– Діточки, як добре, що ви у мене є! А з ким з вас я житиму, коли повернуся додому? – пригощаюся я за столом наїдками, які приготувала дочка з невісткою, і так, у формі жарту, вирішила прояснити ситуацію.

Після цього мого простого запитання, в кімнаті настала тиша. Діти здивовано дивляться то один на одного, то на мене. Першою заговорила донька.

– Мамо, ну навіщо тобі з кимось з нас жити? Ти вже за стільки років відвикла від цього галасу. А хіба ти не збираєшся купувати собі однокімнатну квартиру? Он, тітка Тамара купила собі квартиру, окремо живе і біди не знає, – каже донька.

Взагалі то, в той вечір я лише приїхала з Італії додому у відпустку, мала гарний настрій, діти мене зустріли, і я не збиралася починати якихось серйозних розмов, але відповідь дітей на моє запитання мене неабияк схвилювала.

Я ж була впевнена, що дочка зараз мені скаже – звичайно, мамо, як приїдете, будете жити зі мною. Але зрозуміла, що вони навіть не припускають такого варіанту.

– Тітка Тамара купила собі квартиру, бо на дітей особливо не витрачалася. А у мене звідки гроші, якщо я вам все до останнього євро висилала? – питаю.

– Дивно. Ми думали, що ви собі щось відкладаєте, – нарешті обізвалася і невістка.

В мене після цих слів апетит пропав. Я заробітчанка з 20-річним стажем, усякого в Італії від інших жінок-заробітчанок про їхніх дітей наслухалася, коли ми в неділю у парку збираємося, але ніколи не могла б подумати, що і сама стану для своїх дітей банкоматом.

В свої 42 роки я мала двох майже дорослих дітей: сина і доньку, і усвідомлювала, що вони в такому віці, що їм зараз фінансова підтримка буде потрібна.

Я працювала, але заробляла небагато, тому грошей у нас ніколи не було вдосталь. І хата була така стара, що я боялася, що вона розвалиться від доброго вітру.

У пошуках виходу із ситуації я і прийшла до висновку, що мені треба їхати за кордон. Кілька жінок з нашого села вже поїхало, і я теж вирішила спробувати своє щастя.

Перші 10 років я працювала на те, щоб дітей житлом забезпечити, вважала це своєю основною метою. Мене інші заробітчанки надихали, бо у всіх одна мета там – дати дітям краще, ніж ми самі маємо.

Першу квартиру я дочці придбала, бо вона заміж зібралася. І я їй в подарунок купила трикімнатну квартиру. Вийшло трохи дешевше, бо ми купували не нову, а в старому будинку. Але я їй допомогла ремонт гарний зробити, і вийшло все просто чудово.

Син як одружувався, то захотів двокімнатну квартиру, але в новобудові. То, швидше за все, невістка так закомандувала, але я собі подумала, що зроблю так як вони хочуть, бо нічого поганого в цьому я не бачила.

А коли діти в своїх квартирах стали обживатися, я всі гроші їм висилала, щоб мали за що жити, бо ж час зараз складний, навіть якщо працюєш, все одно ні на що не вистачає.

Додому я ще не збираюся, мені лише 62 роки. Думаю, що як Бог і здоров’я дозволить, то я ще 5-7 років в Італії посиджу.

Я навіть у відпустку приїжджаю не щороку, а через рік, бо маю роботу добру, можна щось заробити, а не їздити туди-сюди.

Та цього разу я приїхала, бо вже справ трохи назбиралося, і хотіла по лікарях походити, перевіритися.

Зібралися ми у дочки. Ліля з невісткою гарно стіл накрили, було видно, що вони мене чекали. Мені так приємно стало, коли я на столі побачила свій улюблений салат “Шуба” і голубці, такі як я люблю, з сметанкою і томатним соусом.

Все пройшло б спокійно і добре, якби я не почала цю розмову про те, де мені жити, коли я повернуся.

В село повертатися не варіант, там вже будинок розвалився, треба новий будувати. Тому я сподівалася, що житиму у дочки, адже я їй спеціально для цього три кімнати і придбала, з розрахунку, що колись одна мені буде.

У Ліди один син, уже школу закінчує, ще трохи і з дому поїде. Залишиться тоді Ліда сама з своїм чоловіком. Але навіть при такому розкладі дочка жити зі мною не хоче, про що прямо мені заявила.

Її питання – чи не хочу я собі однокімнатну квартиру купити, стало для мене відповіддю на багато моїх питань, наприклад, як насправді діти до мене ставляться.

Вечір був зіпсований, діти побачили, що настрій у мене упав. Добре, що я не встигла гроші, що привезла з собою, роздавати, як я завжди роблю. Все віддам в перший день дітям, а потім у них на морозиво собі прошу.

Вони, до речі, помітили, що я вперше в житті по приїзду нічого не дала, і це їх засмутило. Але нехай звикають, я не можу постійно бути банкоматом для них. Допомогла – досить з мене. Тепер нехай самі поживуть на своїх коштах.

А я, за порадою доньки, почала збирати собі на однокімнатну квартиру. Бо така доля заробітчанки – стараєшся для всіх, а в підсумку стаєш їм непотрібною.

Не знаю, може це лише так у мене…