Українське суспільство продовжує долати виклики, спричинені агресією РФ. Одним із найгостріших питань залишається інтеграція внутрішньо переміщених осіб (ВПО), кількість яких, за різники оцінками, становить близько 5 мільйонів. Однак на тлі цього процесу з’являється тривожна тенденція: безліч українців, які втекли від війни, зрештою повертаються на тимчасово окуповані території. За даними народного депутата Максима Ткаченка, таких випадків уже близько 150 тисяч. Втім, після суспільного розголосу та скандалу нардеп від своїх слів відмовився. Але проблема від цього не щезає.

Чому ж люди повертаються туди, де панують окупанти? Причина насправді не в небажанні інтегруватися у нові громади та не в тому, що всі ці люди поголовно є «колаборантами» та прихильниками «русского мира». Авжеж ні – хоча, можливо, якась частина з них і додержується подібних поглядів.

Але головна причина – у провалі державної політики підтримки переселенців, фактично крах програми інтеграції ВПО. Ця проблема вимагає глибокого аналізу, адже її наслідки впливають як на життя сотень тисяч українців, так і на стратегічне майбутнє країни. Агентство UA.News розбиралося в цьому складному, але суспільно значущому питанні.

 

Переселенці: рятуючи життя, втрачаючи ґрунт під ногами

Війна принесла мільйонам українців руйнування і втрати. Люди змушені залишати рідні міста, домівки, нерідко й близьких. Внутрішнє переміщення стало способом виживання, але процес адаптації на підконтрольних територіях, як показує практика, часто перетворюється на боротьбу з все новими й новими труднощами.Переселенці стикаються з низкою проблем. Перш за все це:

1. Житлове питання. Вимушені переселенці часто не мають змоги придбати чи навіть орендувати житло через високі ціни на оренду. Держава не забезпечує належної допомоги у вирішенні цього питання. Програми надання тимчасового житла працюють із затримками, а їхні масштаби явно недостатні.
2. Труднощі з працевлаштуванням. Через випадки дискримінації або небажання роботодавців працювати з ВПО переселенцям часто буває важко знайти стабільну роботу. Наявні вакансії, як правило, передбачають низьку оплату праці, яка не дозволяє покривати навіть базові витрати.
3. Мізерна фінансова підтримка. Державна допомога переселенцям є недостатньою. Суми виплат коливаються у межах 2-3 тисяч гривень на місяць — це не те що не відповідає реальним потребам. Така сума просто образлива в сучасній Україні.
4. Соціальна ізоляція. Багато переселенців почуваються чужими та непотрібними в нових місцях життя. Відсутність соціальних зв’язків, підтримки й навіть елементарної уваги з боку місцевих жителів лише поглиблюють це відчуття.

Звичайно ж, з подібними проблемами стикаються не всі ВПО. Багато хто з них зумів чудово адаптуватися, знайти гарну роботу, відкрити бізнес тощо. Такі люди, авжеж, не думають про те, аби повертатися на окуповані ворогом території. Однак «багато хто» – це не всі. І є випадки (на жаль, не поодинокі), коли втомлені від поневірянь люди вимушені знову збирати речі та їхати назад, в свої рідні домівки, які залишилися на територіях, захоплених росіянами.

Депутат Максим Ткаченко назвав кількість таких людей: приблизно 150 тисяч осіб. Потім його публічно розкритикувала заступниця голови ОП Ірина Верещук, заявивши, що ці дані є недостовірними. Одразу ж після цього Ткаченко від своїх слів відмовився – дивний збіг.

Вочевидь, влада хоче не педалювати цю тему, применшуючи її масштаб. І так, можливо, цифра 150 тисяч справді взята невідомо звідки. Однак проблема нікуди не зникне, навіть якщо про неї мовчати.

Так, радник мера Маріуполя Петро Андрющенко казав, що в одне лише це місто повернулося до 70 тисяч українців. Найчастіше це жінки з дітьми та/або літні люди. Про повернення багатьох біженців у свої міста в окупації повідомляв омбудсмен Дмитро Лубінець. А голова «Слуги народу» Олена Шуляк прямо визнавала, що держава фактично провалила політику підтримки ВПО.

Чому люди повертаються в окупацію

Повернення в окупацію на перший погляд видається нелогічним, дивним, дискусійним з морально-етичної точки зору, нарешті – просто небезпечним вибором. Проте це рішення в реальності має свої абсолютно раціональні причини, які обумовлені складнощами життя на підконтрольних територіях. І це аж ніяк не бажання жити під владою російської «адміністрації».

