– Тітка Інна, що мені робити?! – Віра плакала на кухні своєї тітки вже півгодини. Та лише важко зітхала, та підливала племінниці чай.

– Ну, може, помиритеся.

– Ні, не помиримось! Мама мені так і сказала, що я тепер можу додому не повертатися! Уявляєш?

Інна знову тяжко зітхнула. Звісно, ​​Віра винна. Але ж це дочка, як можна таке сказати своїй дитині?

– Давай, я з сестрою поговорю.

– Поговори, тітка Інно, – благаюче промовила Віра.

Інна подзвонила своїй сестрі Світлані. Вона не уявляла, як будуватиме розмову, але ж робити щось треба.

– Світлано, як ти можеш? – тихо спитала вона, зачинившись у спальні. – Так, дівчинка помилилася, але не виставляти ж її на вулицю.

– Помилилася? – хмикнула Світлана. – Тепер це так називається?

– Подумаєш, покинула інститут… Ну, не подобається там!

– Та їй ніде не подобається, Інно! – Розлютилася мама Віри. – Вона обманювала, казала, що вчиться. Гроші тягла з нас із батьком. І це ж не ми наполягли на цьому ВНЗ, вона сама його обрала! А виявилось, що вона вже рік там не вчиться! І добре б, просто покинула і пішла, наприклад, працювати. Я все можу збагнути. Але вона вдавала все, постійно брала в нас гроші, а сама не за навчання платила, а прогулювала їх!

Інна знову зітхнула. Вже, напевно, в соте.

– Ну, заплуталася дівчинка… Але ж ти доросла, виріши якось це питання.

– А вона не доросла? Дівчині двадцять років! А вона обманює, батьків на гроші розводить, нічого не хоче робити! Від неї ж і вдома ніякої допомоги, все казала, що на навчанні дуже втомлюється! Я втомилася, Інно…

– Я розумію, але ж не можна її виставити з власного будинку.

– А хто ж її виставляв? – хмикнула Світлана. – Я їй сказала, що відтепер вона сама по собі. Нехай собі їжу купує, свою частину комунальних послуг оплачує. І мені начхати, що вона робитиме. Якщо доросла, нехай вирішує дорослі проблеми.

– Але ж у неї зараз немає грошей… – знову навела Інна аргумент.

– Звісно, ​​немає. Вона їх прогуляла. Загалом, я вирішила: я їй більше ні копійки не дам, допомагати їй не стану, тепер вона сама по собі.

Тітка Інна переказала розмову Вірі, і та знову заплакала.

– Та як я житиму? У мене ж навіть на їжу грошей немає?

– Треба на роботу влаштуватись, показати, що ти взялася за розум, – наставляла тітка. – Дивишся, мати тебе й пробачить.

– Та це зрозуміло… А до того, що мені робити?

Тітка Інна зітхнула. У сто перший раз.

– Залишайся у мене, живи, скільки треба. Але знай, що треба й справді замислитися про майбутнє.

– Правда? – Вигукнула Віра. – Дякую! Ти найкраща тітка на світі!

Звісно, ​​про своє рішення Інна повідомила сестру.

– Ох, дарма ти це … Ще сто разів пошкодуєш, – промовила Світлана.

– Треба дівчинці допомогти. Я розумію, що ти на неї злишся, але побачиш, все налагодиться.

Світлана так не думала. Погано так говорити про свою дитину, але Віра – це справжній жах. Притому з самого дитинства. Хитра, спритна, обманює. Скільки разів вона маніпулювала своїми батьками, не порахувати. А скільки вже обманювала… Але Інна і не здогадується про це, адже Віра вміє прикидатися.

Кажуть, що у такій поведінці винні батьки. Але Світлана, скільки не думала, так і не могла зрозуміти, де помилилася. Балували її в міру, не обмежували у творчості, заохочували будь-які прагнення, з радістю приймали в будинку її друзів. Вони ніколи не сварили її за погані оцінки, але в той же час намагалися прищепити бажання бути кращим. Але все марно. Віра виросла такою, а чому, друге питання.

Віра присягнулася своїй тітці, що завтра ж шукатиме роботу. Вона щодня кудись йшла, стверджуючи, що ходить на співбесіди. Просила у тітки трохи грошей: на проїзд та перекусити. З радістю їла те, що готувала Інна, і зовсім неохоче допомагала їй із прибиранням та приготуванням.

Звісно, ​​Інна розуміла, що Віра не свята. Але сподівалася, що ця ситуація її чомусь навчить.

А через місяць Інні зателефонувала Світлана, щоб сказати, що вчудила Віра.

– Уявляєш, попросила грошей за свою частку у квартирі! Наче ми з батьком мало їй давали. І сказала, що інакше продасть її комусь!

Інна, звичайно, поговорила із племінницею, але та знову викрутилася.

