Рахувала гроші я три рази, і таки щоразу переконувалася, що не вистачає тисячі євро. Я не могла збагнути – куди вони поділися? Мало ж бути 20 тисяч, а є лише 19, і хоч плач.

В голові у мене прокручувалося безліч думок, я пригадувала усі до найменших дрібниць події минулого дня. Вибір, хто міг взяти ці гроші, був невеликий: дочка Ірина, син Михайло, Галина, подруга моя, або я сама їх десь загубила.

Я лише день тому назад повернулася з Італії. Приїхала у відпустку і привезла 20 тисяч. Ці гроші я складала протягом 2-х років, для цього навіть у відпустку додому не їхала.

Взагалі, я гроші вмію складати, бо розумію, що якщо витрачати все відразу, то нічого не буде.

В мене в Італії останніх кілька років була дуже добра робота, найкраща за весь час мого заробітчанства. Я доглядала одного літнього італійця, Ауреліо. Дідусю хоч і було 90 років, але він був при пам’яті, ходячий, і з більшою частиною роботи до останнього справлявся сам.

Родина у них була дуже багата, діти тата щоліта на Сицилію відпочивати возили, там у них є своя вілла біля моря.Сімейні пакетні тури

Мене вони теж з собою брали. Тож я мала безкоштовний відпочинок такий у мільйонерів, ще й мені за це платили. І чого мені за таких прекрасних умов було рватися додому? Я знала, що своїм дітям я не дуже потрібна, вони на мене через свою зайнятість увагу не звертають, тому як приїду то сидітиму сама в своїй хаті.

Одним словом, додому я приїжджала не щороку, а раз на 2-3 роки, працювала, гроші відкладала. Я не відправляла дітям щомісяця по тисячі євро, як це робили мої подруги, інші заробітчанки, бо інакше я б ні до чого не доробилася.

Гроші я сама відкладала, тому змогла купити і сину, і доньці по однокімнатній квартирі в новобудові. Взяла навіть в одному будинку, але в різних під’їздах, щоб було однаково для двох. Житло відразу я на дітей оформила, щоб вони не хвилювалися і почувалися господарями.

Проте попередила дітей, що на цьому все – нехай більше на мою допомогу і не сподіваються. Якісь макарони чи каву вислати – то можна, але грошима обсипати їх я не збираюся.

Нещодавно не стало мого італійського синьйора, Царство йому Небесне, бо Ауреліо така вже хороша людина була яких мало. Оскільки нову роботу я не знайшла, то вирішила їхати додому.

У мене була складена сума – 20 тисяч євро. Я знала, що через кордон можна перевозити лише 10 тисяч на одну особу. А тут моя подруга і сусідка Галина теж каже, що їде додому, ще й тим самим автобусом, що і я.

От я її і запитала, чи матиме вона з собою гроші.

– Оце ти мене розсмішила. Які гроші? Ти про що? Звідки? Мої діти все в мене виклянчують ще до того, як я їх отримую, – сміється крізь сльози Галина.

Я їй запропонувала, що дам їй на кордоні 10 тисяч, щоб вона допомогла перевезти, а з мене кава. Галина відповіла, що без проблем мені допоможе.

На першому кордоні я їй дала згорток з грошима, точно знаю, що там було 10 тисяч, а коли ми переїхали другий, український уже, гроші я від неї забрала, подякувала гарно, але не перераховувала в автобусі, бо це ж незручно, навіщо комусь знати, що я везу з собою велику суму.

Приїхала я додому, відразу до мене діти з онуками прийшли, бігають всі, метушаться, шум, гам. Бачу, що дочка з сином не можуть макаронами поділитися і кавою. Я їм кажу – як поділите, так і буде, мене не чіпайте, я втомлена з дороги.

Зрозуміло, що за таких обставин я теж не могла гроші перераховувати. Взялася до цієї справи лише вранці на наступний день. Сіла рахувати, і не можу дорахуватися. Рахую раз, другий, третій, а сума не сходиться – тисячі євро таки не вистачає.

Не хочу погано думати про людей, але хтось таки взяв ці гроші. Залишається лише з’ясувати – хто?

Така неприємна ситуація, що словами не передати. От що тепер робити? На кого думати?