1. Житло. На окупованих територіях у людей залишаються їхні квартири та будинки. Це одна з найголовніших матеріальних речей у нашому житті: власний дах над головою. Попри ризики, можливість жити у власному помешканні замість дорогого й тимчасового житла на підконтрольній території стає вирішальною для багатьох.
2. Соціальні зв’язки. Там, в окупації, нерідко залишаються родичі, друзі, сусіди, які створюють відчуття бодай примарної, але стабільності. Люди шукають підтримки в близькому оточенні, навіть якщо це означає повернення в небезпечні умови. Це суто психологічний момент.
3. Відсутність реальної допомоги. Переселенці часто відчувають себе покинутими, непотрібними, не можуть «вбудуватися» в систему на нових місцях. За словами знову ж таки голови партії «Слуга народу» Олени Шуляк, державна політика щодо ВПО фактично провалилася.
4. Відсутність перспектив. Для багатьох повернення в окупацію не є вибором «на користь» Росії. Це вибір із безвиході, коли навіть мінімальна стабільність здається кращою, ніж невідомість.

Недоліки державної політики підтримки переселенців

Попри масштабність проблеми, держава досі не розробила ефективної політики інтеграції ВПО. Те, що сьогодні функціонує, очевидно не відповідає викликам часу. Основні недоліки чинних програм включають в себе:

• Відсутність доступу до житла. Необхідність самостійно шукати житло стає для деяких переселенців непосильною задачею. Більшість із них не можуть дозволити собі оренду житла в містах, де попит на нерухомість і ціни стрімко зросли через війну.
• Мінімальна фінансова допомога. Поточний рівень виплат не враховує інфляції та зростання цін, через що переселенці фактично залишаються на межі виживання. 2-3 тисячі – це навіть не половина мінімальної зарплати, а ще менше.
• Відсутність роботи. Роботодавці подекуди не готові брати на роботу ВПО через стереотипи або побоювання їхньої тимчасовості.
• Недостатня соціальна підтримка. Відсутність програм психологічної адаптації, освітніх ініціатив, достатньої кількості курсів перекваліфікації чи навіть інформаційної підтримки тільки погіршує становище переселенців.

Що потрібно змінити

Ситуація вимагає негайних змін у державній політиці щодо переселенців. Існує кілька основних кроків, які допоможуть принаймні спробувати виправити ситуацію:

1. Масштабні програми з забезпечення житлом. Держава має інвестувати в будівництво соціального житла або викуп наявних житлових фондів для переселенців. Крім того, слід збільшити компенсації за оренду.
2. Стимулювання працевлаштування. Необхідно розробити програми, які стимулюватимуть роботодавців наймати ВПО, наприклад, через субсидії або податкові пільги.
3. Збільшення фінансової допомоги. Суми виплат повинні бути переглянуті відповідно до реальних потреб переселенців. Якщо в держави є «зайві» мільйони, аби платити пенсії прокурорам та суддям, то і на переселенців можна знайти хоча б 8-10 тисяч гривень на місяць.
4. Соціальна інтеграція. Держава має забезпечити доступ до курсів перекваліфікації, програм психологічної адаптації та ініціатив, що допомагають переселенцям інтегруватися в нові громади.
5. Спрощення бюрократичних процедур. Усі програми підтримки повинні бути доступними, прозорими й простими для реалізації.
6. Комунікація й інформування. Важливо пояснювати ВПО їхні права, можливості та доступні програми допомоги.

Повернення українців на окуповані території — це не свідчення їхнього бажання жити під контролем Росії (хоча і такі поодинокі випадки можуть бути), а радше наслідок відсутності підтримки та можливостей на підконтрольних Україні територіях. Люди, залишені наодинці зі своїми проблемами, змушені обирати з їхньої точки зору «менше зло»: хай жити в окупації, але у своїй квартирі – з надією на те, що одного дня ЗСУ звільнять їхні рідні населені пункти.

Це явище свідчить про глибоку кризу та провали в державній політиці підтримки переселенців. Якщо Україна прагне зберегти своїх громадян і забезпечити інтеграцію постраждалих від війни, вона повинна діяти швидко й ефективно. Інвестиції в житло, робочі місця й соціальні програми не лише полегшать життя переселенцям, а й зміцнять суспільну єдність та довіру до держави.

В умовах війни підтримка своїх громадян стає не лише соціальним і моральним, але й економічно, демографічно і ціннісно стратегічним завданням. Чинній владі та профільним відомствам не слід забувати про це.

Микита Трачук