Минали хвилини, але Степан так і не наважувався вийти до мене з кухні та щось вирішити і я встала та пішла геть. Хоча мала була сказати, що вже чекаю на дитину від нього.

Степанова мати була права – у мене двоє дітей від першого шлюбу.

– Якби була добра жінка, то би трималася за чоловіка!,- казала вона синові.

А я трималася, десять років трималася з усіх сил, прикладала купу зусиль аби була видимість того, що у мене щасливий шлюб, а потім в один момент все й тріснуло, бо я перестала те все докупи збирати. Чоловік вкотре загуляв, а я замість того аби навколо нього бігати та тазики виносити, зібрала дітей і поїхала до матері. А та мене зустріла такими ж словами:

– Ти бачила за кого заміж виходиш, то треба вже триматися чоловіка. Хто тебе таку заміж візьме?

Наскільки було б простіше, якби матері казали своїм донькам, що їхні двері відкриті, якщо чоловік веде себе не по-людськи. Тоді не приходили б до вас з дітьми та вижаті до дна, а хоч і з крилами підбитими, але ще в надії, що літатимуть вільно.

Знала, що коло матері не загріюся, тому поїхала за кордон та там на хлібі і воді заробляла нам на окреме житло, далі на навчання дітям і на запас.

Знаєте, коли отак працюєш з ранку до ночі і нічого крім роботи не бачиш, то так хочеться підтримки, ласки і доброго слова.

Нічого на Степанові не було, крім його доброго серця, як мені здавалося. І з рядками підсобить, і ящик понесе, і чай зробить та прикриє парасолю. Що ще треба? І я поступилася, не пошкодувала тоді ні грама, все було у нас чудово до того моменту, коли ми приїхали в Україну аби познайомитися з його матір’ю, яка дуже мене «тепло зустріла».

Йшла я в свою нову квартиру, трикімнатну, на яку сама заробила з гарним ремонтом і стала ось таке думати: а хто ж мене за моє життя та більше допікав: чоловіки чи жінки?

Бо як отак подумати, то наче й нічия виходить, адже я не мала підтримки ні від матері своєї, ні від свекрухи, далі любки чоловіка, а далі вже сам чоловік, тобто три проти одного. В цій ситуації наче виходить один до одного.

І як гарно виходить, що чоловіки в моєму житті слухаються жінок, які мені хочуть все перекреслити. А тепер на чоловіків наговорюйте, коли самі ними крутите.

Я не пропаду, бо дитина в сорок три, то ще не найбільший мій промах.

Далі задзвонив телефон. Степан.

– Ти де? Я на п’ять хвилин відлучився, а ти десь ділася.

– Та чого десь? Пішла, бо ж ти матері слухаєшся, то нащо тобі жінка з дітьми.

– Слухай, Олю, ти мені потрібна, а діти вже другорядне. Скажи мені де ти і я тебе підвезу додому та все обговоримо.

Степан і я одружилися, свекруха трохи зм’якла, коли дізналася про онука. А далі танула, мов морозиво: і своя квартира в невістки, діти дорослі і вже поступили вчитися… Одним словом, золото, а не невістка і як її Степанкові пощастило таку зустріти.

– Як ти, Степанцю, таку жінку не пошануєш, то я вже не знаю, що тобі й сказати.

Та й мама моя нарешті мною задоволена, каже, що я молодець і не кожна б так змогла. Діти дякують за все, що я для них роблю, розуміють, що гроші нікому не падуть на голову.

А я лиш одне собі думаю – то не можна так було одразу? Навіщо один одному псувати настрій та думку про себе? Допоможіть людині, якщо можете, а як ні, то не заважайте їй ставати щасливою! Чи як ви вважаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.