Ліка та Микола вийшли з дому своїх друзів, де весело святкували день народження, і попрямували додому. На вулиці вже давно настав листопад. На тлі тьмяного світла ліхтарів були видно сніжинки, що падали. Іноді злегка дув вітерець, підганяючи їх уперед.

— Яка краса! — захоплено вигукнула жінка, милуючись вечірньою погодою.

— Це точно, — погодився чоловік, обійнявши Ліку.

Вони пройшли деяку відстань, як раптом дружина зупинилася.

— Чуєш? — запитала вона у Коли.

— Чую, дитина плаче, — відповів він, озираючись навколо.

— Невже в такий час гуляють із немовлятами? Плач зовсім немовлячий, — стривожено продовжила Ліка. — Причому, дитина десь поруч, тільки не розумію, де саме.

Зупинившись, молода пара почала розглядатися.

— Здається, в тому напрямку! — нарешті сказав Микола, кинувшись у бік міського парку. Там, на лавці, вже вкритій сніжком, лежав згорток, з якого доносився плач.

— Яке маленьке, — тихо промовила Ліка. — Але де ж його батьки?

— Думаю, вони залишили його тут одного, — припустив чоловік.

Жінка обережно взяла дитину на руки, і малеча одразу заспокоїлася.

— Маленький чи маленька, хто ж тебе так образив? — розгублено мовила Ліка, промовляючи лагідним голосом. — Які жорстокі батьки залишили немовля на морозі!

Незабаром подружжя повернулося додому. Поклавши дитину на диван, жінка розгорнула згорток і ахнула: перед ними лежала дівчинка, якій можна було дати не більше місяця. На ній була стара сорочечка, а закутана вона була в таку ж поношену до дірок байкову ковдру.

— Її потрібно негайно нагодувати, та й підгузок, здається, вже давно не змінювали, — промовила Ліка схвильованим тоном.

— Я збігаю куплю все необхідне, — запропонував чоловік.

— Купи суміш, пляшечку і підгузки, — пояснила дружина, колихаючи зігріту малечу на руках. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.

Через п’ятнадцять хвилин Коля повернувся, купивши все необхідне.

— Ось одноразові пелюшки, бо поки що інших немає, — сказав він, поставивши пакет перед дружиною.

— Ну, зараз ми тебе переповиваємо і нагодуємо, — зраділа Ліка, клопочучись біля дівчинки. Її шкіра була вся в попрілостях. Жінка дбайливо змастила тіло немовляти дитячим кремом і постелила нові пелюшки. Малеча з жадібністю взяла соску з сумішшю, ніби її дуже давно не годували.

— Треба заявити в поліцію, інакше це виглядає так, ніби ми самі її вкрали, — запропонував Микола. — Не хотілося б потрапляти в поле зору правоохоронців.

— Я з тобою згодна, — відповіла Ліка, поклавши ситу й задоволену дівчинку спати.

Рано-вранці в їхній квартирі були працівники органів опіки й поліції. Ліка з завмиранням серця спостерігала, як малечу забирають із їхнього дому. Всього за одну ніч вона вже так прив’язалася до цієї крихітки, що розставання з нею боляче вдарило по душі. У них із Миколою не було дітей уже сім років. Колись Ліка завагітніла, але втратила дитину через чотири місяці. Після того випадку сім’я більше не сподівалася стати батьками. Можливо, знайдене немовля справді залишилося без своїх мами й тата…

Залишившись удома наодинці, Ліка з Колею задумалися про долю дівчинки.

— Любий, як би мені хотілося ще потримати її на руках! Вона така гарненька, — промовила жінка.

— Знаєш, а мені сподобався весь цей клопіт і метушня навколо маленької крихітки, — замислено відповів їй чоловік, дивлячись у вікно. У дворі дитячого майданчика гуляли мами з візочками. Микола подумки уявив Ліку серед цих щасливих матусь і посміхнувся.

