Ми з Іриною дружили ще зі школи, разом за партою сиділи і разом дівочили. Але наші батьки мали різні плани щодо нашої освіти, бо мені мої змогли забезпечити місце в медичному, а Ірина пішла в кулінарне училище.

Проте, ми продовжували дружити, хоч і далеко одна від одної вчилися.

Далі заміж повиходили в своє село. Мій чоловік ганяє машини з Європи і непогано так заробляє, я працюю фельдшеркою в нашій амбулаторії. І скажу вам, що я добре розуміюся і не раз до мене Ірина з дітьми приходила аби послухала та призначення виписала і завжди то все було за дякую, але я не казала їй нічого, бо ж подруга. Та й її я лікувала і всю її родину так само за дякую і навіть не те, щоб вони мені щось пропонували, але навіть шоколадки не дати, коли я ходила до її тата крапельниці ставити… Я теж хочу мати копійку, а що моєї зарплати?

Так, у мене й хата, машина, діти вже підростають, але то все переважно заслуга чоловіка, я ж отак малою зарплатою обходжуся та як є якісь призначення з району, то люди віддячують.

А Ірина завжди мала якийсь клопіт, як не з одним, то з другим. Щось ніяк її чоловік не хотів за голову братися і тільки все більше падав на дно. А вона на собі двох діток і тягла. Добре, що працювала в шкільній їдальні кухаркою та щось з того мала. Бувало, що її запрошували робити празники чи весілля, бо вона мала до того талант.

І ось останні роки взялася Ірина пекти торти на замовлення. Такі гарні з усіма тими прикрасами, все виставляє світлини і замовники дякують та хвалять.

А мені мало бути сорок п’ять і я вирішила замовити у неї торт, щоб не стандартно відсвяткувати і хіба я не заслужила за роки дружби від неї торта?

Вона погодилася і стала пекти та все гарно оформила, я була дуже рада, що такий торт і світлини будуть гарні.

– Ти приходь, кума, на шосту, – кажу я їй, – та й торт принесеш, ніби то від тебе подарунок.

– Добре, – радо погодилася кума.

І що тут було не ясно – я не знаю, адже вона й так не могла мені подарувати нічого, бо там що є дарувати?

Вона всі гроші на дітей витрачає та на господарку, а тут я їй таку ідею підкинула.

Свято пройшло просто чудово – купа світлин, торт в центрі уваги, замовники мало не в черзі до Ірини, щоб і їм такий торт спекла. Та аж світиться, бо вже троє моїх подруг замовлення у неї зробили.

Отак я всіх почастувала та випровадила з хати, а Ірина й далі є.

– Ти не лишайся, кумасю, я сама поприбираю, – кажу я їй.

– Та я не прибирати лишилася, просто ти мені за торт гроші не віддала.

– Що?, – у мене очі, як тарелі.

– Торт я пекла, гроші свої витратила, то я вже не буду за роботу аж так багато брати, з тебе шістсот гривень. Я тобі майже по собівартості кажу.

Я там мало не впала.

– Чекай, а ти до мене з яким подарунком прийшла, – кажу я їй.

– Ти ж знаєш, що у мене з грошима не густо і якби я знала, що так все піде, то я б на свято твоє й не йшла. Я тобі по совісті все зробила і віддай мені гроші!

– А коли я твою всю родину обслуговую, то те як називається?

– Тобі за те гроші платить держава.

– Бери і аби я тебе більше не бачила коло себе.

Я кинула їй гроші і більше знати її не хочу. Я скільки років роблю їй послуги, я виходжу до неї в будь-яку пору року і часу доби, а вона мені на мій ювілей такий подарунок зробила?

І вона ж не заспокоїлася, а почала по селу носити, що через шістсот гривень я нашу дружбу забула, що вона мені все життя з добром. А я отака скнара. То я хочу вас спитати – хто тут правий, а хто ні? Хіба вона повела себе, як моя подружка в цій ситуації?