– Нарешті, мамо, ти слухавку взяла! Останнім часом до тебе і не дозвонишся. Ти що, забула гроші відправити, чи водіїв на цьому тижні не було? – замість привітання каже мені моя дочка Марина.

Я на хвилинку замовкла, бо обдумувала, як би це правильніше подати їй інформацію.

– Марино, водії були, все з ними гаразд, я ж тобі одним із них сумку з продуктами передала, – кажу.

– Ну. Тоді в чому справа? Де гроші? Ти ж знаєш, що мені до кінця місяця треба внести щомісячний платіж по кредиту, інакше в мене машину заберуть, – з натиском каже донька.

– Донечко, я не жартувала, коли казала, що більше не даватиму тобі грошей. Маріо проти.

– Мамо, ти жартуєш напевно? Тобі що, думка якогось італійця важливіша за рідних дітей? Ти ж розумієш, що без твоєї допомоги ми цей кредит не виплатимо! – плачеться дочка.

В цей час мене окликнув Маріо, і я сказала, що мені треба йти. Дочка дуже образилася.

Справа в тому, що нещодавно я зійшлася з одним італійцем і пішла з роботи. Маріо забрав мене у свій заміський будинок, і практично мене утримує. Він проти щоб я на роботу ходила і проти, щоб я своїх дорослих дітей утримувала.

На заробітках я вже 17 років. Поїхала як тільки діти школу закінчили. Мені треба було думати про те, як їм допомогти.

Живемо ми в селі, я пропонувала, що куплю їм квартири, але і син, і донька захотіли жити у власних домах, тому обом я по будинку збудувала.

Думала далі вже собі гроші складати, щоб мати куди повернутися, але вийшло так, що відбулися зміни в моєму особистому житті.

Дочка з зятем кілька місяців тому швиденько кредит на машину оформили. Взяли нову, з салону, за 25 тисяч євро. Зять мав на перший внесок, а решту, вони сподівалися, що додам я. По тисячі в місяць і за рік-два вони б впоралися.

Хто ж знав, що в мене так круто життя зміниться? Тепер я почуваюся винною перед дітьми, але і не хочу втрачати шанс хоч на старість пожити гарно.

З Маріо я познайомилася відразу як в Італію приїхала. Я доглядала його батька. Працювала у них аж 4 роки, а потім синьйора не стало, і я пішла на іншу роботу.

Маріо завжди з повагою ставився до мене, в межах розумного приділяв мені знаки уваги, але він був одружений, тож про те, щоб заводити якісь стосунки, навіть мови не було.

Час від часу ми з ним зідзвонювалися, але не більше. А рік тому не стало його дружини. Маріо залишився вдівцем, дітей у нього немає.

Він сам розшукав мене і запропонував зустрічатися. А потім довго не тягнув і наказав, щоб я лишала роботу і до нього переїжджала.

– Ти вже вдосталь напрацювалася за своє життя. Тепер пора і відпочити, – каже Маріо.

Мені з ним дуже комфортно – гарне ставлення, великий дім, подорожі. Я з ним вже трохи світу побачила.

Я коли дітям подзвонила, щоб розповісти цю новину, то син промовчав, а дочка зраділа, бо думала, що тепер біля багатого італійця я ще більше зможу їм присилати грошей. А коли зрозуміла, що він забороняє мені це робити, то дуже розізлилася, вважає мене зрадницею, яка проміняла дітей рідних на чужого чоловіка.

– Якщо твоя дочка так хвилюється про кредит, то нехай сама їде і заробляє, я її тут прийму і з роботою допоможу, – запропонував Маріо.

Дочка прийняла в багнети його пропозицію.

– А дітей з чоловіком я на кого залишу? Ти про це не подумала? – з натяком картання каже мені дочка.

Вона хотіла мене присоромити, що в свій час я їх залишила, і вони недоотримали від мене материнської любові.

Не знаю, що мені робити, бо ситуація і справді непроста. Маріо хоч і дуже хороший, нічого мені зараз не шкодує, але і пропозицію робити не поспішає.

А що, якщо у мене і з ним нічого не вийде, і з дітьми я розсварюся через нього?

От як мені бути? Що робити? Порадьте, бо може воно із сторони видніше.

Я достатньо дала своїм дітям, чи годилося ще б з кредитом на машину допомогти? Як гадаєте?