– Це ж моя квартира. А жити з мамою та татом я не можу. Та й тебе обмежувати втомилася. Мене, можливо, візьмуть на роботу, а отримавши гроші за свою частку, я зможу винайняти квартиру і з’їхати. Це мій вклад у майбутнє, до того ж, за законом.

Звичайно, Інна казала, що все це неправильно, некрасиво. Але Віра її не слухала.

Наступного дня Віра сказала, що вийшла на роботу. Вранці вона кудись йшла, а ввечері поверталася. Коли Інна питала, що за робота, Віра відповідала розпливчасто. Тож, можливо, жодної роботи й не було. Але Інна намагалася не лізти, обіцяла допомогти.

А за два тижні трапилася неприємність: Інна погано ступила. І тепер мала проблеми.

– Добре, що ти зі мною живеш, – повернувшись додому, промовила вона. – Хоч допоможеш мені. А то ледве пересуваюся.

Це до планів Віри не входило. Вона звикла, що всі її обслуговують, а допомагати тітці вона зовсім не хотіла. Це ж готувати доведеться, прибирати… Та й з грошима у тітки зараз проблеми можуть початися.

А тут і батьки здалися. Вирішили, що не хочуть мати нічого спільного зі своєю дочкою. І все-таки, взявши кредит, викупили її частку у квартирі.

У Віри на руках з’явилися гроші, отже, вона зможе щось зняти. Про що вона тітці й повідомила.

– Я не зможу тобі допомагати, я з’їжджаю.

– Може, згодом з’їдеш? Поживи ще місяць. А то зовсім мені буде важко…

– Слухай, я в доглядальниці не влаштовувалась, – буркнула племінниця.

– Але ж я тобі допомогла у скрутну хвилину, – розгублено промовила Інна. – І прошу зовсім трохи натомість. Я ж не лежача, просто мені складно робити щось по хаті.

– Ну і добре. Впораєшся, – посміхнулася Віра. – А я поїду. Тепер маю багато грошей, зможу почати життя заново.

Вона й справді пішла, не відчуваючи жодного докору сумління.

Інна зателефонувала до своєї сестри і все їй розповіла.

– А я тебе попереджала, – сказала Світлана. – Віра хитра, і робить лише те, що хоче. Або що їй вигідно.

– Я все одно не можу повірити, що вона так зі мною вчинила. І з вами… Я її відмовляла від цієї витівки…

– Та гаразд, – махнула Світлана рукою, – краще з кредитом жити, ніж нерви постійно хвилювати. А вона нехай іде своєю дорогою. Я вважаю, що я свій обов’язок виконала, а натомість мені від неї нічого не потрібно.

У результаті Світлана приїжджала до своєї сестри. Готувала їй їжу, допомагала прибрати. А ще вони багато говорили, думали де помилилися. Але так вони й не зрозуміли, як Віра могла стати такою. Деякі люди просто народжуються такими. У Віри просто не було совісті. Що ж тут зробиш?

Інні стало краще. За два місяці вже спокійно ходила, забувши, що були проблеми з ногою. І як же вона здивувалася, коли одного дня пізно ввечері на її порозі зявилася Віра.

– Тобі чого? – Запитала Інна.

– Тітко Інна, виручай! Маю проблеми. Мені нема де жити. Можна, я в тебе трохи поживу? Батьки, уявляєш, виставили. Сказали, що тепер ця квартира мені не належить!

– То ти ж гроші за свою частку отримала, – промовила Інна.

– Так. Але там така ситуація… Загалом немає цих грошей. І за оренду квартири нема чим платити.

– А що ж ти на роботу так і не влаштувалася?

– Ну… Я трохи попрацювала, мені не сподобалося. Але я влаштуюся, слово честі! Завтра знайду! Тільки мені жити десь треба!

Віра так просила, що Інні дуже хотілося її впустити. Але вона знала, що надає їй лише ведмежу послугу. Вірі час дорослішати, час навчитися відповідати за свої вчинки. І настав час зрозуміти, що добре ставлення не нескінченне. Що його легко втратити, легко попрощатися з довірою, якщо ти не можеш її виправдати.

– Вибач, Віра, але ні. Мені теж була потрібна допомога, але ти й не подумала допомогти. Хоча я так добре поставилася до тебе, пошкодувала тебе. Але ти показала мені, що думаєш лише про себе. І любиш жити за рахунок інших.

– Тітко, ну будь ласка! Я виправлюсь.

– Я й не сумніваюся, – посміхнулася Інна. – Але тобі треба засвоїти урок для того, щоби виправитися.

Вірі так і не вдалося вмовити тітку. І батьки її бачити не хотіли. Та й друзі вже давно зрозуміли, що вона за фрукт. Звісно, ​​Віра викрутилася, але зрозуміла, що підтримки від рідних більше не буде. Але їй вона й не потрібна, доки у неї все гаразд. А до того моменту, як стане погано, дивишся, родичі її вибачать. Адже вони мають їй допомагати.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело