– Поїхали, Христино, до мене зі мною у відпустку. Не пошкодуєш точно! Село у нас красиве, курортне, та люди величезні гроші платять для того, щоб до нас потрапити, особливо взимку, – каже мені моя знайома, Ірина.

Ми з Іриною обидві заробітчанки. Познайомилися в Іспанії, де працюємо і заробляємо гроші. Тільки от я заробляю для себе, а Ірина – для своїх дітей і внуків.

Я приїхала в Іспанію 11 років тому. Тоді якраз не стало мого чоловіка, а дітей спільних у нас не було. То я поїхала навіть не так заради грошей, як заради того, щоб трохи розвіятися і забутися.

У мене є сестра, час від часу я їй трохи допомагаю, племінникам також передаю гроші, якщо на щось серйозне потрібно, але в основному я для себе заробляю.

Квартира у мене була, та, в якій ми з чоловіком жили, але тут я заробила на ще одну. В новій я буду жити як повернуся додому, а стару буду здавати квартирантам.

У Ірини ситуація зовсім інша, кардинально протилежна. Відколи я її знаю, вона лише про потреби своїх дітей говорить. Мені її навіть шкода, бо вона хороша, людяна, працює зранку до ночі, а собі тут навіть морозиво шкодує купити.

Дружимо ми з Іриною вже років зо 10, я її відразу зустріла, як тільки приїхала в Іспанію. Вона завжди мене кличе до себе у відпустку на свята, бо знає, що я самотня. Я завжди відмовлялася, але в цьому році Ірина сказала, що не хоче чути відмов, і ми їдемо до неї.

Взяли ми відпустку в один час і поїхали. Я знала, що у Ірини є два сина, обидва одружені, мають по двоє дітей.

Ірина ними дуже пишається, гордиться, що у неї такі добрі діти, які її гроші не пустили по вітру, як це часто буває, а стали найкращими господарями на селі.

– Ти знаєш, Христино, яке бідне дитинство мали мої хлопці. Чоловік пив, все з хати виносив, діти часто не мали найнеобхідніших речей. Я так боялася, що вони виростуть і на тата свого стануть схожими, але Бог милував, добрими газдами стали мої хлопці, їх усі у приклад іншим ставлять, – розповідала з захопленням мені Ірина в автобусі по дорозі додому.

Ірині 64 роки, вона вже 22 роки на заробітках. Всі зароблені гроші вона відправляла додому. Двом синам збудувала по великому будинку. Це її найбільша радість, що тепер, завдяки її старанням, її діти не просто не найгірші, а одні з найкращих.

В автобусі ми їхали 30 годин, і весь цей час Ірина розхваляла мені своїх синів. Старшому сину 38 років, а молодшому 35. Вони приватні підприємці. Мама їм допомогла збудувати по невеликому котеджу ще, і вони там здають кімнати туристам.

Чесно вас скажу, мені вже самій дуже кортіло подивитися на цих ідеальних синів. Бо особисто для мене пазл не складався – якщо хлопці такі вправні, то чого вони майже до 40 років на маминій шиї сидять?

Я у своїх думках не помилилася, бо коли ми приїхали, на нас чекало багато сюрпризів.

Вийшли ми з буса, нас зустрічав старший син. Потім підійшов і молодший. Вони швиденько вхопили мамині сумки і понесли. Невістки для годиться стали обіймати свекру, питати як дорога.

Щаслива Ірина йде повз один великий будинок, і з гордістю мені його показує, мовляв, тут живе її старший син з сім’єю. На тому ж подвір’ї, лише трохи далі – ще один такий же великий будинок, в ньому живе молодший син.

Я з захопленням дивилася на ці дві будівлі, бо і справді відчувалося, що в них вкладено дуже багато грошей. Навпроти, на тій же вулиці, були два теж доволі великі котеджі – там діти Ірини приймають туристів.

Захоплення моє тривало до тих пір, поки я не зрозуміла, що нас з Іриною завели в стару хату, виявляється, це її помешкання. Ні старший син, ні молодший, не виявив бажання хоча б на час відпустки забрати маму до себе.

Сказати, що я була ошелешена, це нічого не сказати. По Ірині теж було видно, що вона розчарована і засмучена, бо не такого прийому вона чекала від своїх дітей.

Сини відразу поділилися сумками, які мама привезла, і пішли. А старша невістка сказала, щоб ми милися з дороги і через пів години вона нас чекає у себе.

Води в старій хаті немає, треба носити з криниці. Молодша невістка принесла нам відро води, щоб ми руки помили. Я мовчала, бо просто не знала, що сказати.

Пішли ми на обід в хату старшого сина, сіли всі разом за столом. Невістки і справді готувалися, столи від наїдків вгиналися. Діти розповідали мамі, як у них справи йдуть, навіть дякували про людське око.

Потім вони мене стали розпитувати про життя, до чого я на заробітках доробилася.

– Я собі квартиру гарну купила, щоб в старості жити в нормальних умовах, – кажу з натяком.

– Ви можете собі таке дозволити, у вас дітей немає. А мамі нашій є про кого дбати, – відразу випалила молодша невістка.

Я промовчала, хоча мені хотілося їм багато чого сказати. Одна справа – допомагати, а інша справа – залишити себе в старій хаті, заробивши за 20 років десятки тисяч євро. Але чужа сім’я – темний ліс, нехай самі розбираються.

Ірина сиділа за столом сумна, здається, вона нарешті почала щось розуміти.

– Христино, а за скільки часу ти собі квартиру купила? – питає мене Ірина ввечері, коли ми самі залишилися.

– За 5 років, – кажу.

– Ну що ж, доведеться мені ще на 5 років їхати на заробітки, і якщо Господь дозволить, то і я собі квартиру придбаю, – з сумом повідомила Ірина.

В цій історії добре лише одне, що вона нарешті зрозуміла, що крім неї самої, ніхто про неї не подбає.