Після того, як не стало мого чоловіка, я залишилася сама в своїй двокімнатній квартирі. І тепер саме через цю квартиру я маю проблеми з донькою і зятем.

Моя дочка Ірина вийшла заміж і пішла з своїм чоловіком на знімне житло. З нами вони жити не хотіли, до того ж, райцентр, в якому я живу, їм не підходив. Вони в обласний центр подалися – там роботу знайшли і житло винайняли.

Я себе трохи картала, що не можу дітям допомогти, але мене тішило те, що вони обоє працюють і я була впевнена, що з часом вони самі собі куплять житло. Зрештою, тисячі молодих сімей так живуть, і нічого.

Я завжди вважала себе самодостатньою жінкою, нічого ні у кого не просила, сама давала собі з усім раду. Але коли у моєї доньки Ірини народилася дитина, життя вирішило змінити мої плани.

Почалося все, як звичайна допомога. Іра подзвонила мені якось:

– Мамо, ти не могла б приїхати на кілька тижнів? Ми з Сергієм не справляємося, а в мене на роботі зараз важливий проект. Я тебе дуже прошу.

Я не могла відмовити. Ірина у мене була єдиною донькою, і для мене нічого не було важливішого, ніж підтримати її в тяжкий момент. Тому я спакувала кілька валіз і поїхала до них. І, здається, я вже тоді відчувала, що це буде більше, ніж просто кілька тижнів.

Як тільки я приїхала, Сергій, на своєму звичному місці за столом, занурений у свої справи, навіть не подивився на мене, а Ірина радісно зустріла і відразу почала перераховувати, що потрібно зробити.

– Мамо, Сергію треба на роботу, а мені теж треба закінчити важливий проект. Ти можеш допомогти з обідом і трохи погуляти з дитиною?

Звичайно, я погодилася. Та я навіть не думала, що це буде настільки важко. Відколи я приїхала, дочка з зятем скинули на мене всю домашню роботу і догляд за дитиною, а самі стали займатися своїми справами.

Це було щось зовсім інше, ніж я собі уявляла. Я приїхала допомогти, але все пішло не зовсім за планом. Мої дні почали заповнювати нескінченні прогулянки, приготування їжі, робота по дому. Здається, я була потрібна в кожному кутку їхнього життя.

Місяць пройшов швидко, і я зрозуміла, що їхній спосіб життя змінив мій. Іра, звісно, була вдячна, але все більше почала виказувати сумніви щодо мого повернення додому.

Одного вечора ми сиділи з Сергієм на кухні, пили чай, а Іра гуляла з дитиною, і я кажу зятю:

– Я думаю, що скоро поїду додому, у свою квартиру. Я ж не можу тут залишатися надовго.

Сергій відвів погляд від телефону, на який натискав, і знизав плечима:

– Робіть як знаєте, але ж ви і самі бачите, як нам важко. Ірині треба допомога. Якщо ви залишитеся, нам буде легше.

Я подивилася на нього. Це було не просто прохання – це був натяк.

А Іра, яка на цю нашу розмову увійшла в кімнату, додала:

– Мамо, ти ж завжди говорила, що життя – це зміни. Я подумала, а що, якщо ти залишишся з нами ще на певний час? І ще одне, я думаю, що пора твою квартиру продавати.

Від почутого я аж присіла.

– Як продавати? А де я житиму, як від вас повернуся? – питаю.

– Мамо, у тебе ж є спадковий будиночок в селі, ти спокійно можеш там жити. Ремонт ми тобі допоможемо зробити. Та й ти ж завжди хотіла переїхати в село, чи не так?

Це було як грім серед ясного неба. Село… Я навіть не могла повірити своїм вухам. Моя квартира – це моє місце, моя свобода, моя незалежність. Я не могла уявити, як я залишу її і переїду в якесь село.

Іра, помітивши моє занепокоєння, швидко додала:

– Ну, ми ж говоримо не про постійне життя в селі. Це просто варіант. Може, продаси квартиру, нам гроші віддаш. Ми зможемо, нарешті, придбати щось своє, і ти до нас переїдеш – житимеш із нами.

Всередині мене зростала хвиля обурення. Я намагалась це приховати, але не змогла. Я поставила чашку на стіл і відповіла:

– Іра, чому ви хочете, щоб я продала свою квартиру і переїхала. Це моя власність, моє життя. Я не збираюсь залишати все, що я маю, і переїжджати в село, де будинок без належних умов і де я нікого не знаю.

Сергій, розуміючи, що ситуація набирає обертів, спробував мене заспокоїти. Але сказав, що він теж вважає, що зараз я мала б їм допомогти, і продати квартиру – це найкращий варіант.

– Я зрозуміла вас. Але для мене це не так просто. Моя квартира – це більше, ніж дім, це – мій світ. Мені важко уявити себе там, у селі, без можливості виходити на прогулянку по місту, без того, щоб бути в центрі всіх подій. І, якщо чесно, я ще не готова до таких змін.

Іра сіла поруч і взяла мене за руку:

– Мамо, ми тебе не тиснемо. Просто подумай. В селі тобі буде краще, чесно. Та й нам власне житло дуже потрібне, ти ж сама бачиш, що жити на зніманні з дитиною – не найкращий варіант.

Протягом наступних кількох днів я багато думала про це. Відповідь не давалась легко. Дітям я хотіла допомогти, але ж не такою ціною – залишитися без даху над головою. Навіть якщо вони і справді потім заберуть мене до себе, де гарантія, що я їм не набридну і не стану з часом заважати. А своє, воно – своє.

Я поїхала додому, і ми домовились, що я буду часто навідуватися до Іри та Сергія. При потребі буду допомагати з дитиною, але не більше.

Моє рішення не сподобалося ні доньці, ні зятю. Очевидно, вони розраховували на те, що я таки погоджуся. Тепер вони на мене ображаються і не хочуть спілкуватися зі мною.

А я щиро не розумію, що я зробила не так? Невже інші мами на моєму місці погодилися б?