— Сашо, йди сюди.

Саша знову зайшов на кухню, де його дружина в темряві дивилася у вікно.

— Що ти там виглядаєш?

— Підійди, подивися.

Лєна показувала вниз.

— Бачиш, бабця сидить. Здається, вона з тієї квартири на першому поверсі.

— І що? Вийшла подихати повітрям. Ой, Лєно, старієш, як бабуся.

— Сашо! Ну не говори дурниць! Метель на вулиці, а вона пішла подихати? Тим більше, вона вже сиділа там, коли я її бачила перед вечерею.

Саша уважніше придивився. Вони купили квартиру нещодавно і знали сусідів погано. Бабуся вже була частково засипана снігом.

— Ох, Лєно, ти, напевно, колись загинеш, рятуючи людей. Постав чайник.

Він вже одягався в передпокої, а Лєна метушилася на кухні, намагаючись згадати, чи говорила щось про цю бабусю їхня сусідка Ніна. Ніна — їхня говірка сусідка через стінку. Добра жінка, мати трьох хлопців і дружина тихого лікаря Сергія.

Лєна раптом зупинилася. Точно, Ніна згадувала, що в цієї бабусі є внук. Щось з ним не так — чи то п’є, чи то сидів. Але тоді Лєна слухала неуважно.

Коли чайник зашумів, Саша повернувся. Лєна вийшла в передпокій і відразу зрозуміла, що чай тут не допоможе.

— Давайте я вам допоможу.

Лєна почала знімати з бабусі пальто і була шокована. Воно було осіннім. На вулиці мінус 20, завірюха, а вона в осінньому пальті.

Лєна посадила її на стілець і подала кружку чаю. Бабуся обхопила її руками, але не могла втримати — руки не слухалися.

Лєна допомогла їй, і невдовзі стара почала цокотіти зубами. Проте хоч «дякую» промовила — значить, не все так погано.

— Як ви опинилися на вулиці в таку погоду?

— Чекала.

— Чекали? Кого?

— До Ілюші друзі прийшли. А він не любить, коли я вдома. От і пішла перечекати. Але щось вони сьогодні довго. Вже давно мали б випити й розійтися.

Лєна кинула погляд на Сашу, а потім знову звернулася до бабусі:

— Як вас звати?

— Анастасія Іванівна.

— А хто такий Ілля?

— Та це мій онук.

— А скільки йому років?

— Двадцять шість.

Старенька раптом витерла очі.

— Ніхто ж не думав, що він таким виросте. Він же зі мною не жив. Як син з невісткою загинули, квартира йому дісталася. Але він туди рідко ходить. Що йому там робити? Ні їжі, ні випивки. А тут буває і гроші перепадуть.

— Але ж він дорослий, він має вам допомагати!

— Що ти, дитинко. Мені не треба. Лиш би своє не відбирав.

— Значить, треба до дільничного звернутися.

Старенька злякалася. Вона вже ходила до дільничного. Той вислухав її на ходу, та й на ходу щось сказав Іллі. Онук тоді прийшов п’яний, злий. Довго її штовхав ногами. Не сильно, але боляче було. Відтоді вона більше нікому не жалілася. Нічого, потерпить.

З вулиці донеслися пісні. Анастасія Іванівна хотіла встати.

— Розходяться, побіжу я, а то він зачинить двері, і не зможу зайти.

Жінка піднялася і відразу впала на підлогу. Саша і Лєна кинулися до неї. Коли поклали на диван, Лєна подивилася на годинник.

— Сашо, пів на дванадцяту, як думаєш, сусіди вже сплять?

— Не знаю, зараз спробую постукати.

Лєна чула, як чоловік говорить з Ніною, а потім і з Сергієм. Невдовзі вони обидва зайшли до кімнати. У Сергія була з собою велика аптечка.

— Ну, що тут у вас?

Він швидко оглянув Анастасію Іванівну, поміряв тиск і температуру, й зітхнув:

— До лікарні треба. Тут і виснаження, і запалення, повний комплект. Документи у неї є?

В цей момент бабуся відкрила очі.

— Є. Я завжди з собою ношу. Мало що, може, на вулиці помру. А до лікарні — це добре. Все ж не як собака на вулиці помирати…

І вона заплакала. Так гірко, по-дитячому. Лєна нахилилася до неї.

— Не плачте. Я завтра прийду вас відвідати.

Старенька схопила Лєну за руку.

