Ми з дітьми переїхали до Чехії ще в минулому році. Це був дуже важкий період для нас усіх. Вдома було неспокійно і я почала розуміти, що найближчим часом краще не стане, розуміла, що нам тимчасово потрібно змінити місце проживання, адже було складно з усім.

Я, як і більшість мам, просто мала вирішити, як краще для моїх дітей. Це була повна невідомість, але я розуміла, що на хвилювання часу немає і я маю зробити вірний вибір, зрозуміти, що робити, як краще буде для нас.

Я весь час думала лише про те, щоб зберегти спокій та дати дітям відчуття безтурботності, навіть якщо це означало залишити на якийсь час наш рідний дім і все, що ми знали і що було нам рідним.

В душі гріла думка, що це все тимчасово і ми повернемося скоро до свого життя поруч з різними у рідному домі. З такими думками, мені було легше змиритися з розлукою.

Миколаїв, наше місто, був для мене не просто домом – це була частинка мене, моя історія. Кожен куточок, кожна вулиця були пов’язані з моїм дитинством, юністю, нашими сімейними традиціями, здавалося, що я знаю тут кожен будиночок, навіть які квіти ростуть на усіх клумбах.

Але я розуміла, що зараз на першому місці у мене мають бути діти і турбота саме про них. Звісно, багато моїх знайомих не розуміли мене, вони підлаштовувалися під обставини, але я особисто так не могла, мені потрібно було щось змінювати, не могла більше сидіти вдома.

Чехія стала для нас хорошим притулком, як би це не звучало сумно. Тут ми знайшли нове тимчасове місце для життя, яке хоч і не стало моїм домом, та й не стане ніколи, але мені було тут набагато спокійніше, ніж було вдома до того.

Спочатку було дуже важко, зовсім незвично. Мова, люди, клімат – усе абсолютно було чужим. Та я, так якось склалося, звісно, за допомогою знайомих, яких я мала тут, швидко знайшла роботу.
Це була невелика фірма, але зручний графік праці і досить таки добрий колектив, чимало людей в якому, підтримували мене завжди.

Діти теж згодом адаптувалися, хоча і їм непросто було, важче, ніж мені: школа виявилася не такою важкою, як я думала і це, з часом, заспокоїло мене.

Я навіть відчула полегшення, побачивши, як мої діти легко завели нових друзів і почали любити цей новий але чужий для нас світ. Вони швидко почали розуміти мову, хоч і трохи сміялися з моєї вимови.

Але коли ми оселилися тут, не минуло й кількох місяців, як почали надходити дзвінки від моїх батьків.

Спочатку вони просто питали, як ми тут влаштувалися, чи все добре, чи не сумуємо за ними і за домівкою. Потім ці дзвінки стали частішими.

Батьки все більше почали говорити про те, як важко їм без нас. “Ми ж старі, а ти нас залишила, а ми ж умали, що ти не надовго туди поїдеш і повернешся скоро”, – сказав одного разу відверто тато мені.

Мені було сумно від тих слів, але я не знала, що йому на це відповісти маю я.

Моя мама завжди була дуже сильною жінкою, а тут вона почала плакати в слухавку, говорила, що вони не можуть без мене, сумують за мною і за дітьми. Їй було важко, і я це розуміла.

Вони жили в Миколаєві, в старому будинку, і їм багато чого самим вже важко робити, бо вони вже в віці, не здатні справлятися зі всіма побутовими проблемами.

Я добре знала, скільки вони для мене зробили, а зробили вони багато, адже коли чоловік залишив нас і я з малими дітьми повернулася до них, вони постійно про нас турбувалися і дуже допомогли мені у важкий період життя, і тепер, коли вони просили повернутися, на моїй душі був неспокій, адже важко було, що я не можу зробити цього.

Я хотіла бути поряд з ними. Як можна не відчувати жалю, коли твої рідні старіють, і ти не можеш бути поруч, щоб допомогти? Але я не могла залишити дітей тут, я не могла повернутися додому в ту ситуацію, яку ми покинули.

Я поки не можу повернутися додому, відчуваю, що ще рано везти дітей туди, а тим паче зима на носі холодна і я не знаю, як там мені впоратися з ними усіма.

Якось з батьками почала розмову про те, що можу їх тимчасово до себе забрати, так усім буде спокійніше, хоча я дуже добре розумію, як же мені важко буде тут з ними усіма, чого тільки вартує те, змінити квартиру, адже зараз я житло орендую тут сама, та сподіваюся, що хоч батьки будуть отримувати тут якусь фінансову допомогу.

Але тато аж розсердився за такі слова, мама аж розплакалася, сказала, що й навіть чути про це не хочуть, вони не в тому віці, щоб їхати на край світу і не уявляють навіть, що робитимуть тут.
Я намагаюся пояснити батькам, що зараз багато тут таких, як ми, людей живуть і вони теж від того не дуже щасливі, вони не обирали таке життя і прагнуть повернутися додому, при першій же нагоді, але батьки не розуміють це, та й важко їм зрозуміти, адже вони ніколи не були за кордоном, це для них наче інша планета.

Я не знаю, що робити. Чи дійсно я помилилася, коли залишала їх, але вони були не проти, а навпаки, самі просили, щоб я з дітьми виїхала на якийсь час, чи це просто неможливо було передбачити?

З одного боку, я відчуваю себе відповідальною за них, за їхній комфорт і спокій. З іншого – я розумію, що я тут повинна бути для своїх дітей. Вони мають право на нормальне майбутнє. Я не можу дозволити собі, після того, як нам тут важко все далося, просто зараз кинути все і на зиму вести дітей в Миколаїв.

Кожен день я думаю про це. Вечорами, коли діти вже сплять, я сиджу на кухні і просто дивлюся в вікно, думаючи, чи вірно я вчинила. Що б було, якби я залишилася вдома з мамою й татом?
Я дуже сумую за батьками, хоча б тому, що я не можу обійняти їх, не можу допомогти в побуті.

Вони старіють без мене, і це велике навантаження на їхні плечі.

Але навіть зараз, у цей момент, я розумію, що повернутися додому саме зараз – це нерозумно. Я не можу залишити дітей. Вони мають право на своє майбутнє у спокої.

І ще одне питання, яке мені спокою не дає: чи правильно я пояснила це батькам? Чи є ще шанс, що вони зрозуміють мою позицію? Можливо, я повинна якось знайти спосіб, щоб допомогти їм більше – можливо, частіше дзвонити, навідувати їх через кілька місяців, або організувати, щоб хтось інший допомагав їм більше, ніж я можу, хоча й тут я багато грошей не маю, все що заробляю, йде на житло і продукти.

Можливо, я повинна була спробувати переконати їх переїхати сюди, хоча я знаю, що вони не зможуть цього зробити – їхнє життя, їхні звички, їхнє коріння залишилося в Миколаєві.

Я не знаю, чи я помилилася, чи ні. Я просто роблю те, що можу саме зараз, щоб забезпечувати своїх дітей та бути доброю дочкою для своїх батьків, навіть якщо це не так просто.

Яке вірне рішення потрібно прийняти зараз мені?