– Ні, дівчата, я сама жити не люблю, мені подобається разом все робити.

Гуляти, у відпустку їздити, та й просто бути вдома.

Вранці прокинутися, а поряд він!

І дивиться на тебе хвилююче… А потім у прозорому пеньюарі сніданок йому готувати! – мріяла Марина.

– Ха, дивиться він на неї! У пеньюарі на кухні, ха! Ти що, серіалів надивилася, га Маринко? Дивитись ось так закохано він буде тільки вперше, і зрозуміло чому, щоб ти погодилася.

А потім він відразу вважатиме, що ти його власність. Пам’ятаю, пам’ятаю, як це було, я ще прокинутися до ладу не встигну, а він уже примостився і пихкає. І що ти відчуваєш – йому взагалі без різниці! А потім одразу їсти захоче і ти в нічнушці, чи в халаті, не важливо вже.

Смаж йому яєчню, канапки масти, і то швидше. Отак, дівчатка! А потім дізнаєшся, що в нього таких як ти повно! Ти, Маринко, теж мені вигадала, одразу видно, що ти заміжня не була, – вагомо сказала Надія, і зʼїла добрячий шматок пирога.

Марина почервоніла до сліз.

– Ну так не завжди буває? Не всі ж?

– Та завжди, брехня це все дівчата, любов вона така, не як у кіно, – розсміялася Надя. – Ну може у багатіїв не так? Хоч і вони теж плачуть, кажуть!

Світлана подивилася на засмучену Марину, потім на Надію, похитала головою.

– Ну навіщо ти так? Що дівчинку лякаєш, так вона сахатися від усіх стане і ніколи заміж не вийде. Зла ти, Надійко, сама вже заміж сходила, сина собі народила. Може й не всім так не щастить із мужиками, як тобі? Та й син є, вже не одна! – докоряла подругу Світлана.

– Ну так, у тебе звичайно краще, та тільки не всім такі Андрії, як тобі, дістаються, Світланко, – примирливо погодилася Надія.

У Світлани чоловік розвозив зі складів до магазинів продукти на вантажівці з холодильником, вони так і познайомилися.

Світлана спочатку в його добрий голос закохалася, Андрій її просив замовлення вигідніше йому дати. Потім він до них заїхав і привіз торт і цукерки. Ну, у них так все й закрутилося. Одружилися, донька росте, живуть, начебто не сваряться.

Але Світлана так і залишилася з ним, як диспетчер, у неї все життя по поличках розкладене.

За нею Андрій після роботи на своїй вантажівці приїде та й розповість, що всі доручення її виконав. А вона його вже новими навантажує, наче у них тільки ділові стосунки. Але видно їм обом таке життя подобається.

– Агов, чому в диспетчерській немає нікого? Ганна Іванівна також на обід зібралася. Годі чаї ганяти, пліткарки, обід давно пройшов, а вони все ла-ла-ла, та ла-ла-ла, тільки й чухають язиками. І все про мужиків мабуть! – посміхнувся Василь Іванович, він у них був старший.

– Треба нам про вас говорити, теж мені, і без вас добре, – пирхнула Надія. – Ходімо, дівки, бо мужики без нас ніяк не справляться, не знають що куди їм везти! – і вона пішла, як би ненароком зачепивши бочком дядька Василя.

– Ох ти, Надійко, ну і дівка! – чи то з осудом, а може й захоплено, майже нечутно промовив Василь Іванович, провівши її довгим поглядом.

Фігура у Надії, так і притягує, є на що поглянути самотньому чоловікові.

Та тільки старуватий він для такої кралі, його тут усі дівчата дядьком Василем називають.

На нього вони всі нуль емоцій, при ньому молодих водіїв обговорюють, особливо тих, хто не одружений. Маринка, ось кажуть на Павла на старому Форді око поклала, а він зник кудись. Заслаб видно, а вона переживає.

А при ньому, при дядьку Василю, дівки навіть переодягатися не соромляться.

Якось він зайшов, а Надя спиною до дверей стоїть, ще форму не одягла.

Шкіра в неї ніжна, біла, на шиї завиток волосся, вона волосся вгору піднімає, заколює, а один завиток вибився.

Погляд Василя опустився нижче і він мало не заплющив очі від того, що побачив.

– Дядьку Василю, тобі що треба? Я вже майже готова, – здивувалася Надія.

А він стояв і слова вимовити не міг, ось як вона його приголомшила.

А він і не настільки її старший, щоб ось так дивитися на нього. Ще й пʼятдесят йому не виповнилося. Так і Надії вже років тридцять п’ять, а то й більше.

Життя, звичайно, потріпало Василя Івановича.

Наречена втекла, він з її коханцем дуже посварився. Жінкам вірити він тоді перестав, на заробітки поїхав. Там занедужав, ледве відійшов.

Потім мати злягла, повернувся, поховав одного за іншим матір спочатку, а за нею й батька.

Василь тоді намагався повернути батькові смак життя. По лікарях возив, пігулки йому давав, але все без толку.

– Ти б, Васильку, знайшов собі жінку, що ж ти так живеш, не діло це. Молодий чоловік, а бобилем живеш, після тебе ж травинки не виросте. Що ж ти так, Василю? – вже перед самим відходом журився батько.

Але Василь переступити через себе не міг, та й не любий йому ніхто був. А Надія запалила в ньому щось забуте, він тепер очі від неї ховав, щоб не здогадалася. Звісно, ​​раптом засміє, що застарий дядько Василь для неї, на таку молоду й соковиту, задивляється!

А тут вона пройшла і торкнулася і надія раптом у Василя затеплилася. Бо ж недарма це, він бачив, що не випадково. А тоді навіщо вона так з ним жартує?

Увечері Надія забарилася збираючись із роботи. Поспішати було нікуди, син у спортивному таборі, вдома пусто.

Вона вийшла надвір і стрепенулася, хтось вийшов із тіні.

– Ой, дядько Василю, налякав як! А я думаю, раптом погана людина, раптом сумку забере чи ще що? – впізнавши їх старшого, тут же за звичкою почала жартувати Надія.

– Та я тільки вийшов, шнурок розв’язався, зав’язую, а тут ти йдеш.

– Давай уже проводжу, темніє швидко, а то мало що? – і він узяв Надію під руку.

І вона раптом відчула його міцну руку, як він трохи пригорнув її до себе. Вона запитливо на нього подивилася, жартувати чомусь уже не хотілося.

А Василь притягнув її до себе і поцілував. Довго, явно стримуючись, але вона відчула його і відповіла на поцілунок, не розуміючи, навіщо вона так робить.

Вони стояли мовчки, потім Василь з жалем відпустив її і тут же ж тихо сказав,

– Пробач не стримався, ти мені давно подобаєшся, сам не знаю, як так вийшло, вибач, Надія!

Вона схвильовано опустила очі, впоралася з собою нарешті, і глянула на нього хитрими очима,

– А ти, виявляється, і не старий зовсім, Василю! Може повторимо ще раз, бо я не розпробувала?

Він не повірив своїм вухам, спочатку думав, що вона жартує, потім зрозумів, що ні, і що їй, як і йому, не до жартів. І обійняв Надю вже впевненіше і ніжніше, ніж раніше:

– Ну йди до мене, ах ти моя дівчинка, та як же ж так, наснилася ти мені? І поряд же ж була, моя люба!

Він цілував її очі, і той завиток на шиї, і шепотів їй лагідні слова. А вона не вірила, що це їй так кажуть, як у кіно, невже й так буває…

Василь тепер будить її ніжно, називає “моя дівчинка” чи “зірочка”, сніданки сам готує.

Купив їй шовковий халатик, соромився, коли дарував, на все для неї готовий, вона ж бачить. І як вона раніше не помічала, який Василь мужній та сильний. Вона так себе, як тепер, ніколи не відчувала, навіть заміж за нього пішла!

Дівчата сміялися:

– Ну як же ж ти так, Надійко?

А ось так, виявляється і справді буває ось так, по-справжньому.

І ще Надія боялася, як Юрко відреагує. А він з табору свого повернувся, побачив Василя, руку простягнув йому:

– Здоров, дядьку Василю.

Вони й раніше були знайомі, але Надія не знала, що Юрко з ним, коли якось чекав на неї, спілкувався. Василь йому якісь приймачі показував. Загалом Юрко чомусь навіть не здивований був. А потім сказав:

– Знаєш, мамо, класний вибір, дядько Василь справжній мужик!

Тож, несподівано Надія тепер була заміжня жінка, кохана.

І Марині вона більше не каже, що справжньої любові не існує.

Кохання всім, здоров’я та смаку життя!