Минуло три місяці. Мрія молодого подружжя здійснилася. Органам опіки так і не вдалося знайти справжніх батьків Софії. Ліка і Коля були щасливі. Вони купили для своєї крихітки все необхідне: візочок, ліжечко, одяг, іграшки та багато іншого. Софія стала їхньою улюбленицею. Тепер Ліка з гордістю прогулювалася з рожевим візочком у дворі свого будинку, весело спілкуючись з іншими матусями про дітей. Ніхто навіть не сумнівався, що прийомні батьки зроблять усе можливе для щастя дівчинки.

Ліка з Миколою справді поставили Софію на ноги. У 17 років вона закінчила школу із золотою медаллю та планувала вступати до педагогічного університету.

Після випускного балу вся сім’я зібралася за столом, щоб відзначити свято. Раптом у двері хтось постукав.

— Я відчиню, а ви, мої дівчатка, сидіть, — усміхнувшись, сказав Коля, поспішивши до передпокою.

Невдовзі всі побачили напідпитку пару: чоловіка й жінку. Вони нахабно ввірвалися у вітальню.

— Донечко, вітаємо тебе із закінченням школи! — заявила розпатлана тітка у сірому, поношеному піджаку.

— Донечко, Свєточко, ми тобою пишаємося! — киваючи, підтакнув чоловік. Потім він почухав потилицю, ніби думав, що ще можна сказати.

— Хто ви такі? — Софія підхопилася з-за столу. — Навіщо ви прийшли?

— Ми твої справжні батьки, рідна, — хрипко промовила названа матуся. — А ці знайшли тебе в парку на лавці 17 років тому.

— Мамо, тату, поясніть, що відбувається? Це якийсь цирк? — приголомшено дивилася донька то на гостей, то на Колю з Лікою, які переглядалися між собою.

— Софіє, не слухай їх. Ми — твої справжні батьки, а це якісь алкоголіки. Вони просто хочуть випити й прийшли за пляшкою, — сказав Микола.

— Ах, ви вже роздаєте на похмілля? — уїдливо зауважила Софія. — До чого ви докотилися.

У розмову втрутилася Ліка, розповівши крізь сльози історію про знайдену в парку крихітку.

Дівчина приголомшено дивилася на Колю й Ліку й ледь не заплакала. Зібравшись із духом, вона заявила:

— Якщо це справді так, то ви обоє забирайтеся звідси! — наказала вона, вказавши непроханим гостям на вихід.

— Донечко, ну навіщо ти так? У тебе ж ростуть молодші братики й сестрички, — проговорила грубим, прокуреним голосом розпатлана жінка, ще сильніше скуйовджуючи собі волосся на голові. Її чоловік переминався з ноги на ногу й виглядав так, ніби загубився у часі. Пара скидалася на тих, хто інколи забуває, яка зараз пора року, не кажучи вже про час на годиннику.

— Ну, гаразд. Значить, незабаром прийду до вас у гості, — пообіцяла Софія, тільки щоб ці дивні люди зараз же покинули їхню квартиру.

Розпатлана тітка й її кавалер почали вклонятися всім, а потім нарешті пішли.

Закривши двері, Микола з полегшенням видихнув.

— Ну і сморід вони залишили! — обурено сказала Ліка, відкривши вікно.

Софія з цікавістю подивилася на батьків і запитала:

— Скажіть, це правда?

Мати опустила очі.

— Так, доню, — зізнався батько.

Мати й батько розповіли їй про те, як знайшли її в парку на засніженій, холодній лавці у старенькій ковдрі, і як вони клопоталися, оформлюючи всі необхідні документи на всиновлення.

— Тоді… тоді, мамо, тату, я вас люблю ще більше! — ледь не плачучи, заявила донька. Вона з вдячністю обіймала батьків і казала, що не може уявити, що б із нею сталося, якби вони не з’явилися того вечора в парку.

