Бо я бачила по Дмитрові, що він закоханий в дружину та й питань щодо того, де жити теж не виникало, бо в сина своя квартира. То як вони умудрилися такого зятя не пошанувати?

Мій Дмитро в двадцять сім років купив свою власну двокімнатну квартиру в місті. Поїздив по заробітках, але купив і одразу сказав, що буде собі дружину шукати. Я лиш тому раділа, бо ж син у мене один, я хочу аби він був щасливим. Ми з батьком допомогли йому з грошима аби він якнайшвидше зробив ремонт і стали чекати на невістку.

Інна хоч мені й не сподобалася, але я подумала, що не мені з нею жити і спокійно чекала на весілля. Вже тоді б мені звернути увагу на свекрів, але я подумала, що мало хто свою дитину не хвалить, а тим більше, що й Інна у них одна.

Справили весілля і стали молоді жити. Ну, як жити. Чекати, певно, бо як інакше назвати, коли в першу шлюбну ніч свати ночували у них в квартирі, хоч син оплатив автобуси до наших сіл аби відвезли гостей.

А ті лишилися, бо сваха сказала, що сват не доїде такий вже був веселенький.

І так, що вони в них лишилися ще на кілька днів, а далі й почалося: вони в мого Дмитра чи не по змінах: то сват, то сваха, то тітка, то дядько, то племінник, то двоюрідні на квасному молоці.

І всім дуже треба і терміново, а вони ж уже родичі.

Повірте, я не перебільшую, мій син ходив сам не свій, бо не міг відмовити, а, коли відмовляв, то Інна йшла додому до батьків, бо він її не любить і не слухає. А як любить, то має приймати її родину.

А свати ще так зі смішком мені кажуть:

– Щось то дітей довго нема, – коли ми на річницю весілля приїхали до сина.

– Та ви ще більше гостей до них припрошуйте то й ще довше не буде, – кажу я, а сваха лиш очима кліпає, наче нічого не розуміє.

І що думаєте? Вони й ночувати лишилися, а ми з чоловіком додому поїхали.

Я не здивувалася, коли син сказав, що їде на заробітки, бо хоче машини. Думаю, що він так подумав, що краще тещу відвезе додому, ніж вона залишиться знову ночувати. Інна навіть не сказала, що їде з ним, ні.

А там у мого сина з’явилася інша жінка. І я на його стороні повністю, бо треба такого хлопця пошанувати, що й квартиру свою має і жінку любить, а не отаке чинити.

Дмитро довго не міг визначитися, бо наче вдома жінка-красуня, але жити з нею неможливо, а тут звичайна жінка, яка й життя знає, бо ж не від доброго життя в світи поїхала копійку заробити. І все визначило те, що Юля виявилася від нього при надії, то вже не було куди відтягувати. Він подав папери, щоб одружитися на Юлі і дитинка на світ з’явилася в законному шлюбі.

Що вже мені свати видзвонювали та казали, що пів квартири відсудять, бо вони йому таку дочку заміж віддали, вона ж ще була дівчина, а тепер хто її захоче заміж узяти.

– То моральна компенсація, бо таку чисту дівчину ви тепер ніде не знайдете, – казала мені сваха.

– Я не думаю, що вона інакша й лишилася, – кажу їй на те, – ви не переживайте.

А що б ви на моєму місці сказали? У мене онук от-от з’явиться, а я буду за якусь Інну переживати? Он батьки її уже так навколо неї крутилися, що аж закрутили її життя в гудз.

І я тепер маю і онучку гарненьку і спокій панує в домі мого сина, де він живе з жінкою, а не як на вокзалі. Так мало бути з самого початку і я не розумію, чому Іннині батьки не розуміли того? А ви як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота