Потяг повільно стукотів колесами, залишаючи за вікном широку, вільну дорогу. В купе точилася розмова на різні теми, поки один із пасажирів, чоловік середнього віку на ім’я Олександр, вирішив розповісти історію, що залишила слід у його серці.

– Це було понад 20 років тому, – почав він. – Їхав я після відпустки. Тоді багато хто їздив на заробітки, і я теж поїхав. Потяг був майже порожній, а в купе зі мною їхала дівчина, звали її Олена. Вона була неймовірно мила, мала велетенські карі очі, в яких я потонув одразу. Щось у її погляді змусило мене відчути себе беззахисним, наче вперше за життя я побачив щось справжнє.

Ми говорили всю ніч – про книги, фільми, мрії, життя. Її голос був спокійним і водночас хвилюючим. Коли на її станції потяг зупинився, я вже не уявляв, що залишусь у вагоні. Її очі благали не розлучатися, і я зійшов разом із нею.

На станції нас застала сильна гроза. Повернутися додому вона не могла через негоду, тож ми опинилися в невеликій кімнатці стрілочниці, яка запросила нас переночувати, бо ми вигадали байку, що ми молодята. І коли ми залишилися удвох, за вікном бушувала негода, але всередині було затишно й тепло. Ми довго розмовляли, сміялися, ділилися думками. Атмосфера була настільки щирою і близькою, що ми відчули себе ніби давніми друзями. У цей момент між нами зародився особливий зв’язок, який важко описати словами, але який залишився зі мною на все життя.

Вранці ми попрощалися. Я поклявся, що повернуся за нею, записав її адресу й поїхав на свою роботу. Однак життя внесло свої корективи.

На заробітках я дізнався, що жінка, з якою зустрічався без особливих планів, при надії. Я не міг її покинути в такому стані. Обіцяв собі, що допоможу їй підняти дитину, а потім повернуся до Олени. Але донька з’явилася на світ хворобливою, довгий час ми провели в стаціонарах, і мої плани і мрії відійшли на задній план.

Минали роки. Донька одужала, я звик до своєї дружини, а адресу Олени втратив. У серці залишалася лише пам’ять про той незабутній день. Іноді, особливо під час грози, думки про неї знову виринали, але я вже не вірив, що можу її знайти.

– А потім, – продовжив Олександр, – сталося щось неймовірне. Нещодавно мене перестрів молодий чоловік неподалік мого будинку. Він зупинив мене і запитав, чи я Олександр Петрович. Я відповів, що так, і він знічено сказав, що шукає свого батька. Його мама дала йому моє ім’я та адресу.

Я спочатку заперечив, що можу бути його батьком. Але, коли він пішов, мене наче осяяло: його очі були точнісінько, як у Олени. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб усе усвідомити. Це був її син. І мій син теж.

Я кинувся шукати його, але марно. Обійшов усі довколишні вулиці, запитував у людей, але ніхто не бачив хлопця. Відтоді я не припиняю його шукати.

Олександр важко зітхнув і додав:

– Тепер, кожного разу, коли подорожую цим маршрутом, намагаюся знайти хоч якусь зачіпку. Часом здається, що це марно, але надія досі жива. Вірю, що ще знайду його і побачу ті очі, які досі ятрять моє серце.

Його історія вразила всіх у купе. Тиша, що запанувала, була наповнена емоціями. Олександр знову поглянув у вікно, де повільно пропливали дерева. Потяг мчав уперед, ніби теж був частиною його пошуків, і тепер разом із ним сподівався на зустріч із минулим.