Знайомтеся, доброволець із Заліщицького краю, водій-механік 44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола на псевдо «Штурмовик».

У перший день повномасштабного наступу він сів у свій автомобіль і поїхав до військкомату, адже розумів, що цього разу окупанти не зупиняться на Донбасі.

– Пройшов ВЛК, зустрів там односельчан, друзів, однодумців, – пригадує цей день наш воїн. – Так нас троє і розпочали службу разом, більшу частину утрьох пройшли, жартуючи, що разом і повернемося додому. Зараз кожен виріс і отримав свою роль: хтось став старшиною, хтось – техніком.

А тоді ніхто з них не знав, що потраплять в артилерію. «Штурмовика» не турбувало, що він не знається на військовій справі. Уже в бою навчився всього.

Дружина намагалася стримати чоловіка, мовляв, не військовий, але бачила: якщо вирішив, то інакше вже не буде.

– На початку ніхто не думав, що війна триватиме так довго, – каже він, – всі були впевнені, що це питання кількох місяців: або ми їх, або вони нас.

За ці роки географія бойових дій для «Штурмовика» простяглася від Житомирщини й Київщини – до Донеччини, Луганщини та Запоріжжя. Найважчими він називає перші місяці війни на Київщині.

– Тоді не було часу ані поїсти, ані поспати, – каже.

На початку було найнебезпечніше. «Штурмовик» згадує, як під Києвом і Лисичанськом траплялися моменти, коли відчував, що життя висить на волосині.

– Якось снаряд впав за 10 метрів від нас, а два уламки пролетіли біля моєї голови й врізалися в стіну, – пригадує. – Це було дуже несподівано. Іноді уламки влучали в бронежилет. Це – війна.

Екстремальні ситуації тут – буденність. «Штурмовик» розповів, як одного разу, під час обстрілу ворожими снарядами, поранило одразу чотирьох його побратимів. Він не розгубився, і, несподівано для себе, надавав допомогу, зробив усе, що міг заради їхнього порятунку.

– Мене не зачепило, я був на відстані, почув крики, – пригадує одну і найгіркіших історій. – Ми взяли аптечки, відтягнули хлопців у безпечніше місце, викликали евакуацію, надали першу допомогу, чекали автомобіль. Треба було терміново евакуювати побратимів: травми були різного ступеня важкості. На жаль, один з побратимів їх не переніс – не витримало серце.

Обов’язки «Штурмовика» – різноманітні: водіння, вивантаження снарядів – усе разом із розрахунком. Хоча кожен має свої функції, працюють командою.

Сьогодні його основний «побратим» на фронті – самохідна артилерійська установка «Богдана», нове досягнення української оборонної промисловості.

– Це перша українська самохідна установка, створена за стандартами НАТО, 2024 року випуску, навіть фарба добре не висохла, – з гордістю пояснює військовослужбовець. – Вона – автоматична, достатньо дослати снаряд, а решту роботи виконує комп’ютер. Снаряди – закордонні, калібру 155 мм, вона – натівського зразка, тому все підходить, ствол у неї довший – максимальна дальність польоту – до 45 кілометрів.

У САУ «Богдані», за словами співрозмовника, продумано все: шасі на колесах, уже не гусенична, а колісна база, швидка експлуатація, тому фізичні навантаження – мінімальні.

– Раніше у нас були причіпні установки, вимагали часу, щоб скласти й розкласти. Тепер це значно легше, – додав водій САУ «Богдани». – Є своя зброя, це – безпечніше. Ми зустрічали війну майже без зброї. Без допомоги Заходу ми не можемо довго протриматися, а те, що дають, має ліміт, обмежені ресурси. Тому треба мати свою.

Великий шмат бойового шляху пройдено. Запитуємо співрозмовника про те, чим він пишається, озираючись назад.

– Гордість у мене одна – це мої діти, – оминаючи усі військові заслуги, відповідає «Штурмовик». – Заради них я тут, щоб вони ніколи не бачили того, що доводиться бачити нам: біди, страху.

Вдома разом із дружиною на нього чекають двоє діток віком чотирьох і десяти років. Часто запитують про завершення війни

– Я не знаю, коли це закінчиться, – повторює і нам, – лиш виконую свої завдання, за всю лінію фронту не можу знати, кожен із нас робить усе можливе, щоб війна закінчилася якнайшвидше.

Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП.