони тільки трохи з туристів.

– Не можу я й матір залишити, – казав він. – Є в неї пенсія, але невелика, а гостей сама не прийме та й невеликі там гроші. А мені треба і в місто їздити щодня, це і дорожні витрати, і обіди… Але я працюю. Треба триматися.

Простий будинок уже сімдесятирічної матері та сорокап’ятирічного сина виглядав дуже скромно. Але в кімнатах і на кухні, як і раніше, було чисто і затишно.

Компанія, як і раніше, посиділа за столом, поговорили про те, про се. Ніна Сергіївна, незважаючи на не дуже добре самопочуття, була дуже рада Ігореві й Олені, і зі сльозами на очах, розлучаючись, просила приїжджати до них частіше.

– Боже, як мені їх шкода, – засмучувалася Олена, коли вони з чоловіком їхали додому.

– І мені. Наші добрі привітні люди… Як же ж ми забули про них? Закрутились, все про себе думаємо. А вони в цьому селі майже одні. І минуло трохи більше десяти років з нашого знайомства, а он які зміни… – відповів Ігор.

Вони ще кілька разів поверталися у розмові до своїх сільських друзів. І вирішили, що Ніні Сергіївні обов’язково потрібна допомога з лікуванням.

– Вам треба в лікарню, – запевняли вони Ніну Сергіївну. – Тож треба їхати в місто. Ми обіцяємо вам допомогу, влаштуємо вас до хорошого лікаря, він наш знайомий і обов’язково допоможе.

На мовчання та здивування Ніни Сергіївни Ігор відповів:

– Про гроші не турбуйтеся. Якщо й будуть потрібні якісь ліки, ми все купимо.

Євген теж умовляв матір їхати в місто і, нарешті, та погодилася.

Ігор з Оленою влаштували Ніну Сергіївну жити у великій окрмій кімнаті. Жінку поклали в лікарню на обстеження та процедури.

Євген приходив до матері майже щодня, бо працював у місті. Іноді він теж ночував у них, якщо запізнювався на електричку додому.

Дивно, але песимізм і зневіра Ніни Сергіївни змінилися надією.

Вона навіть погарнішала, стала рівніше ходити, хоч і з палицею. Невдовзі її виписали додому. Ігор з Оленою категорично не відпустили жінку в село.

– Ви що, хочете перші позитивні результати одразу зіпсувати? Не відпустимо. Вдома знову візьметеся за прибирання і заготівлю дров. А тут – усі зручності. Живіть зиму, а там щось придумаємо.

– Там у мене мій Мурчик… – з тугою сказала Ніна Сергіївна.

Був привезений у місто і її улюблений кіт. Євген раз у раз приходив до матері, приносив їй продукти.

Переговоривши з ним, Ігор запропонував Євгену роботу водія у магазині. І той із радістю погодився.

Згодом він познайомився з продавчинею, а незабаром одружився, і став жити в міській квартирі з дружиною.

Настала весна. Ніна Сергіївна стала значно краще почуватися. Вона була рада поїхати у рідні стіни. І як би не вмовляли її Олена з Ігорем, ніяк не хотіла більше турбувати своїх рятівників. Так вона їх називала.

Але Євген з дружиною вирішили зробити у сільському будинку всі зручності. Було проведено воду й каналізацію, опалення, і зроблено косметичний ремонт. Допоміг з будматеріалами й Ігор.

Піч Ніна Сергіївна не дала зносити. Вона, як і раніше, готувала в ній.

– Дякую вам, мої любі. Ігорчику, ти мені, як син, а Оленка – донька. А тепер і Галя, невістка з’явилася. Скільки років Євген не міг завести сім’ю, не хотіли з ним у селі жінки жити. А тут і сам у місто перебрався завдяки вам… – раділа Ніна Сергіївна.

Василина теж любила приїжджати у село до бабусі Ніни. Разом із мамою та батьком ходила, як і раніше, у ліс по гриби.

– От не стане мене, хто тоді в цьому будинку житиме? – з сумом говорила неодноразово Ніна Сергіївна.

– А ти не думай про таке, мамо, живи собі, і живи, – відповідав їй син.

– Так хочеться пожити! Все є, тільки здоров’я не додається, – продовжувала мати.

– Не хвилюйся, бабусю, я тоді сюди переїду, – пообіцяла Василина. – Чула, що батько придумав? Хоче тут збудувати гостьові будиночки, і всякі розваги для гостей: гриби, риболовля на озері. Як тобі така ідея?

– Невже? Так тут треба ж керувати, – здивувалася Ніна Сергіївна. – Де людей взяти?

– А я навіщо? От і керуватиму татовими магазинами в місті, а вони збираються з мамою сюди переїжджати, – розповідала Василина. – І всім цим самі хочуть займатися. Дорога у нас до міста хороша. Люди приїжджатимуть. І всім сільським в окрузі робота буде.

– Треба ж… Як вигадали! А що, мені тоді й іти в засвіти не хочеться. Може, й пригоджусь я вам ще? – розсміялася Ніна Сергіївна.

– Я видала наші плани. Тато хоче на пенсії саме в селі жити, бо в місті немає такого озера і лісу, – говорила Василина. – Але поки що це – плани. Ось тільки я знаю, що мої батьки задумають, то обов’язково зроблять!

– Ой, добре б! Ожило б село, – посміхнулася Ніна Сергіївна.

А коли приїхав до неї син із міста, почала розпитувати його про такі плани Ігоря.

– Ну, сорока на хвості принесла? Василинка, мабуть? – розсміявся Євген. – Є таке діло. Вже вибирають вони землю, а як куплять, то й будівництво піде. Великий ентузіаст наш Ігор. Там вони навіть про капличку на пагорбі над озером думають. Он які люди! Сільські поїхали, а міські будуватись і жити тут зібралися! Отак! А все, з чого почалося?

– І з нас із тобою теж! Ми їх у гості запрошували. Є й крапелька наших з тобою старань, синку… – тепло дивилася на сина мати.

– І ми, звісно. Ну, і гриби, і наш ліс теж. І наша краса… Бо ж ми з дружиною, раз так, теж потім сюди перебиратися думаємо…

Джерело