Минув час. Неадекватні гості більше не давали про себе знати. Звісно, сім’я Софії чудово розуміла справжню причину їхнього приходу. Алкоголікам потрібні були тільки гроші на випивку. Ось і рідна донька, яку вони залишили напризволяще, знадобилася їм через гроші. Можливо, допоможе… Але Софія думала інакше. Дівчина дуже переживала, як такі люди можуть заводити кількох дітей і не піклуватися про них? Було очевидно, що таким «горе-батькам» потрібні лише дитячі виплати…

Минуло кілька років. Софія вивчилася та влаштувалася працювати у педагогічний коледж. Вона ніколи не забувала, що десь у неї є ще рідні брати й сестри. Одного разу вона вирішила їх провідати.

Дівчина йшла за вказаною адресою в супроводі свого хлопця. З Веніаміном вони давно дружили, і він пообіцяв їй допомогти. Незабаром вони прийшли до напівзруйнованого будинку, у якому хтось жив.

— Це тут? — Веня від здивування відкрив рота.

— Напевно, тут, — кивнула Софія й увійшла у двір, який не бачив ремонту вже сто років.

Вони постукали у старенькі дерев’яні двері. Через пів хвилини у будинку почулися чиїсь кроки.

— А, згадала про нас? — пробурмотіла все та ж розпатлана тітка. — Ну, заходь. А це з тобою хто? Твій наречений? Якщо наречений, то треба б налити й випити за нього.

— Я наречений, але ми не заради випивки сюди прийшли, — серйозно сказав господині напівзруйнованого будинку Веніамін.

— А що тоді? Хоч грошей суньте дітям, вони їсти хочуть, а в мене нічого нема. Батька-то рік тому поховали, — розповіла жінка.

У прорізі іншої кімнати з’явилася пара дитячих очей.

— Це вам, — Веня простягнув дітям дві великі коробки з цукерками. Ті одразу схопили подарунки з його рук і зникли у своїй кімнаті.

За столом сидів худий хлопчина. Він налякано дивився в бік гостей і думав про щось своє.

— Це наш Міша, знайомтеся. Правда, соромиться, але він хороший. Мріє вчитися, — похмуро пробурмотіла розпатлана тітка.

Софія й Веня підійшли до нього.

— Ну, давай знайомитися? — запропонувала дівчина, простягнувши хлопцеві руку. — Я — твоя сестра.

Юнак скоса поглянув на неї й неохоче простягнув свою долоню.

Мішу вони взяли із собою. Він і справді виявився розумним. За допомогою батьків Софія допомогла йому вступити до навчального закладу й зняла квартиру у місті. Вони з Веніаміном навідували хлопця щодня. Поступово він «ожив» і навіть розважав своїх родичів кумедними анекдотами.

У будинку матері-алкоголічки залишалося ще двоє дітей. Їм було всього по десять і дев’ять років. Софія іноді зустрічала їх біля школи й передавала великі пакети з їжею. Їй дуже шкода було братика й сестричку, адже недолуга матір пропивала всі отримані виплати. Дівчина іноді запрошувала їх до себе, щоб діти хоча б на деякий час відчули себе дітьми й відволіклися від переживань. Разом із Веніаміном вони брали малечу з собою у кіно, водили на атракціони й просто гуляли в парку.

Одного разу матері не стало через спосіб життя, який вона вела багато років.

Микола та Ліка зарекомендували себе як хороші батьки, і незабаром їхня родина поповнилася ще двома дітлахами. Основним вихованням займалися Коля й Софія — у батька з донькою було більше вільного часу. Так Артем і Василиса виросли у прийомній родині. Вони забули про своє сповнене тягарів дитинство, вступивши у доросле життя цілком нормальними людьми.

Ще малими вони мріяли втекти зі свого напівзруйнованого будинку від розпатланої матері, але дуже боялися її. Тепер їхня мрія здійснилася сама собою.

Артем і Василиса здобули освіту й стали чудовими психологами. Згодом вони відкрили власний кабінет і мали постійний потік пацієнтів.