Ірина після розлучення з чоловіком довго приходила до тями, все-таки майже двадцять років сімейного життя, дочка доросла.

Її спіткало величезне розчарування, тепер вона не вірить чоловікам, стосунки її з чоловіком особливо останні три роки були неприємними, а вона сподівалася, все обійдеться.

Не обійшлося… І з цих стосунків для себе вона винесла, що всі мужики погані, що віе обіцяють і нічого не роблять, всі мамині синочки, і себелюби.

І незважаючи на те, що подруги та знайомі їй твердять:

-Все ще буде в твоєму житті і щастя і любов, ну скільки тобі, всього сорок чотири, і життя в тебе тільки починається. І даремно ти всіх чоловіків порівнюєш із колишнім. Є справжні чоловіки, треба лише зустріти свого.

Ірина не вірить, вважає, що вони просто заспокоюють її. А вона вже спокійна, минуло два роки з моменту розлучення. Донька тільки-но закінчила коледж і вискочила заміж за однокурсника, поїхала з ним в інше місто, звідки він родом.

Ірина не дивиться на чоловіків, не хоче стосунків, ставиться до них по-дружньому, але виявляє настороженість, якщо хтось починає настирливо нав’язуватися.

Сьогодні вона з подругою Катею після роботи зайшла в кафе дещо обговорити, заразом і повечеряти. За сусіднім столиком сиділи чоловіки й Ірина кілька разів ловила зацікавлений погляд одного з них. Навіть Катя звернула увагу:

-Іринко, дивись який чоловік зацікавився тобою. Симпатичний, приємний, навіть якогось актора нагадує.

-Катю, знову ти починаєш! Ну подивився двічі-тричі і все. Я не звертаю уваги.

А Катя їй знову читає лекцію на тему кохання та стосунків, тому що у неї все добре в сім’ї, коханий чоловік і вона досі закохана у свого чоловіка.

-Іринко, не можна під один гребінець рівняти всіх чоловіків! Якщо чоловік любить, він ніколи тобі не зробить поганого, цінуватиме тебе та ваші стосунки. Саме до тебе поспішатиме додому, а у вихідні завжди поряд з тобою, чи майже завжди. Просто мужикам теж потрібен свій вільний простір, з’їздити з друзями на риболовлю, посидіти в кафе, та мало що ще. Люблячому чоловікові важливо, щоб ти посміхалася і була щаслива поруч із ним.

-Ой, Катю, ось саме щаслива поряд. Тобі добре, ти живеш зі своїм чоловіком щасливо, у вас повне порозуміння. А в мене що? Сварки, обіцянки, свекруха бігала до нас і сварилася, що я її синочка не поважаю. Ось навіщо він скаржився своїй матусі? Це наше життя, наша родина. Обіцяє щось зробити, а сам з дивана не злізе, і взагалі зради, останнім часом, він навіть не приховував. Що в нього є інша. Та ну його…

Обговоривши свої справи, подруги вийшли з кафе та розійшлися в різні боки.

Ірина вийшла з трамвая і попрямувала до свого будинку.

За вдачею вона була скромною жінкою, симпатичною з почуттям такту.

Вважала за краще класичний стиль в одязі, Катя завжди їй каже:

-Ірина, ти завжди виглядаєш класно, одягаєшся скромно, але зі смаком.

Не любить Ірина розмальованих дівчат, а тим більше з яскравим макіяжем жінок у її віці та старше. Щоправда, ніколи й нікого не засуджувала відкрито, але завжди залишалася при своїй думці.

Ірина майже підійшла до під’їзду, коли натрапила на маленьке кошеня, яке було повністю чорне і жалібно нявкало.

Вона дивилася на кошеня, а воно на неї.

-Ти чиє? Таке маленьке чорненьке. Ой, а сьогодні п’ятниця та ще й тринадцяте, та ще й ти чорний мені тут трапився. Іди до себе додому.

А кошеня сиділо і не думало йти. Крутило своєю чорною головою з великими вухами, і часом уважно поглядало на Ірину, і нявкало жалібним голоском.

Ірина нічого поганого не бачила в цій чорній істоті, що перебирала лапками на асфальті. Вона підняла котика на руки й попрямувала до під’їзду:

-Ти мій маленький Вуглик, цікаво удачу мені приніс, чи навпаки, сьогодні ж тринадцяте, та ще й п’ятниця.

Ну гаразд поживемо – побачимо…

У квартирі кошеня обійшло, обнюхало все і лягло на килимок біля дивану. Ірина швидко збігала в магазин за рогом, купила корм для кошенят і котячий туалет із наповнювачем.

-От не було турбот… – думала вона.

Наступного дня в суботу в Ірини був вихідний, із подругою вони ще вчора домовилися сходити в кіно.

У Каті чоловік був у відрядженні, приїде тільки днів через п’ять, тому вони й вирішили присвятити вільний час собі.

У кінотеатрі вони випили кави, побалакали, подивилися новий фільм. Ірина розповіла подрузі, що у неї з’явився у квартирі новий сусід.

-Ух ти, і хто б це міг бути? – здивувалася Катя.

-Вуглик, так я його назвала, коли підібрала біля під’їзду.

-Іринко, цей Вуглик принесе тобі щастя.

-А я навпаки подумала, чорний кіт, та ще в п’ятницю тринадцятого, але чомусь не могла її залишити на вулиці, – серйозно сказала вона.

-Не правда, ось подивишся і згадаєш мої слова. Не вірю я ні в чорних котів, ні в тринадцяте число, – сміялася Катя.

Після фільму Ірина повільно йшла додому. Сумно світили ліхтарі вздовж доріжки скверу.

Раптом біля її під’їзду десь біля кущів вона почула чоловічий голос.

У світлі ліхтаря з’явився чоловічий силует. Побачивши Ірину, чоловік здивовано глянув на неї.

-Ви?! – раптом сказав він. – Мабуть, знову з подругою в кафе зустрічалися?

Ірина впізнала в ньому того чоловіка, який у кафе зацікавлено на неї дивився.

-Та не дивуйтесь ви, я давно вас помітив, живу в сусідньому будинку, – продовжував чоловік. – Але ви така скромна й серйозна, і я якось не наважувався підійти, познайомитись, хоча дуже хочеться поспілкуватися з вами. Мене звуть Микола, а вас як?

-Ірина, – відповіла серйозно вона.

-А в мене котик втік, Мурчик, другий день шукаю. Всі кущі облазив. Так шкода, ще зовсім маленький.

Ірина, таємниче глянула на нього, і раптом голосно розсміялася!

-Ви чого це смієтеся?! – чоловік не розумів, що відбувається.

-Мабуть, думаєте, дорослий мужик, а переживає через якесь кошеня?

-Ні, не тому. Ви заждіть, я зараз повернуся.

Коли Ірина винесла Вуглика на руках з під’їзду, радості в нього не було меж. Він притис до себе кошеня, і мимоволі поцілував Ірину в щоку, сам того не помічаючи.

-Мурчик, звичайно ж це мій Мурчик. Ну, Іриночко, ну дякую, порадували мене. Тепер ми з Мурчиком ваші боржники. Просіть все, що хочете! – радів Микола.

Ірина дивилася і думала:

-Чоловік, який так любить кішок, повинен мати добре і любляче серце.

А Микола, уважно подивившись на неї і відчуваючи, як стрепенулось його серце, промовив:

-Знаєте, кішка ніколи не підійде до поганої людини, вона ніколи не подружиться з тим, хто не здатний її полюбити.

Кішки ніколи не помиляються в людях. А особливо чорні… А можна вас запросити до нас із Мурчиком на чай, у нас навіть тортик є.

Дуже хочеться подякувати вам за добре серце.

Ірина, не приховуючи радісної посмішки, мовчки кивнула головою. А Вуглик-Мурчик, пригрівшись на теплих руках господаря, теж радісно замуркотів, як би кажучи – все буде добре!

З того часу живуть Ірина з Миколою щасливо, а Мурчик береже їхнє щастя, вони вважають його своїм вусатим талісманом.

Тож даремно наговорюють всяке погане на чорних котів!