Того разу вона не крилась, а дзвонила і дзвонила. Стіл було накрито, остигала його улюблена рулька в гранатовому соку. “Господи, Анно, ти геть не знаєш меж? – таки озвався голос Ігоря у слухавці – “Якщо не беру, значить не можу, Що ти як мала дитина. Сьогодні не приїду, може на днях. У нас онуки на гостині. Все бувай.”.

Жінка ще довго дивилась у чорне дзеркало екрану свого мобільного телефону. Чи то вона відображається? Постаріла, але доглянута. Кого вона дурить усіма цими макіяжами і зачіскою яка робить “лисячі” очі?

Їй 50. Ігор зі своєю сім’єю, у колі родини, поряд із дітьми і онуками. А що у неї є? Маленька чихуа-хуа, яку вона називає “доця”. Ось ця квартира, яку він подарував з обіцянкою створити тут сім’ю?

Анна з юності любила Ігоря. Їй було лиш двадцять три, коли вони познайомилися на міській виставці мистецтва. Високий, харизматичний, із глибокими карими очима, Ігор здавався ідеальним чоловіком.

напевне, вона одразу ж і закохалась. З першого ж погляду. з першого несміливого слова. Розчинилась у його усмішці, забула про себе вдихаючи аромат його парфюму.

Але за його шармом ховалася гірка правда: він був не самотній.

— Я одружений, — сказав він їй прямо під час другої зустрічі. — Але я нещасливий у цьому шлюбі. Все тримається лише на звичці й дітях. Просто, не знайшов ту, яка б полонила моє серце, заради якої пішов би на край світу.

Анна тоді мало не втратила землі під ногами. Вона знала, що має відійти, забути про нього, Розуміла, що стає третьою і як завжди у таких випадках – зайвою. Але вже було пізно. Вона закохалася.

Почалися їхні таємні зустрічі. Ігор завжди казав, що його дружина не розуміє його, не цінує.

— Ти зовсім інша, Анно, — горнув до себе він, проводячи пальцями по її волоссю. — Ти моя справжня любов. Я обіцяю, що ми будемо разом. Просто треба трохи почекати. Хай син підросте. Чотири роки дитині, він так до мене прив’язаний. Я не прощу собі, якщо через наше розлучення йому буде зле.

Спочатку вона вірила. Минали роки, і Анна кожного разу переконувала себе, що ще трохи — і він виконає обіцянку. Але “трохи” перетворювалося на місяці, потім на роки, а згодом — на десятиліття.

Спочатку, були малі діти, потім підросли, але почався перехідний вік. Скінчили школу – не переживуть зараз розлучення батьків, повинні думати про навчання. Далі: одружується син, що подумає, якщо я піду із сім’ї зараз?

Не раз за ці роки Анну зустрічала дружина Ігоря. Красуня, жінка-богиня з довгим волоссям і струнким станом:

— Ти маєш до себе повагу? – запитувала у Анни, – Ти мені життя зруйнувала. Чого ти влізла у нашу сім’ю. Ну рік ну два, але десяток років? Чого ти за нього вчепилась. Не бачиш – сім’ю він не покине, ми йому дорогі.

Анна проживала життя в тіні чужої сім’ї. Збирала крихти свого краденого щастя і вірила, попри все вірила і чекала вірно. Вона відмовлялася від інших чоловіків, адже її серце вже належало Ігорю.

І друзі й рідні не раз намагалися відкрити їй очі.

— Ти сама не бачиш, що відбувається? Та залиш ти його, виходь заміж, ти ще можеш і діток мати, Анно. — казала їй найкраща подруга Олена.

— Ні, ти не розумієш. Він мене любить, — відповідала Анна. – Він покине жінку. Вони ж і в одній кімнаті не сплять давно. Не знаю, де її гордість, чого не пішла від нього давно?

Але з кожним роком ці слова звучали все менш переконливо навіть для неї.

Час ішов. Анні виповнилося п’ятдесят. Її життя стало рутинним: робота, дім, самотні вечори, коли вона чекала його дзвінка. Ігор з’являвся час від часу — завжди тоді, коли це було зручно йому. Він розповідав про свої негаразди, про те, як важко йому жити з дружиною, і що він мріє про спокій із нею, Анною.

Але далі обіцянок справа не йшла. Одного разу, коли Анна зустрічала свій п’ятдесят перший день народження чекаючи Ігоря за накритим для нього ж столом, той знову не прийшов.

Узяв трубку, коли кількість пропущених від Анни перевалила за 30.

— Чого тобі? Якщо не беру, значить не можу. Буду на днях, зараз у нас син із онуками на гостині. Бувай.

Анна вперше тверезо поглянула на себе у дзеркало: давно не юна, одинока без друзів дітей і близьких. Життя пройшло у вірі і очікуванні. Але чого і кого? та й чи потрібне вже те, що вона чекала їй зараз? Зі столу Анна так і не прибрала, узала гроші і поїхала світ заочі. подалі від тієї квартири і правди, яку сама в собі відкрила.

Повернулась Анна за пів року. Напевне, хтось із сусідів сказав Ігорю, що вона є.

— Анно, я справді хочу бути з тобою, — прибіг він уже за три дні. — Моя дружина. Її не стало так несподівано. Анно. нарешті я вільний. Нарешті ми можемо почати нове життя разом.

— Нове життя? — її голос затремтів. — Немає ні нового, не було і старого. Йди, Ігорю звідси. тут тебе ніхто не чекає.

Вони так і не відновили стосунків, Анна продала квартиру і виїхала за кордон. Ігор переїхав до сина ближче і вже за рік знайшов собі до пари жінку з якою живе і понині.

І лиш очі Ігоревої дружини на дорогому пам’ятнику дивляться на всім з глибоким сумом і німим питанням “Чому?”.