-Ти не ображайся, Антоніно! Діло таке, молоде. Не вгледиш за ними. Але я вже все налагодила, не хвилюйся

З матір’ю його домовилася, вона йому влаштувала розбірки, то трохи заспокоївся. А що, хлопець Толік непоганий.

Матеріал на нашу фабрику возить. Хазяйство у них хороше. Кури, кролики, город великий.

-Мамо, не зрозумію я, ти про що зараз говориш? – Тоня примружилася, руки в боки. – Де Лариса? Де моя дочка, ховається, чи що? Я її навіщо до тебе в село на літо відправляю, мамо? Щоб у місті не сиділа без діла, а тобі на городі допомагала. Їй в училищі ще рік навчатись, мамо. Ну як так!

Толік особливо й не опирався. А що – Лариса дівка гарна, міська, вчена. Хлопцям вона подобається, а обрала його, Толіка.

Розписали їх швидко. Весною Толіка на службу відправили. А Лариса народила сина, Андрія.

У свекрухи Лариса не прижилася – чуже все. Та свекруха її й не прийняла, цуралася.

А мати казала Ларисі додому не приїжджати. Раз сама, то сама й живи, як знаєш.

Пішла до своєї бабці, до Тетяни Андріївни. А куди ще з дитиною подітися? Пошту й пенсії розвозити влаштувалася.

А на городі і в будинку Лариса і так все вміла. Тетяна Андріївна прийняла внучку із правнуком. А куди подітися. І взагалі, наче й вина її непряма. Недогляд за онукою на ній…

Анатолій майже не дзвонив. Немов охолов він до Лариси.

Та й вона себе докоряла, зрозуміти не могла, що на неї таке найшло? Одна радість – Андрійко. Лариса ніжки його цілує:

-Ось воно, моє кохання. Нікого більше мені не треба…

Андрійку рік виповнився – Лариса в конторі влаштувалася.

Начальник молодий, враховував, що дитина є в Лариси. Раніше відпускає. А вона робітниця хороша, шкода що не довчилася. Бухгалтерію веде – не причепишся.

Повернувся Толік зі служби. Зайшов до дружини із сином, а сам як чужий. Сина подивився, а сам убік дивиться:

-Ну, як ти тут? Ось я й повернувся. По тебе, значить, по сина. Або як, може вам тут, з твоєю бабцею краще? А я допоможу, якщо що…

А Лариса теж не знає, що й сказати. Погарячкувала. Чужі вони зовсім. Не сім’я вони і ніколи нею й не були…

Начальник Ларису на сесію до міста відправив. Бабця Тетяна Андріївна відпустила, з Андрійкою залишилася, сили поки що є.

Увечері раптом стукає хтось у  двері. Подивилася Тетяна Андріївна – так це з контори Микола, начальник Лариси. Зайшов, шапку зняв, привітався.

Нерішучий, не як завжди:

-Баба Таня… Тетяно Андріївно, я тут приніс гостинчики. Поки Лариси немає. І хлопцеві печива, і ось іще…

І важкі сумки поставив. А там і ковбаса, і сир, і молоко. Та ще й іграшки для Андрійка!

Так і став Микола заходити. Тетяна Андріївна не знала, що робити. Лариса повернулася, зашарілася.

Микола їй дуже подобався. Тільки начебто одружена вона…

Розлучили їх із Толіком без труднощів. Хоч і дитина, але всі знають – не живуть вони разом. Та й претензій нема.

У Толіка своє життя, у Лариси – своє. Толя майже одразу з іншою одружився. Лариса й не знала, виявилося, була в нього дівчина. Олена. Вона і матері його подобалася. Свекруха нову невістки одразу з радістю прийняла, як рідну. А Толік, видно, сам не знав, що йому треба.

То роботу поміняв, то почав гульбанити…

Лариса раділа, начебто життя налагоджується. Вона закінчила училище.

Микола з неї очей не зводить, доглядає, Андрійко до нього тягнеться. Микола дуже добрий, теплий, надійний. Тепер Лариса розуміє, як і з ким вона хоче жити.

Микола з квітами прийшов, запропонував одружитися.

-Люблю, – каже. – Більше за життя і тебе, і Андрійка.

