Ми з Ярославом вже 7 років живемо разом у шлюбі. Здається, ніби ціла вічність минула, відколи ми разом.

Ще до нашого шлюбу я мала досить таки хорошу роботу, завжди вміла заробляти непогано та відкладала гроші на своє майбутнє.

Ярослав мій, теж, людина дуже працьовита, серйозно відноситься до сімейного життя, я вважаю, що мені дуже пощастило з таким чоловіком, адже видно, що він дійсно дуже старається для нас.

Коли ми одружилися з ним, у кожного з нас були свої заощадження і ми з Ярославом відразу купили невеличку однокімнатну квартиру.

Звісно, ми планували, що згодом трохи відкладемо грошей і, на майбутнє, цю квартиру цю продамо та відразу купимо трикімнатну вже для сім’ї, адже не хотіли брати кредити й переплачувати такі великі відсотки.

Два роки поспіль я сиділа в декреті, а потім мені зателефонував начальник, тоді була якраз рання весна.

Павло Олегович мені сказав, що його заступник дуже скоро звільняється, він буде шукати іншу людину відповідальну та перевірену на цю посаду.

Я на цій фірмі працюю чимало років, він знає, що я сумлінно виконую свою роботу і дуже відповідально та старанно ставлюся до всього, тому запропонував цю посаду мені, в першу чергу.

Мені ще рік потрібно було сидіти в декреті, але я дуже не хотіла втрачати цю роботу, адже розуміла, що така пропозиція буває раз в житті, якщо я не погоджуся саме зараз, то дуже легко знайдеться на це місце інша людина і я зароблятиму набагато менше, коли працювати вийду з декрету.

Я сама відразу, на радощах, зателефонувала матері чоловіка, адже чудово знала, що вона вже на пенсії, близько біля нас живе.

Я попросила свою свекруху, щоб вона приходила вранці до нас в будні дні, сиділа з нашим сином поки ми з чоловіком повернемося з роботи.

Я все, до дрібниць, їй пояснила та пообіцяла їй, що платитиму за це добре, адже рідна людина краще няньки, у чоловіка мама – чудова, добра та відповідальна людина, тому я цілком завжди довіряла їй, як собі.

Свекруха погодилася і я вийшла на роботу, якщо так можна сказати, до нас.

Щомісяця я їй гарно платила, а вона ще й їсти нам готувала, коли синочок спав і у неї був вільний час для цього.

Загалом всі від цього лише були задоволені: мама чоловіка стала купувати собі якісні продукти, адже ми добре винагороджували працюю її, краще одягалася вона, вже не економила на всьому так, як колись раніше.

А я, разом з тим, також собі спокійно працювала на роботі, заробляла добре. Час минав, ми вже звикли до такого ритму життя, усі були задоволені і у виграші від цього.

А тиждень тому моя свекруха нам сказала, що більше не буде сидіти з нашим сином, онуком своїм.

Справа в тому, що її донька розлучилася зі своїм чоловіком та повернулася жити до неї зі своїм маленьким сином.

Свекрусі дуже шкода своєї доньки, сумує вона дуже через це і мати чоловіка тепер сидітиме з її сином, щоб та ходила на роботу, адже отримує лише копійчані аліменти та одна бабусина пенсія тепер. За ці гроші, особливо, не нашикуєшся, а їх троє людей під дахом одним на сьогоднішній день.

Я розумію їх, але й сама засмутилася дуже через таку ситуацію, адже не знаю, що тепер робити мені самій.

Няні, чужої людини, ми з чоловіком не хочемо, та й син наш з чужими людьми сидіти не хоче, а в садочок ще маленький, лише наступного року підемо, та й роботи я не хочу втрачати, нгарно зараз заробляю, якщо відмовлюся, загублю такий добрий шанс.

Я розумію матір чоловіка, її шкода своєї власної дитини та онука, але на душі якийсь осад у мене залишився все ж: виходить сина доньки вона глядітиме просто так, а з нашим синочком сиділа за хороші гроші, хоча нам теж важко було і я могла без роботи залишитися.

Чи правильно було це з її сторони? Чи справедливо?