Я пів віку прожила сама. Ні, я була одружена, але чоловік пішов із сім’ї через рік після заміжжя. Я тоді якраз народила доню. Наостанок Петро залишив нам із дитиною трикімнатну квартиру. Хоча б тут вчинив по совісті. Вдруге заміж виходити я не збиралася.  Та й сама я не була. У мене підростала Валерія. Треба було її на ноги ставити. Словом, клопотів і так було по горло. 

Я розуміла, що старалася з усіх сил, але все ж таки Валерії не вистачало батьківського плеча. Цього додати я їй вже не могла. Тому з часом моя донька почала сильно прив’язуватися до всіх хлопців, з якими дружила чи будувала стосунки. Не всім подобалася така нав’язливість. Мені часто доводилося заспокоювати доню і загоювати її розбите серце. Але Бог добрий і згодом моя донечка зустріла свого чоловіка. 

Данило був хазяйновитим і добрим. Я була тільки за те, щоб Валерія з ним одружувалася. Він поважав мене і мою Валерію. Чого ще хотіти? Тому я вважала його ідеальним зятем. Втім, так казково все не буває. Минуло пів року з їхнього одруження і Данило сильно змінився. 

Тим часом я доглядала за власною матір’ю. Вона у мене ще була жива. Народила мене рано, як і я Валерію, тому ще застала онучку. Але саме тоді матуся почала хворіти. Знемога взяла її так, що довелося брати стареньку до себе і постійно доглядати за нею. Діватися не було, куди, тому мама жила зі мною. Однак зятеві ця ідея не сподобалася зовсім.

Що викликало у нього стільки обурення, не знаю. Я ж не змушувала його доглядати за старенькою. Навпаки, всі турботи лягали тільки на мої плечі. Та й ненька у мене вибагливою не була, при розумі. Не розумію, що не подобалося зятеві.  

Але з часом усе тільки погіршувалося. На бік Данила перейшла і моя донька. Тепер вони обоє мене уникали. Колись їли ми разом за одним столом, а тепер діти ховаються у своїй кімнаті. Намагалася поговорити з донькою, але марно. Мовчить. Тільки відмовки шукає.

Не тішили вони мене й онуками. Кажуть, що поки не спішать, живуть для себе. Я спочатку наполягала, а потім перестала. Це їхні справи, розберуться самі. Втім, Данило почав мене напрягати, як-то тепер кажуть. У моєму домі він поводився, як справжній господар. Хоча сам і пальцем не поворухнув, щоб зробити ремонт чи докупити щось у квартиру. Зате часто зникає з друзями у клубах. Не розумію, куди зник той чудовий зять, яким я бачила його спочатку. 

Певне, тільки тепер проявив свою справжню сутність. 

З кожним тижнем мій зять ставав дедалі нестерпнішим. А потім був Новий рік і Данило відмовився святкувати його з нами в сімейному колі.  Він забрав Валерію до кімнати і вони празникували окремо від нас з мамою. Опівночі донька ще вийшла нас привітати, а її чоловік навіть носа не висунув.

А наступного дня він мені заявив: “Ми з Валерією продаємо будинок вашої матері й купуємо собі окрему квартиру”. Я навіть не знала, як на це реагувати. А нічого, що вони живуть у мене вже пів року? Моїм же коштом? Цього не досить? 

– Ні, я так не думаю. Заробіть на власну квартиру самі. Це дім моєї матері. Нічого продавати ми не будемо. Це її власність і вона сама з цим розбереться”,- обурилася я.

Данила це обурило. Того ж дня він зібрав речі, взяв мою доньку і поїхав до своїх батьків.

Було сумно, що доня навіть словом не заперечила, але це її життя. Якщо вона вважає, що так їй буде краще, то нехай живе з Данилом. 

Чи правильно вчинила жінка?

Як на її місці вчинили б ви?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело