— Вєрочка, відкривай, це свої! — голос родичів дівчина впізнала одразу.

— Тітко Зіно, що ви тут робите?

— Ми приїхали на заробітки. Сама знаєш, що в нашій глушині все гірше й гірше. От ми з Петею вирішили поїхати в Київ, заробити грошей і дочці допомогти.

— А жити де будете? У Києві ж витрати великі.

— Поки що в тебе зупинимося, а там щось придумаємо. Ми ж родичі, як-не-як!

На думку всієї рідні, Віра жила по-королівськи.
Одна у трикімнатній квартирі, в хорошому районі, ще й метро поруч. Усі так і говорили: “Пощастило дівчині, як сир у маслі катається”. Вся рідня вважала, що якщо Вірі так пощастило з успадкованою від двоюрідної бабусі квартирою, то тепер вони можуть зупинятися в неї у Києві, а то й зовсім жити стільки, скільки душа забажає.

До Києва Віра приїхала 7 років тому, щоб стати лікарем. З дитинства мріяла рятувати людські життя. Тому вступила до медичного, жила в гуртожитку, як більшість студентів з інших міст, на скромну стипендію та допомогу батьків.

— Віра, мені дзвонила Галина Іллівна, просить тебе приїхати до неї, — сказала мама по телефону. — Я зараз пришлю тобі адресу в СМС.

— Мам, я ж бачила її востаннє, коли мені було лише 3 роки. Навіщо я їй раптом знадобилася?

— Ти права, вона все життя ні з ким не спілкувалася, у неї жахливий характер. Але бабуся вже зовсім старенька, може, щось треба. Нас вона не попросить, сама стосунки зіпсувала, та й горда. З’їзди у вихідні, дізнайся. Все ж таки двоюрідна бабуся.

Галина Іллівна вже давно жила сама.
Вона практично ні з ким із родичів не спілкувалася, на поріг їх навіть не пускала, та й сама ні до кого не їздила. Усі давно звикли, і ніхто до неї не просився, бо знали — бабуся одразу відправить. З родичами вона не церемонилася, завжди говорила те, що думала.

У неділю Віра купила фрукти, трохи солодощів і поїхала за адресою, яку надіслала їй мама. Бабуся жила у “сталінці”, майже в центрі міста. Віра хвилин п’ять стояла біля під’їзду, розглядаючи красиву ліпнину на фасаді. “Ніколи б не подумала, що Галина Іллівна живе в такому гарному будинку”, — захоплено подумала дівчина.

— Відчинено! — почувся голос за дверима, коли Віра обережно постукала.

— Я Віра, — сказала вона, увійшовши до квартири.

— Я знаю, хто ти. Заходь, тільки зніми взуття прямо біля дверей, щоб бруд у дім не нести. А фрукти свої залиш у передпокої, мені їх не можна.

Галина Іллівна сиділа в інвалідному візку. У цій старій, колись кремезній жінці не було нічого знайомого. Та й бачила двоюрідну бабусю лише кілька разів, коли була малою. Внучка пройшла на кухню слідом за бабусею, та попросила поставити чайник. Віра не могла приховати подиву й захоплення від висоти стель, великих вікон і з цікавістю розглядала квартиру, поки не зловила на собі невдоволений погляд Галини Іллівни.

— Хтось із рідні нашепотів, що ти на лікаря вчишся, — прохрипіла бабуся, — а мені, як бачиш, потрібна допомога.

— Я ще тільки на другому курсі, лікарем стану нескоро.

— Це неважливо. Переїжджай до мене, будеш допомагати і жити в мене безкоштовно. Набагато краще, ніж у твоєму гуртожитку.

Галина Іллівна розповіла, що втратила ступню через діабет і тепер не може впоратися з господарством. Чужих не любить, а соцпрацівники від неї всі втекли, приходять рідко. Вона скаржилася, що у всіх людей із соцслужб руки не з того місця ростуть, і всі, хто приходить, її лише дратують. А коли дізналася, що двоюрідна онука вчиться на лікаря, то зраділа і вирішила запросити її до себе.

Вірі стало дуже шкода цю літню, висохлу жінку, і вона погодилася. Через кілька днів зібрала речі й переїхала до родички. Спочатку стосунки у них не складалися. Характер у Галини Іллівни був важким, тому догодити їй було майже неможливо. Вона критикувала дівчину з будь-якого приводу і чіплялася до кожної дрібниці.

— Це тобі не гуртожиток, люба.
Тут нічого не можна залишати на видноті. Якщо випила чай, чашку одразу мий, витирай насухо і став у шафу! Я порядок люблю! Усі поверхні мають бути ідеально чистими, зрозуміла?

Галині Іллівні вічно все не подобалося. Бабуся відчитувала Віру за кожну дрібницю: то посуд у шафі нерівно розставлений, то води в склянку налито замало, то кашу переварила. Особливо бабуся любила перевіряти пил — об’їжджала квартиру на колясці й проводила білою носовою хусткою по меблях.

Щоразу скаржилася на самопочуття, але при цьому вередувала й відмовлялася приймати ліки. А якщо й погоджувалася випити таблетки, то просила показати упаковку, з якої Віра їх дістала, щоб упевнитися, що та не збирається її отруїти.

Віра була дуже терплячою й намагалася не звертати уваги на бурчання і колючі слова Галини Іллівни. Вона знала, що більшість її майбутніх пацієнтів — літні люди. Тож вирішила, що для неї це буде чудовою практикою, щоб навчитися не брати близько до серця претензії та скарги хворих пенсіонерів.

Усю роботу по дому взяла на себе, переробляла, якщо бабусі щось не подобалося, і з ввічливою усмішкою реагувала на бурчання. Поступово претензій ставало все менше, а стосунки почали налагоджуватися.

— Я сама мріяла стати лікарем, — якось сказала Галина Іллівна за чаєм. — Так і уявляла, як надягаю білий халат і рятую життя.

— А чому ж не стали?

— Інші часи були. Батьки змусили навчитися шити й піти на фабрику, бо там були кращі перспективи. Сказали, що лікарі заробляють копійки, а ми й так жили небагато. Тож пішла, щоб допомагати родині.

— А потім заміж вийшли, так, бабусю?

— Так, як вийшла заміж, усе змінилося. З Іваном я була як за кам’яною стіною. Шкода тільки, що дітей у нас так і не було. А як його не стало, то всі тільки за його грошима до мене й приходили. Бачиш, який дім мені від чоловіка дістався. Ось я й вигнала всіх родичів. Нікого з цих паразитів до себе не пускала.

Віра з цікавістю слухала історії старої жінки. І сама почала читати їй лекції вголос, коли готувалася до іспитів, тому що бабусі було надзвичайно цікаво хоча б трохи доторкнутися до медицини. Потім вони разом сміялися над жартами студентів-медиків, які Віра їй переказувала. Так і проводили холодні зимові вечори.

Віра помітила, як бабуся пожвавішала й стала більше спілкуватися, вже без колючих слів і постійних скарг. Вона дізналася багато про її життя і навіть шкодувала, що в дитинстві рідко бачила її.

— Квартиру свою хочу тобі залишити.
Галина Іллівна поклала на стіл файл з паперами. — Ось документи — сьогодні оформила, поки ти в університеті була. Дивно, скільки зараз послуг для літніх людей — хто завгодно додому прийде. Шкода, що сама ходити перестала, багато можливостей втрачаю.

— Та ви що, мені це не потрібно, — Віра від несподіванки вдавилася чаєм. — Та й навіщо така поспішність?

— Не будь дурною, квартира всім потрібна.

Вона змусила Віру взяти документи й покласти у шафу разом із власними. А потім почала розповідати, як позбавлятися від нахабних родичів.

— Не зробиш, як кажу, будеш жити, як у своєму гуртожитку. Вся рідня тобі швидко на шию сяде, — повторювала Галина Іллівна весь вечір.

Як відчувала бабуся, що більше онучку не побачить — тієї ж ночі померла.

Віра сама організувала похорон, повідомивши всіх родичів. Перед смертю Галина Іллівна розповіла Вірі, де зберігає гроші на цей випадок, порадивши, щоб онука не розраховувала на допомогу родичів.

І справді, майже ніхто з рідні не приїхав і допомоги не запропонував.

— Вєрочка, ми хочемо приїхати до тебе на літо!
Київ подивитися і дітям одяг до школи купити.

Коли Віра вступила у спадок, усі родичі почали телефонувати з проханням пустити пожити чи зупинитися на деякий час.

Рідня сподівалася, що Віра не відмовить — вона молода, та й характер добрий, не такий, як у Галини Іллівни. Але Віра по телефону всім відмовляла, не церемонячись, як навчила бабуся: «Ні, залишитися в мене не можна. І крапка!»

Тоді її тітка, Зінаїда Іванівна, вирішила приїхати з чоловіком без попередження. Так Віра вже точно не зможе відмовитися. Одне діло — по телефону відмовити, а інше — не пустити на поріг. Ось тоді Віра й згадала слова бабусі про те, як відвадити родичів-халявників.

— Раз так, то я тільки рада буду, що ви в мене поживете, — сказала Віра Зінаїді Іванівні після вечері, — зараз відпочивайте з дороги, а завтра вже поговоримо.

— Дякую, Вірочко. Як добре, що тепер є, де пожити в Києві.

Вранці Віра розбудила рідню о шостій годині, сказавши, що звикла так рано вставати, адже треба їхати на навчання. Приготувала сніданок, налила чай і дістала папери з невеликої шафки на кухні. Родичі невдоволено спостерігали за нею, бо сподівалися виспатися, а потім погуляти Києвом. Але покірно прийшли на кухню снідати.

— Ви мене просто врятували своїм приїздом!
Затараторила Віра. — Як тільки я отримала спадок, одразу стільки проблем навалилося! Квартира велика, за комуналку доводиться платити величезні суми. Щодня обіцяють відключити електроенергію і воду.

— Вірочко, а ти що, давно не платиш? — у тітки очі на лоба полізли.

— А з чого платити, тітко Зіна? Я ж лише студентка. Того, що батьки висилають, вистачає тільки на їжу, та й то іноді доводиться їсти що попало. Добре, що тепер ви тут житимете, допоможете мені борги за комуналку погасити. А ще купите побільше продуктів, бо в мене самі лише консерви та макарони, і то ми з вами останні вже з’їли.

Віра сказала, щоб родичі відпочивали, а ввечері вона повернеться з навчання, і вони разом усе оплатять. Дівчина метушилася на кухні й продовжувала скаржитися тітці, як їй важко жити в Києві — все дорого, на стипендію й допомогу батьків не прожити. Добре, що Зінаїда Іванівна з чоловіком приїхала, а то, мабуть, зовсім було б скрутно.

— Як же я вам рада! Може, ще й телевізор новий купите? Ну, це ввечері обговоримо, гаразд? А ще постільну білизну треба нову, бо я вам постелила від баби Галі-покійниці, добре, що хоч заздалегідь попрала. Що ще треба? — задумалася дівчина, поки родичі переглядалися за її спиною.

— Поки я на навчанні буду, ви по квартирі походіть і подивіться, що ще треба купити. До речі, сантехніку треба міняти. Ви з собою багато грошей привезли? На яку суму від вас розраховувати? Ладно, ввечері скажете, скільки можете виділити.

Віра швидко переодяглася, взяла зошити для лекцій і залишила ключі родичам.

— Я вам залишу ключі, щоб ви продуктів купили. Не економте — беріть побільше!

— Добре, Вірочко, — на обличчі Зінаїди Іванівни застигло здивування.

— Ой, тітко Зіна, а можете ще зараз трохи грошей дати? Бо мені в університеті навіть на перекус немає.

— Вірочко, у нас готівки зовсім немає.

— Шкода… Ну, нічого страшного. Ввечері разом до банкомату сходимо.

Увесь день Віра згадувала вирази облич рідні й подумки дякувала бабусі за хитрий план, розуміючи, що та була права. Усі хотіли приїхати пожити на халяву, але допомагати ніхто не збирався.

Повернувшись додому ввечері, вона застала родичів на кухні з валізами. Зінаїда Іванівна вибачалася, що вони з чоловіком не можуть залишитися й їм терміново потрібно їхати. Віра вдавала здивування й зробила вигляд, що засмутилася.

— Як же так?!
Навіть комуналку не заплатите і сантехніку не поміняєте?! Тітко Зіна, це ж не по-людськи. Ми ж усе-таки не чужі люди. Ну, хоч п’ять тисяч залиште на продукти, бо я бачу, ви так нічого і не купили.

Зінаїда Іванівна ніяково вручила племінниці тисячну купюру, забувши, що вранці говорила про відсутність готівки.

— Маловато, звісно, але все одно дякую. Наступного разу хоча б 20-30 тисяч готуйте на перший час, а краще 50, — порадила на прощання Віра і, ввійшовши в азарт, додала. — І передайте родичам, як сильно мені потрібна матеріальна допомога в будь-який час. Можете навіть не приїжджати, а по-родинному на картку переказати.

Рідня поспіхом почала прощатися, поки племінниця ще чогось не попросила. Відтоді ніхто з родичів більше не просився пожити до Віри.