Мій чоловік був старшим за мене на десять років і в свої тридцять два чомусь дуже хотів дітей. Ні до, ні після нього я не зустрічала ніколи таку любов до дитини, зазвичай, все було якраз навпаки.

Я не дуже й розуміла, що ж то таке діти, я була закохана і повністю йому довірилася. Дуже легко жити, коли хтось за тебе все вирішує, а ти просто насолоджуєшся життям.

Але потім Антон сказав, що дитині потрібне свіже повітря і ми переїхали в село, де він почав облаштовувати батьківську хату. І ось тут я занудьгувала. Мене втомило митися в тазику, носити воду з криниці і топити піч, що диміла. Я казала чоловікові, що треба вернутися, але він вперше не пішов на поводу в моїх бажань. Він їздив на роботу, а я сиділа вдома з донько. Я думала, що в таких умовах дитина буде мати часті соплі і не тільки, але на диво, Алінка дуже добре адаптувалася до життя в селі, ні промоклі ноги, ні змерзлі носики нічого їй не робили.

Антон їздив на роботу, а я нудилася в селі, інтернету тоді не було, тільки телевізор і то треба було антену поправляти, щоб подивитися той чи інший канал.

Не дивно, що мені сподобався Матвій, сусід. Він приїздив інколи матір відвідати, привозив їй продукти і моргав мені через паркан. Матвій жив в столиці, розповідав, як там все в вогнях, русі і житті, і я поїхала з ним.

Антон ні разу не казав, що йому було важко ростити доньку, а я тішилася тому, що жила в цивілізації.

Я пам’ятала, що у мене донька, платила аліменти і передавала подарунки, але мені не було цікаво які у неї оцінки і які хлопчики їй подобаються. Я виправдовувала себе тим, що я дам їй більше, коли буду в столиці, вона зможе в мене жити, коли поступить. Але Аліна пішла вчитися на ветеринара. А я так і не змогла зібрати грошей на власне житло.

В мене не склалося з Матвієм, як і з багатьма після нього, чомусь не щастило, але я вірила, що попереду ще є щастя, а потім враз прокинулася п’ятдесятирічною огрядною жінкою. Я не знаю, як так сталося. Не знаю.

Згадала, що в Антона день народження і вирішила його привітати, проте, його мова була дивною, я зателефонувала доньці і та сказала, що Антон лежачий вже пів року.

– Я можу чимось допомогти?, – спитала я.

– Що ти можеш зробити? Йому треба міняти підгузки і готувати їсти. Готова?

Я була не готова і поставила слухавку. Але потім прокинулася совість і почала мене питати, а що ж я такого цінного в житті зробила, щоб мені зарахувалося Там? Адже вже треба починати думати про добрі вчинки, чи не так?

І я приїхала. Взяла відпустку і приїхала до Антона. Було видно, що толком за ним ніхто не доглядає, були в його житті жінки, але тепер нема нікого. Його хата була просто чудова, з усіма вигодами і автономним опаленням. Тепер тут було жити одне задоволення: чисте повітря, спокій і онук. Так, несподівано для мене я полюбила онука так, як не любила в житті нікого. Він прибігав до дідуся з Аліною і я пекла пончики з цукром.

Але на доньку це ніяк не подіяло, вона мені так і сказала:

– Тато стане на ноги і ти поїдеш звідси, зрозуміла? Я маю прийняти твою допомогу, бо не можу втратити роботу.

Я була готова залишитися на будь-яких умовах. Я хочу аби чоловік став на ноги, бо доглядати лежачу людину дуже важко. Але я не хочу більше гамірного міста, не хочу цілодобового інтернету і швидкісних машин. Я хочу бути тут і думаю, що Антон мені пробачить і ми залишимося один у одного. Як гадаєте, є в мене шанси на примирення?

Автор Ксеня Ропота