– Мамо, квитанція за домашній телефон прийшла, – Олеся зайшла в коридор до своєї старенької матері і запитливо глянула на неї. – Сума понад сімсот гривень! Зроду таких сум не було. Начебто ти з Німеччиною спілкувалася.

– Доню, та з якою Німеччиною, – засміялася мати. – Вже років як десять Ніни не стало, а більше нікого там і немає.

– Дивно, може, розрахували неправильно…

Алла Дмитрівна пішла на кухню, поки Олеся роздягалася і подумки вже посварилася з усіма з телеком-компанії. Щось не в’яжеться. Комунальні послуги матері Олеся оплачувала сама, і з місяця на місяць приходила однакова сума. Так, звичайно, бувало, що Алла Дмитрівна загублювала свій старенький мобільник і дзвонила дочці зі стаціонарного телефону, але тоді в квитанції сума піднімалася не більше ніж на сто-двісті гривень.

Олеся пройшла на кухню за мамою і побачила, що вона дістала стареньку буханку хліба, вкриту пліснявою, і почала було нарізати до столу.

– Мамо, стій, це що? – здивовано запитала Олеся, одним стрибком підскакуючи до столу.

– Хлібчика наріжу на бутерброди, ти напевно зголодніла! – з дитячою безпосередністю відповіла бабуся.

– Мамо, я позавчора ввечері тобі свіжі продукти привозила, хліб і булочки завезла, тобі їх не вистачило чи що? Що ж ти мені не подзвонила?

– Які булочки? Ти мені нічого не привозила. Доню, та цей хлібець ще добрий, я по краях відріжу і ще можна буде з’їсти.

«Нічого не розумію. Мамі зазвичай вистачає хліб на два дні, тим більше я сама їй особисто пакети розбирала і складала в холодильник. За два дні хліб так пліснявою покритися не міг, – подумала Олеся».

Жінка акуратно зазирнула в холодильник і, на свій подив, виявила незачіплені булки і цілий позавчорашній хліб.

– Так ось вони! Ти навіть не торкнулася? – спитала Олеся, помітивши у мами дивно схвильований погляд. – Мамо? Тільки не кажи, що ти цей давній хліб із цвіллю їла. Звідки він у тебе взагалі?

– Не знаю, Олесю, у холодильнику лежав, а я й взяла…

– І супу стоїть повна каструля, – продовжуючи ревізію, зазначила жінка. – І кефір не відчиняла! Мамо, ти ж любиш кефір, щодня його п’єш!

– Я пила, пляшку цілу випила!

Алля Дмитрівна стояла посеред кухні. Сухенька вся, згорбившись і з ображеним поглядом, ніби дорослий батько сварить дитину за пустощі. Олеся знову з тривогою глянула на маму, а потім підійшла, обняла за плечі і запропонувала самій все приготувати на обід. Рій думок не покидав жінку. Поведінка матері була більш ніж дивною і незрозумілою.

– Доню, я зовсім забула! Зараз прийду, – сказала жінка і пішла кудись усередину квартири.

Олеся скористалася відсутністю матері та пробіглася очима по всіх полицях на кухні. «Печиво, ванільні сухарики, бублики… Так, стоп, які бублики? Я не купувала їй їх точно, – Олесі стало хвилююче».

Вона дістала телефон, відкрила додаток магазину і переглянула останні покупки: печиво, ванільні сухарики і ніяких бубликів.

Алля Дмитрівна рідко виходила сама з дому. Особливо взимку, коли дороги вкриті частіше кригою і припорошені сніжком.

Роздуми Олесі зупинила мама, що увійшла до кухні.

– Олесю, я тобі виписала рецепт, – старенька простягла листок. – Кажуть допомагає життя налагодити та щастя залучити!

– Дякую, мамо, по телевізорі показували? – мляво посміхнулася жінка.

– Ти не уявляєш, така програма чудова. Там жінка з магічною кулею сидить, все бачить. Я їй розповіла про тебе, а вона мені рецепт.

– Як ти розповіла ???

– Подзвонила. Вони такі молодці, одразу на телефон відповідають! – Алла Дмитрівна постукала худим пальцем папірець. – Я все записала, навіть які трави потрібні.

«Тепер все зрозуміло, звідки така сума за телефон, – прошепотіла Олеся так, щоб мама не почула».

– Чудово, мамо. Прямо зараз піду викину сміття і зайду в аптеку, а потім зроблю цей твій чудо-чай! – зітхнула Олеся, підозрюючи недобре.

Олеся вийшла з будинку з великим сміттєвим пакетом, куди насамперед засунула запліснявілий хліб. Жінці терміново потрібно було вийти з дому, щоб усе обміркувати – поведінка матері була не просто дивною, а хвилюючою.

Так, Аллі Дмитрівні виповнилося сімдесят вісім, і до цього дня вона була відносно бадьора, розсудлива жінка. Іноді Олесі здавалося, що її мама ще довгі роки не потребуватиме чиєїсь підтримки більше, ніж купівля продуктів та звичайних візитів.

– Олеся, привіт! – позаду почувся знайомий голос маминої сусідки.

– Здрастуйте, тітко Олено, як ви?

– Та все як завжди… – сказала сусідка і зам’ялася. – Ти часто до мами приїжджаєш?

– Намагаюся кожні два-три дні, а що?

– Ти тільки не ображайся, бо зараз подумаєш, що я тебе лякаю чи ще що, але з мамою все добре?

– Начебто теж все як завжди. Тітко Олено, не розумію, чому ви питаєте?

Олена важко зітхнула і, намагаючись підібрати слова якомога акуратніше, розповіла, що її мама в дні, коли Олеся не приїжджає, виходить надвір. І якби це були прості прогулянки пенсіонерки похилого віку, то Олеся подумала б, що сусідка просто вигадує. Але Олена розповіла те, через що по руках та ногах жінки пробіглися мурашки:

– Я вчора застала, як вона біля магазину, поряд зі сміттєвим контейнером, щось дістала і сховала в хустку велику. Спробувала подивитись, але вона сказала, що викидала сміття. І відразу пішла у бік будинку. Олеся, скажи ж, адже я не мала права її обшукувати! Але я бачила, що вона не викидала, а щось підняла! – виправдовувалася Олена. – Навіть грішною справою подумала, що недоїдає. Але я тебе добре знаю!

І знову стало хвилююче Олесі. Її мама ніколи не була голодною, холодильник був заповнений, дочка відвідувала часто, зідзвонювалися теж часто. Не було приводів збирати сміття, але буханка черствого і пліснявого хліба говорила про протилежне.

– Олеся, пробач мені, не розумну, за те, що я скажу тобі, але у мого Вадима було так само. Пам’ятаєш його, упокій Господь його душу? У нього ж теж ця недуга починалася так… – Олена відразу замовкла, розуміючи, що наговорила зайвого.

– Тітко Олено, дякую вам, що розповіли, але мені вже час! Я придивлюся за мамою, думаю, все добре, просто випадковість.

Олеся швидким кроком прискорилася до під’їзду, відганяючи думки, і згадуючи, як називається ця недуга.

І тут Олеся встала, як укопана, виявивши, що в роздумах не помітила, як дійшла вже до маминого поверху. Тепер до Олесі дійшло. Вона згадала і ситуацію минулого тижня, коли мама довго дивилася на картоплю і не змогла згадати, як чистити, а потім все миттєво минуло і мама продовжила готувати, як ні в чому не бувало. Згадала, як мама довго не відгукується, коли її кличуть, а погляд при цьому такий, наче вона забула, хто вона така. 

Згадала, як мама часто почала плутати імена знайомих і родичів, змішуючи події та факти.

Те саме відбувалося з бабусею Олесі у далекому дитинстві.

І якщо це те, що тепер відбувається з Аллою Дмитрівною, то в Олесі не залишається вибору, окрім як просто бути поряд з матір’ю, поки та ще в свідомості. Перед очима виник спогад, як маленька Олеся прийшла в гості до бабусі, а та сказала, що вона теж маленька дівчинка і втратила своїх батьків. І тільки зараз «кумедна гра» з бабусею перетворилася на страшну реальність.

Олесі захотілося плакати від безвиході та несправедливості. Вона зробила глибокий вдих, вставила ключ у замкову щілину, тихо відчинила двері і з максимальною легкістю вимовила:

– Мамо, мені з роботи зателефонували, сказали, що переводять у відділення ближче до твоєї хати. І я подумала, навіщо мені витрачати гроші на дорогу до квартири. Я краще в тебе ночуватиму залишатися, як тобі ідея?

Джерело