Чесно, я не одразу й почула той дзвінок, адже навколо було шумно. Коли я все ж почула то на екрані висвітились вісім пропущених від свекрухи і ще три від Тетяни. Мені аж зле стало, бо ж що такого могло статись, щоб аж так настирливо і синхронно телефонувати.

Я набрала свекруху і крізь голосне хлипання ледь зрозуміла, що вона власне хоче від мене. Слухавку взяла Тетяна – сестра мого чоловіка. Та була обурена до краю, адже вони вже другу годину у мене під дверима стоять усі разом.

На моє просте питання – навіщо і чому посипалось, мов із мішка дірявого. Виявилось, що вони прийшли і не до мене зовсім, а я така сяка, порушила багаторічну сімейну традицію.

Мене звати Євгенія, мені 29 років, і я мама прекрасного п’ятирічного хлопчика на ім’я Артемко. Мій чоловік Віталій нині працює за кордоном, аби забезпечити нашу сім’ю.

Тож нині більшість справ, пов’язаних із домом і виховання сина, лежать на мені. Це непросто, але ми справляємося. Артемко чемна і дуже розумна дитина.

А нещодавно у мого синочка був перший у його житті справжній ювілей — 5 років. Я відзначала усі його дні народження а цього ми з чоловіком вирішили влаштувати для нього справжнє свято, таке що він запам’ятає на все життя.

Я завжди намагалася йти в ногу з часом і створювати для сина сучасні умови. Артем дуже любить розважальні центри, де можна побігати, пограти в ігри та повеселитися з друзями.

Саме собою, що цього року я вирішила організувати святкування в одному з найкращих торгових центрів нашого міста. Ми орендували дитячу зону з лабіринтами, батутами, аніматорами та навіть маленьким кінотеатром. Я домовилася, що аніматори влаштують для дітей квест, а наприкінці буде святковий торт.

Ми запросили багато друзів Артема з дитячого садка. Я була щаслива бачити, як мій син із захопленням розповідав усім про майбутнє свято, як він чекав цього дня. Для мене головне — щоб він був щасливий.

На саме свято зібралося близько десяти дітей. Всі вони прийшли з батьками, і вже з першої хвилини атмосфера була наповнена сміхом, радістю та веселощами.

Аніматори розважали дітей, малювали аквагрим, проводили конкурси. Артем світився від щастя, і я з гордістю спостерігала за ним. Для батьків я накрила стіл і ми сиділи у приємній компанії, доки діти розважались.

Знаєте, я ж не одразу й почула свій телефон. До рук його узяла, коли мала купу пропущених і від свекрухи і від сестри чоловіка свого.

— Алло, мамо? Щось сталось? — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.

— Євгеніє, ви де? Я стою під твоїми дверима другу годину з Танею та дітьми, а ти не відкриваєш!

Я розгубилася. З якого б то дива вони мене чекали, та ще й так довго?

— Ми святкуємо Артемів день народження в торговому центрі. Я ж казала, що цього року буде дитяче свято, — спробувала пояснити я.

— Ти казала, але я думала, що це після родинного святкування вдома! У нас у родині традиція — всі дні народження відзначати разом! Ти не запросила мене, не врахувала нашу думку, навіть про Таню з дітьми забула! Як ти могла так знехтувати сім’єю? — її голос підвищувався.

Я намагалася заспокоїти її, але все марно. Вона ще довго висловлювала своє обурення, розповідаючи, як я “не поважаю” їхню родину, як “віддаляю” Артема від дідусів і бабусь. Я стояла серед галасу дітей, намагаючись не показувати яка неприємна бесіда у мене наразі.

Коли ми повернулися додому після свята, свекруха все ще чекала на нас. Лиш відчинився ліфт, як на нас полився потік незадоволення і обурення.

— Євгеніє, ти не мала права так чинити. Ти знала, що ми завжди святкуємо дні народження разом. Як ти могла не запросити мене й Таню? Ми приїхали з подарунками, а двері зачинені!

Я мусила виправдовуватись сама не розуміючи чому, власне.

— Мамо, Артем дуже хотів свята з друзями. Ми організували його саме для дітей, щоб вони могли розважитися. Це був інший формат.

— Формат?! А сім’я?! Що важливіше за сім’ю? Ти так виховуєш свого сина? — поглянула вона на Артема ніби він уже змінився.

Таня, яка до цього мовчала, втрутилася.

— Євгеніє, мама має рацію. Ми теж хотіли привітати Артема. А ти нас навіть не запросила. Невже так складно було подумати про родину?

Мені було важко. З одного боку, я розуміла, що вони хотіли привітати Артема, але з іншого — я знала, що це свято було важливим саме для мого сина, а не для дорослих.

Коли ж я озвучила свою думку свекрусі і зовиці то почула:

— А про сім’ю ти подумала? Про нас? Ми ж теж хотіли бути частиною цього свята!

— Але це було свято для Артема, — твердо відповіла я. — У нас було багато гостей, і я просто фізично не змогла б організувати ще й домашній прийом. Але це не означає, що я вас не ціную. Ви можете побачитися з Артемом завтра й привітати його. Я готова влаштувати невеликі домашні посиденьки.

Так вони і пішли із гордо піднятими головами і явно ображені. Артему вручили подарунки, але додали, що дуже оражені на нього адже якщо мама про них не подумала і не згадала, то хоч він повинен був.

Місяць зі мною вони не спілкуються. Чоловіку не подобається вся ця ситуація і він просить налагодити стосунки:

— Я далеко, ти там. Невже так важко вибачитись? Знаєш як мені важко розуміти, що сім’я не разом. Та й мама ображена і не розуміє, за що ти так із нею.

От тільки я одна не можу зрозуміти що не так зробила? Відколи на дитяче свято потрібно тягнути всю родину з собою. От поясніть мені, хто тут не правий.