— Правда? Прийди. Просто так приходь. У мене ж нікого нема, нікому до мене прийти.

Анастасію Іванівну відвезли до лікарні, а Сергій зітхнув:

— От таке життя… Як кажуть, не роби добра…

— Лєна відразу обернулася до нього.

— Це ти про що?

— Та цей Ілля, він же не її рідний онук. Прийомний він. Син Анастасії Іванівни і її невістка всиновили його. Йому тоді вже років вісім було. Щось там сталося, не знаю… В них не було дітей. Вони його любили, все йому на блюдечку, а потім по роботі в командировку полетіли і потрапили під лавину. Я подробиць не знаю, але якось так. Іллі тоді було сімнадцять, от і залишився з бабусею по своїй волі.

— Як? І так себе поводить? Чому ніхто не втрутиться?

— А хто? Сусіди? Кому це потрібно?

Наступного дня Лєна приготувала бульйон, купила фруктів і поїхала до лікарні. Бабусю було так шкода, що Лєна точно знала — зараз вона її не залишить. Треба щось робити. Ось зараз все розпитає Анастасію Іванівну і почне діяти. Звернеться в поліцію, до соцслужб, куди там ще йдуть в таких випадках. Саша зранку підсміювався:

— Бачу, ти налаштована рішуче.

— Звісно! Це ж немислимо, як можна так ображати стару беззахисну людину.

Анастасія Іванівна була в захваті, коли побачила її.

— Ой, Лєночко, дякую тобі. Знаєш, мені якісь уколи зробили, то я всю ніч без страху спала. Дома ж я сплю одним оком, другим дивлюся.

Лєна сіла перед нею і сказала:

— Чесно кажучи, не зовсім розумію, чому ви дозволяєте чужій людині так з вами поводитися. Тим більше, що в нього є своє житло. Ладно б він був дитиною, а то ж дорослий чоловік.

— Та не чужий він мені, Лєночко… Він же мені внук.

— Розумію, що внук. Але ж він прийомний. Він має радіти, що у нього є ви.

Анастасія Іванівна зітхнула і обережно сіла на ліжко.

— Ох, не знаю, як і розповісти. Ніколи нікому цього не розповідала…

Вона замовкла.

— Моя невістка Катя була хорошою людиною. У неї була хвороба, якась жіноча. Довго лежала в лікарні, а потім лікарі сказали, що дітей у неї ніколи не буде. Вони дуже переживали. Мій син не знаходив собі місця. Льошка у нас був один, з дитинства мріяв про велику сім’ю. А тут таке. Сім’я почала розпадатися. Майже дійшло до розлучення.

Льоша навіть на якийсь час переїхав до мене. Я дуже за них переживала. Катя ж не винна була… Коли син жив у мене, завів роман з колегою. А потім, наче схаменувся, кинувся до Каті просити вибачення. Я була рада, що у них все налагодилося.

Минуло років сім, може трохи більше, як приїхав син до мене. Сам біліший від снігу, руки трясуться. Йому хтось надіслав листа. У ньому було написано, який він поганий, бо його син в дитячому будинку страждає. Виявилося, та жінка, з якою у нього був роман, народила дитину. Коли хлопчикові було п’ять років, вона захворіла і померла. Родичі брати його не захотіли, і він опинився в дитячому будинку.

Син одразу поїхав туди. Через знайомих зробив якісь аналізи. Все виявилося правдою. Тільки ось як сказати про це Каті, він не знав. Навідував сина, але про те, що він його батько, не говорив. Одного разу Катя дізналася, що Льоша їздить в дитячий будинок. Вона, мабуть, простежила за ним… Побачила, як він гуляє з Ілюшею, привозить йому гостинці. Навіть не подумала, що це неспроста. Вона підійшла до них, розплакалася і одразу запропонувала всиновити Ілюшу. Син тоді не знайшов сміливості сказати правду, і я теж промовчала…

Бабуся зітхнула.

— Розумієш, Лєночко, ми з будь-якої сторони перед внуком винні. Він же досі не знає, що він не прийомний. Вірніше, що Льоша його рідний батько. І як тепер сказати, я й не розумію, хоча, мабуть, це вже нічого й не змінить.

Лєна, звісно, любила серіали, але щоб отак, коли серіал розгортається перед тобою – такого з нею ще не було.

— Анастасіє Іванівно, але ж все одно щось робити треба. Ви ж не можете далі так жити.

— Ой, а що мені залишилося? Потерплю.

