Подружня пара Ковальчуків була звичайною у селі. Ось тільки одне затьмарювало їхнє сімейне життя: не було дітей. Довго Ліда сподівалася завагітніти та так і не змогла. Чоловік Сергій із роками заспокоївся, і дружині казав:

– Не ми такі одні. Не перші й не останні. Чого стільки років сумувати. Я вже звик, та й тобі час вгамуватися. Мабуть, доля така…

Але Ліда заспокоїтись не могла. Мрія про дитину так засіла в її серці, що вона була ніби слаба на це. Тож і вмовила чоловіка взяти хлопчика з дитбудинку.

Сергій не став їй суперечити, погодився. Вони пройшли разом усю процедуру всиновлення, і ось, нарешті, п’ятирічний малюк Іванко опинився в їхньому будинку.

Багато про вчинок Ліди та Сергія говорили люди, але здебільшого хвалили подружжя за чуйне серце та доброту. І лише давня сусідка Антоніна взялася допомагати справами, а не лише на словах. Вони ж дружили з юності з Лідою, на весіллях один у одного гуляли, Ліда як свою любила доньку Тоні. Ось тепер, коли подругам було далеко за сорок, донька Тоні Світлана вийшла заміж у приморське містечко, чому дуже раділа.

– Матусю, приїжджай до нас! – дзвонила Світлана. – Будемо разом, тут так добре. Рай, та й годі…

Але Антоніна не могла залишити батьківську хату, рідне село.

– Що ти, доню! Тільки вийшла заміж і одразу мене до себе кличеш? Та хіба я поїду в таку далечінь, у таку спеку? Тут мої батьки старіють поряд, на кого я їх покину? До того ж, у мене тут і подруга, як сестра… Ми тепер її Іванка разом виховуємо.

Антоніна працювала у сільській школі. І вона одразу почала готувати хлопчика до першого класу.

– Здібності у нього невеликі. Але ж він ще маленький зовсім, – говорила Антоніна Лідії. – Нічого, у нас є час, помаленьку ми його підготуємо, навчимо, і все буде добре.

Але довелося Ліді повозитися з малюком. Спочатку він був неслухняним, часто був слабий, погано їв, і багато чого його довелося навчити щодо гігієни, виховання, дружби з дітьми.

День у день привчала Ліда хлопчика до праці, до розпорядку, до читання, і вчила його навіть гратися.

На все це зі скептицизмом дивився Сергій. Йому не вірилося, що Іванко наздожене у плані виховання своїх сільських однолітків.

Спочатку чоловік нічого не говорив Ліді, а тільки зітхав і хитав головою. Але Ліда і Антоніна не опускали руки, вони з терпінням і турботою вчили хлопчика і правильно їсти, мити за собою тарілки, підмітати підлогу, прибирати свої іграшки.

Сергій чи то заревнував дружину до малюка, чи відчув охолодження Ліди і почав нервувати.

– Аж надто ти з ним вже пораєшся. Який виросте, такий уже й виросте… – одного разу висловився він.

Ліда образилася, і з тих слів і пішла в них сварка. Жінка старалася для дитини, а Сергій відчував, що все менше, і менше дружина звертає на себе увагу, а він до такого й не звик. Іван не викликав у нього батьківських почуттів, хоч Сергій і не сварився до нього. Скоріше був майже байдужий. Не поділяв ентузіазму дружини.

Минуло трохи більше року і чоловік поїхав від Ліди до своїх батьків в іншу область. Потім вони оформили розлучення, і при розподілі майна Сергій забрав собі машину, і внесок із депозиту в банку.

Ліда важко переживала їхнє розставання, розуміючи це як зраду.

– Проміняла ти мене на чужого хлопця. А ось чи оцінить він це, коли виросте? Ось у чому питання… – сказав Сергій Ліді, їдучи. – Грайся тепер у свою іграшку. Тільки мене від цього звільни!

Ліда застигла від почутого.

– Та ти й не брав жодної участі у його вихованні, Сергію, чому ж так втомився?! – ахнула вона. – А хлопчик він непоганий. Потрібно тільки дати йому час звикнути і стати щасливим.

Сергій махнув рукою й поїхав. Знову заговорили про Ліду у селі люди. Хтось шкодував про її необачний вчинок – взяти дитину, хтось осуджував палкість Сергія. І тільки Антоніна допомагала з Іванком, все вчила його читати й писати, малювати, ліпити і навіть займалася з ним фізкультурою.

Коли хлопчик пішов до школи, то не відрізнявся від інших дітей підготовкою. І то була заслуга Антоніни. Вона і в школі була його янголом-охоронцем. Просила інших вчителів приділяти йому трохи більше уваги й Іван добре закінчив перший клас.

Те, що тато поїхав від них, Іван не одразу зрозумів. Йому спочатку казали, що батько поїде стежити за старими батьками, що й було частково правдою. А потім він уже звик, що живе тільки з мамою та Антоніною Василівною.

До Івана довго придивлялися селяни. Все-таки не рідний син у Лідії, але коли хлопчик став з усіма ввічливо вітатись, допомагати матері по господарству, ходити в магазин та носити з лісу гриби та ягоди у сезон, то почали хвалити.

– Найголовніша твоя заслуга, Лідочко, це що синок трудитися може, і любить, – завжди говорила Антоніна Василівна. – Праця – це те, що допоможе кожному в житті. Він уже не пропаде…

Так ішов час, Іван закінчив восьмий клас. Але мама Ліда у нього важко занедужала і через пів року її не стало. Перед тим, як піти, вона зі сльозами просила Антоніну:

– Тоню, люба, дай мені слово, що виростиш Іванка… Не можна йому знову в дитбудинок… Не витримає він цього… Прошу тебе. Ти ж йому теж як мати…

Тоня пообіцяла. І ні в кого в селі не було сумніву, що після відходу Ліди опікунство оформить на себе Антоніна Василівна.

Важко переніс Іван відхід матері. На цей раз усім селом підтримували хлопчика. Мешканці казали:

– Ну, і доля у хлопця… Сирота, але тільки знайшов маму, як тієї й не стало, не минуло й десяти років… І названий батько втік. Одна Тоня над ним крила розпластала. Хоча зі своєю донькою бачиться рідко, і внучку кілька разів бачила тільки.

А онуці Тоні вже було п’ять років. Вона сумувала за маленькою Оксаною, і все обіцяла приїхати до дочки, як тільки піде зі школи. Але тепер їй можна і відпочивати йти, пенсію заслужила, та й Іванко став практично її сином…

– Мамо, приїжджайте до нас. Приїжджай з Іванком, – кликала донька.

Але мати відмовлялася:

– Не можна його зараз смикати по нових школах. Він і так блідий ходить, а тут все таки друзі, свої вчителі, усіх уже знає. Я потім обов’язково приїду, доню. І поживу у вас.

Світлана зрозуміла маму й не засуджувала її. Вона приїжджала у відпустку влітку до матері з донькою та чоловіком, усі дружно допомагали Антоніні та Івану на городі, ходили разом у ліс, де хлопчик показував свої найулюбленіші грибні місця.

Коли Іван закінчив школу, Антоніна Василівна влаштувала його на роботу в їдальню. Він був помічником кухаря, і швидко навчився готувати та поратися на кухні, тим більше, що готувати найпростіші страви він уже вмів раніше завдяки матері.

А потім Іванко пішов на службу, де теж працював на кухні, а коли повернувся, то його багато хто не впізнав: так змінився хлопець – змужнів, став вищим і м’язистішим, гарнішим. Тішилася за нього й Антоніна Василівна.

Щоправда, за час відсутності Івана вона поховала одного за одним своїх батьків. І непросто їй це було пережити, тільки гріли повідомлення від Івана, і дзвінки від дочки та внучки.

А в Івана незабаром і наречена з’явилася зі своїх, що навчалася на рік молодшою ​​у школі. Розписалися вони за пів року, і зіграли весілля.

Якось Антоніна Василівна прийшла до молодих і сказала:

– Ну, ось тепер прошу вас відпустити мене до доньки. Наглядайте за моїм будинком, і городом-садом, сараями – всім користуйтеся.

Іван обійняв свою добру покровительку і сказав:

– Обов’язково доглянемо і все буде гаразд, мамо…

Антоніна Василівна витерла очі і обійняла парочку, прошепотівши:

– Іванко, Софійко, чекатиму від вас звістки про малюка. Не тягніть. Це потрібно вчасно.

Вона поїхала, і жила у доньки майже рік, насолоджуючись спілкуванням з рідними, особливо з онукою. А коли Іван зателефонував і запросив у гості на хрещення його дочки, то вирішено було їхати всім разом.

Зустрілися вони з Іваном та Софійкою як рідні. Привезли подарунки і новонародженій, і породіллі. А коли посиділи за столом тихо, щоб не будити малечу, то встала Антоніна Василівна і сказала:

– А тобі, Іванку, ми вирішили зі Світланою дім наш відписати, тож завтра і вирішимо це питання з юристом.

– Як? – заперечив Іван. – А ви де жити будете?

– А я вирішила залишитися в дочки. А сюди в гості приїжджатиму. Не під силу мені городом почало займатися. І хочу погрітися біля моря, на онучку подивитися. Стільки років я їм обіцяла приїхати…

– А ви до нас приїжджатимете у відпустку купатись і засмагатимете! Обов’язково, – додала Світлана, – цей будинок буде міцнішим, а вам ще жити і жити, сина ще потім народите і все поруч будете.

– Я постараюся раз чи два на рік приїжджати, Іванку, і буду рада вас бачити… Адже ви теж мої рідні.

Провівши Антоніну Василівну з родиною, Іван та Софія невдовзі переїхали до її будинку. Він був і просторішим, і світлішим. А у своєму будинку вони вирішили згодом зробити ремонт, щоб підтримувати його в порядку.

Так і стала Антоніна Василівна для Івана мамою. Так вирішив він її називати. Гріла вона його серце, і він завжди відчував, що вона переймається його долею і бажає йому щастя. А сусіди та його друзі говорили:

– І все-таки, щасливий ти, Іванко. Таку хазяйновиту та гарну дружину відхопив, а вже з мамами тобі пощастило… Обидві жінки за тебе горою. Як янголи твої охоронці.

– Так, – відповів Іван. – І я постараюсь маму Тоню берегти, аби приїжджала частіше, і жила довше… Хоч би тільки жила…