Я вдихнула глибоко, намагаючись не піддатися хвилі роздратування, що підступала до горла.

— Мамо, чому ти не подзвониш Василеві? Він живе поруч, за десять хвилин може бути у тебе.

— Що я його буду турбувати? Він завтра зранку на роботу йде, — відповіла вона тоном, що не допускає заперечень.

— А я не йду? — не стрималась я.

— Ну ти ж можеш відпроситися. У тебе ж не така важлива робота.

Це “неважлива робота” вона повторює кожного разу. Справді, махати шваброю — не найпрестижніше заняття, але якщо мене не буде кілька разів на тиждень, хто мене триматиме? Я зітхнула.

— Мамо, ми це вже обговорювали. Якщо тобі потрібна допомога, телефонуй Василеві. Він ближче і, між іншим, твій син теж.

— Ну ти ж знаєш, що Василь мене не зрозуміє. Він зайнятий. У нього сім’я, робота. А ти — жінка, тобі легше.

— Що значить “тобі легше”? — я вже не могла приховати роздратування. — Тобто, його не можна турбувати, бо він чоловік, а я повинна кидати все і бігти до тебе?

— Наталю, я ж не зі зла! Просто ти завжди була більш відповідальною. Я знаю, що на тебе можна покластися.

“Завжди відповідальна,” подумала я. Так, це правда. З дитинства я звикла бути тією, хто виконує обов’язки, підлаштовується, вирішує чужі проблеми. А що отримувала у відповідь? Мама завжди була зайнята, холодна, відсторонена. Усе тепло вона віддавала братові.

— Ой, Наталю, — якось сказала вона, — я тебе восьмимісячну вже на бабусю лишала. Треба було працювати. Такі тоді були порядки. А от Василька я натішитися не могла! Добре, що я так зробила. І мені було легше, і дитина мала няньку.

Ця історія займає мої думки мене все життя. Мене справді залишили на бабусю в селі, а сама мама присвятила себе “правильному” вихованню брата. Василь став її улюбленцем. Я була просто тлом.

— Мамо, а чому ти мене ніколи не обіймала просто так? — якось запитала я в розмові.

Мама здивовано підняла брови:

— Що за дивні питання? Я тебе любила по-своєму. Просто часу не було на сентименти.

— Але Василя ти обіймала. І часу на нього було більше.

— Не вигадуй, Наталю, — відмахнулась вона. — Я ж для вас обох старалась!

Ці слова завжди викликали у мене гіркий осад. Заради чого вона старалася? Щоб виростити сина, який тепер не знаходить часу навіть відповісти на її дзвінок?

— Якщо тобі важко, давай я переїду до тебе, — раптом запропонувала мама того разу. — І тобі легше буде, і я квартиру залишу вам із Василем.

— Мамо, а що потім? — запитала я.

— Що потім? — вона здивовано зиркнула на мене.

— Потім виявиться, що є якийсь заповіт чи довіреність, і квартиру треба ділити навпіл. І замість вдячності я отримаю купу проблем.

Мама спохмурніла:

— Як ти можеш таке говорити? Я ж твоя мати.

— Саме тому, що ти моя мати, я знаю, як все буде, — відповіла я тихо.

Мої слова її образили. Це було помітно по тому, як вона знизала плечима і замовкла. Але що я могла зробити? Я не хотіла більше пірнати у ці нескінченні непорзуміння.

Я згадала, як мріяла про материнську любов у дитинстві. Я намагалася заслужити хоча б трохи її уваги.

Робила все, що вона просила: перевдягала брата, прала пелюшки, готувала кашу. Вона приймала це як належне.

— Ти молодець, — казала вона зрідка, і це було єдине тепле слово, яке я отримувала.

Тепер, коли я вже доросла, мені здається, що я її навіть трохи боюся. Її вимоги, її холодність стали для мене звичними.

Мій чоловік, на щастя, виявився зовсім іншим. Він завжди підтримував мене.

— Відпочинь, — часто казав він. — Все одно нічого не горить.

Але коли справа доходила до мами, його терпіння зникало.

— Вона тобою користується, — казав він мені. — Ти для неї лише засіб, а не людина.

— Вона моя мати, — виправдовувалася я.

— І що? Мати не має права нехтувати твоїм життям.

Тепер я це розумію. І тому, коли мама вкотре натякнула на переїзд до нас, я твердо відповіла:

— Мамо, я виконала всі обов’язки перед тобою. Я допомагала, підтримувала, вирішувала твої проблеми. Але тепер я хочу жити для себе.

На іншому кінці лінії було мовчання. Потім вона тихо сказала:

— Ніколи не думала, що ти так зі мною вчиниш.

Ці слова прозвучали як звинувачення, і вони боліли. Але я знала, що зробила правильний вибір. Мені теж потрібне моє життя. І це життя — не обов’язково з мамою поруч.