— Ну це дурниці. Що значить «потерплю»? За кого? За людину, якій на всіх начхати? І зовсім неважливо, рідний він чи ні!

Лєна йшла додому і була в повній розгубленості. Ну, що тепер робити? Як допомогти цій нещасній старенькій жінці?

А через три дні відбулася розв’язка. Причому така, якої ніхто не очікував. Лєна знову була у Анастасії Іванівни, коли двері палати розчинилися, і на порозі з’явився Ілля. Він виглядав потріпаним, але тверезим.

— Привіт…

Анастасія Іванівна налякалася, але потім усміхнулася:

— Ілюшенько… Заходь, заходь.

Лєна відійшла до вікна, щоб не заважати, але йти не збиралася. Хто знає, може, він знову прийшов вимагати гроші.

Ілля підозріло подивився на Лєну, але промовчав. Сів на стілець біля ліжка бабусі.

Він мовчав деякий час, не знаючи, як почати розмову, як задати головне запитання. Вчора він перевернув всі шафи і ящики вдома у бабці, шукаючи гроші. Грошей не знайшов, але знайшов щось цікавіше. Він дістав аркуш паперу з кишені і простягнув Анастасії Іванівні.

— Ба, це правда?

— Що правда?

Вона глянула на аркуш. Це були ті самі результати неофіційного аналізу Льоші, її сина, і Іллі. Вона зітхнула.

— Правда, Ілюша… Я хотіла розповісти, але ти якось не був до цього готовий.

— А чому раніше не сказали? Я ж завжди думав, що в мене нікого немає, а значить і сенсу борсатися в цьому житті теж немає.

— Тато, мабуть, не зміг. Адже мама нічого не знала. А я… Не могла ж я чужу таємницю розповісти. Ти прости нас, Ілюша. Неправильно якось все це склалося.

Ілля довго сидів, мовчав. У якийсь момент Лєні навіть стало його шкода. Ось сидить чоловік — а ні життя, ні мети. Хто знає, якби він усе знав, може, якось інакше би себе поводив. Нарешті Ілля підняв голову.

— Ба, я поїду. Мій однокласник Гришка, пам’ятаєш, його? Він вже три роки на півночі. Телефонував якось, запрошував. Я вже зателефонував йому. Завтра поїду. Тільки… Грошей у мене немає. Я потім тобі вишлю, обіцяю.

Наступного дня Анастасія Іванівна за допомогою Лєни втекла з лікарні. Ну, не зовсім, а щоб провести внука. Ілля виглядав вже значно краще. Обличчя було не таким змученим, одяг чистий і випрасуваний. Він зрадів, коли їх побачив, і зробив крок вперед назустріч бабусі.

— Тобі ж не можна, будуть сварити в лікарні…

А старенька раптом розплакалася.

— Ти мені дзвони, розповідай, як у тебе справи! Чуєш?

Вона обійняла внука, притислася до нього. Ілля тихо шморгнув носом.

— Звісно, буду дзвонити і гроші надсилати. Прости мене, ба.

— Це ти нас прости. Все якось неправильно вийшло. Жив з рідним батьком, а думав, що з чужою людиною.

Незабаром Анастасію Іванівну виписали. Вона виглядала набагато краще. Сама ходила в магазин, вечорами виходила на лавочку. Лєна кілька разів питала, як там її Ілля?

— Добре, Лєночко! Одружитися збирається, мене запрошує. Ну, куди я поїду в таку далечінь… Дівчина в нього гарна, тримає його в залізних рукавицях. Він же мені гроші щомісяця надсилає. Але я їх не витрачаю, нехай лежать, потім щось йому куплю.

Минуло вже більше двох років з того часу, як Лєна і Саша знайшли бабусю, замерзаючу під під’їздом. Усе вже забулося, владналося.

Але одного разу, перед Новим роком, пролунав дзвінок у двері. Лєна відчинила і злякалася. На порозі стояла збентежена Анастасія Іванівна.

— Що сталося?

— Ой, Лєна! Біда!

— Та кажіть вже, що сталося?

Лєну почало трясти. Ну що знову могло трапитися?

— Ілюша! З дружиною, з Олечкою, на Новий рік до мене в гості їдуть. А Олечка вагітна. Ой, Лєна! Як їх зустріти, чим пригощати?

Лєна мало не впала. Потім подивилася на Анастасію Іванівну і подумала, що іноді можна й виправдати використання сили. Їй так хотілося її струсонити, сил не було. Ледь серце не зупинилося!