Бабуся Тетяна Андріївна розчулюється, радіє. Ось і щастя до хати постукало. Тепер в онучки все добре буде.

На весілля навіть мати Лариси, Антоніна Денисівна, приїхала.

Новий зять і їй до душі припав. Почала їх кликати до себе жити, квартира велика, та й з роботою у місті більше можливостей…

…Все це Лариса Іванівна згадувала, сидячи у своєму кабінеті головного бухгалтера найбільшого ресторану у місті.

Чоловік її Микола Петрович тепер займається будівництвом котеджів.

Сини Андрій та Максим у школі навчаються. Будинок бабусі вони під дачу перебудували після того, як її не стало.

Лариса бабусю завжди добрим словом згадує. За все їй вдячна. І за кохання, і за розуміння. І що не кинула її у скрутну хвилину.

Пам’ятник їй із світлого рожевого мармуру поставили.

А мати, Антоніна Денисівна, в одному під’їзді з ними живе.

Вони з Миколою, як змогли, одразу однокімнатну купили. А Антоніна Денисівна запропонувала їм у її трикімнатній залишитися, а сама в однокімнатну пішла.

Може винною почувається, що не вона тоді, а бабуся Ларису підтримувала.

А може просто так їй до вподоби сім’я дочки, на старість років сентиментальна стала.

І все начебто добре. Але щось турбує Ларису. Коли вони з Миколою востаннє в село у бабусин будинок приїжджали, вона Толіка з Оленою зустріла.

Неприємно Олена якось тоді подивилася. Дітей вони з Толіком так і не нажили. Толік як був неприкаянний, так і є. То працює. То вдома. Ларисі до нього діла нема, але холод від них, від Олени якийсь. Хоч не приїжджай у село більше.

Андрійко все знає, хто його батько рідний. Не приховаєш, все одно – сільські очі відкриють.

Але Андрія Микола за батька вважає, навіть і не думає про Анатолія.

Брати дружні зростають. Один за одного і у вогонь, і у воду. І начебто все добре. Тільки Андрійко непокоїть її. Сама не знає, чому. Вчитися не хоче. А так він добрий. Може, здається, що щось не так.

Поїхав Андрій на заробітки. Аж в Ірландію. Дівчина в нього гарна – Ганнуся. Розумниця, в інститут вступила.

Хоч би дочекалася, дуже Ганна Ларисі Іванівні подобається.

Максим навчається добре, на інженера готується вчитися. Наче все добре. А тривожно, то це у всіх буває. От дивно, Ганнуся щось давно не заходила.

…Повернувся Андрійко додому. Максим руку старшому братові тисне. Андрій відпочив, працювати тут зібрався.

Жаль, вчитися ніде не хотів, може зараз збереться. Ганнуся любить його, котиком називає.

Щоправда, Андрійко щось останнім часом безрадісний.

А тут прийшов, гульбанив десь, ледве дійшов…

Микола Андрія до себе на роботу взяв. Працює, подобається. Тільки Ганнуся щось сумна, а питати незручно.

Похмурий син став, обличчя незадоволене. Микола хвалив його спочатку. А тут історія вийшла – з кимось на пару Андрій продав з об’єкту матеріали.

Зам’яли те діло… Микола похмуріше хмари ходить. А Андрій знову гульбанить. І все частіше.

Знову Лариса Олену в селі зустріла. В очі дивиться, і посміхається недобре:

-Ну, як поживаєш, Оленко? Як Андрійко? – а в очах холод, та ще щось.

Краще б і не бачила. Зіщулилася Лариса:

-Добре у нас все, Олена.

-Ну, давай, щастя тобі, – усміхнулася Олена, і пішла не озираючись.

І знову на душі тривожно. Андрій з Ганною розлучився. Що тут дивуватися – до ладу не працює, гульбанить частенько. Хто з таким захоче життя будувати.

-Що ж ти, Андрію, таку дівчину відпустив! Адже як чекала, як кохала вона тебе, – з гіркотою якось сина Лариса запитала.

А він порожніми очима дивиться:

-Та хай іде. Таких, як вона повно, тільки й чіпляються.

На душі сум у Лариси – не добре із Андрієм щось. На меблеву фабрику син влаштувався. Дай бог, може там приживеться. Але не довго тішилася – знову за прогули звільнили.

Добре хоч Максим за навчання взявся. На інженера вчиться. Щоправда, за брата горою.

Каже, мамо, це він переймається, що Ганна його покинула.

Мама, Андрій же ж хороший, просто не щасть йому.

Зненацька мами не стало. Лариса й не думала, що за матерʼю так плакатиме. Ех, мама, матуся, рідна, кохана. Як же так, мамо?

Вирішили Лариса з Миколою, що старший син нехай живе окремо.

Може життя самостійне його на праведний шлях направить.

А до мами, якщо що, на борщ та котлетки не далеко бігти – в одному під’їзді живуть.

Максим вчиться, у нього все добре, дівчина приємна Оленка.
Дай боже, може, у молодшого щось складеться. А там, дивися, і старший за ним потягнеться. І так трапляється. Дай Боже…

Андрій, щоправда, вважав, що його від сім’ї спеціально відокремили.

Мовляв, не зовсім рідна, от і живи окремо. Ну, як йому пояснити, Лариса вже й молитви вечорами читає.

Але на душі тривожно. Микола із сином не раз розмовляв. На роботу навіть знову кликав до себе. Але Андрій відмовився…

Максим ледь з Оленкою не розлучився. Зайшов до брата, а той йому біленької дістав…

Та що ж за наслання, невже ніколи у синів життя нормального не буде? Ні сім’ї, ні дітей, ні онуків мені не народять!

Зневірилася Лариса, але жити треба. Із синами вони з Миколою розмовляють. Умовляють, переконують, а все немов у порожнечу, як об стінку горохом. Немов зачарував хтось їхню родину…

…Андрій не дзвонив і не заходив до матері цілих три дні.

Лариса вирішила подзвонити Максиму, попитати за брата.

-Мамо, та не знаю я, де він! У нас тут з Оленкою налагодилося все.

І роботу я знайшов – інженери зараз потрібні. Так що, не засмучуйся, все буде добре!

Я одружуватися зібрався, мамо, Оленка не проти…

Лариса розплакалася – почув Господь її молитви. Треба тільки Андрієві якось додзвонитися. Серце не на місці.

Весь вечір вона дзвонила сину. «Абонент недоступний» – тільки й чулося в слухавці.

Микола спохмурнів, ключі взяв:

-Ходімо, Ларисо, до сина в квартиру сходимо. Подивимося, може вдома…

Вони відкрили  двері. В квартирі було душно, посуд на кухні брудний. А їх Андрійко на  дивані лежить. На обличчі посмішка…

-Андрійку, синку! – тільки й гукнула Лариса.

Вона не вірила, що це все насправді…

…Весною поїхали прибрати, пам’ятник поставити. Троє їх поряд спочивають. Бабуся Тетяна Андріївна, мама Антоніна Денисівна та синочок Андрійко.

У Лариси і сліз уже нема. Ідуть по селу під руку з Миколою, все життя пліч-о-пліч. А життя он яке…

Назустріч Олена:

-Співчуваю. От і немає синочка у Толіка. Не вберегли.

А очі веселі…

-А ти не радуйся, зло щастя не принесе, – відвернулася Лариса.

Ось хто Андрію наврочив. Від заздрості, що Лариса має сина від Анатолія. Та й спадковість видно погана зовсім.

А у Максима немов очі розплющились. Одружився він з Оленкою.

Троє дітей у них народилося. Головним інженером на заводі наразі працює.

Батьки Лариса та Микола в однокімнатну спустилися. Максим із сім’єю в трикімнатній живе. Онуки раз у раз у Лариси та Миколи крутяться. А як же – улюблені бабуся та дідусь.

-Мамо, тату, вибачте Андрія. І мені вибачте, що я не зміг братові допомогти. Тільки й лишається мені, що жити тепер за двох.

І любити за двох. І дітей ростити за двох. І працювати. Брат за брата, мамо. А що ще лишається? Я тепер не маю права поводитись легковажно, мамо. Обіцяю, – і Максим обійняв батьків…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело