– Мам, що значить, немає грошей? Ми ж домовлялися, ти мені пообіцяла… – насилу стримуючи сльози, пробурмотіла Вероніка.

Літня жінка, що сидить навпроти неї, склала руки на грудях і, карбуючи кожне слово, вимовила.

– Я ж сказала тобі – у Сашка зламався автомобіль. Я віддала все йому, синові потрібна машина.

– Але ж ти обіцяла ці гроші нам. Як ти могла…

– А ну-но зменш тон, з матір’ю взагалі-то розмовляєш – не забула? Гроші мої, що хочу з ними, те й роблю. Сашкові складно, у нього дружина, двоє дітей, ще й машина в самий невідповідний момент вийшла з ладу. Якби ти була трохи менш егоїстичною, то зрозуміла б мене.

Вероніка закусила губу. Почуття дитячої всепоглинаючої образи з’являлося щоразу, коли доводилося спілкуватися з мамою.

А все тому, що, скільки себе пам’ятала Вероніка, у сім’ї у неї було дві дитини – «сонечко» та «ця, друга, як її там», у ролі якої завжди була вона. Сашкові – старшому, та ще й хлопчику, діставалася вся увага, турбота і любов матері, тоді як Вероніка якщо й отримувала, то якісь дрібниці. А частіше – лише закиди та штурханці.

Коли вони з братом подорослішали, ситуація не змінилася: допомогу та підтримку мама забезпечувала лише синові, тоді як з дочки лише вимагала грошей, допомоги та подарунків. Аргумент у матері був залізний. Вона – мати. Виростила, виховала, а отже – дочка тепер їй життя завдячує. І начхати, що основна маса уваги та ресурсів була вкладена далеко не в дочку.

Ось і зараз все так само вийшло. Ще три місяці тому, коли Вероніка з чоловіком збиралися купувати дачу, мати запропонувала цілком робочу схему, як на той момент здавалося Вероніці. А саме: вмовила дочку із зятем вибрати будинок трохи більше, але при цьому – в стані гірше, ніж доглянутий спочатку.

Сама мати при цьому обіцяла сплатити будматеріали для ремонту, та й у міру сил допомогти з облаштуванням. Натомість вона хотіла одну кімнату в будинку та, звичайно, город під посадки. Оскільки Вероніка з чоловіком на садово-городню романтику не претендували, а дачу розглядали виключно як місце відпочинку від міської суєти, пропозиція видалася їм привабливою.

І ось зараз вони залишаються з будинком, у якого протікає дах та обсипається штукатурка. Тобто нормально відпочивати там їхня родина не зможе ще років три-чотири, доки не відкладуть поступово гроші на ремонт і не приведуть все до ладу.

Адже якби не поклала надії на матір і взяли вони з Миколою той миленький двокімнатний будиночок, то змогли б вже цього року розташуватися там з усіма зручностями. Так, було б тісно, ​​та їм не звикати. А користі з цього просторого будинку, якщо в ньому жити нормально не можна навіть влітку!

Засмучена, Вероніка йшла від матері додому, насилу стримуючи сльози. Як пояснити чоловікові, що грошей не буде? Адже він її попереджав, мовляв, дивись, Ніка, мати твоя як пити дати в останній момент все «Сашеньці коханому» віддасть. Адже права мати, права. Гроші її, що хоче з ними, те й робить. Але ж не можна пообіцяти, а потім скасувати все.

– Ну, чому ж не можна? – хмикнув чоловік, вислухавши скарги жінки. – Згадай, що вона завжди так чинила по відношенню до тебе. З нашими дітьми так само. Чому, думаєш, усі четверо бабусю не особливо й шанують?

– Я ж думала, вона… Вона ж сама хотіла, щоб дача, щоб відпочивати там, город… Розумієш, вважала, що якщо її інтерес є, то вона так не зробить, а… а…

Жінка таки розплакалася. Чоловік лише обійняв її, притискаючи до себе, і тихо пирхнув.

– Ну, все, все. Не біда. Я маю план Б.

– Це який? – від подиву сльози миттєво висохли.

– Будинок не тільки твоїй матері сподобався, а й моїй, чи знаєш. І город вона із задоволенням посадить. І, до речі, про можливість відпочивати на природі вона також давно мріяла.

– Вона ж мешкає в іншому місті!

– Ага. І дуже вдало якраз через те село, де ми купили дачу, йде автобус від них до нас. Так що мамі буде зручно добиратися, жити влітку на дачі, а взимку їхати до себе в місто. Разом з онуками більше часу проводитиме, як хотіла.

– Страшновато. Все-таки, мені вона чужа людина… – пробурмотіла Вероніка.

З матір’ю чоловіка в неї стосунки були… ніякими. Вони практично не спілкувалися, та й у житті сина жінка участі не брала. Здзвонювалася з ним раз на місяць, щоб переконатися, що все добре, і на цьому все. Внуки від бабусі, проте, були в захваті. Ось уже кому буде на радість таке сусідство.

– Нік, а твоя мати мені що, рідна? Але я погоджувався, щоби вона з нами відпочивала. Хоча характер у неї не найприємніший, та й ставлення що до мене, що до тебе, що до дітей щось ще.

Вибору особливо не було, насправді. Взяти гроші свекрухи – і вони зможуть вже цього літа насолоджуватися відпочинком на природі, як і мріяли. А якщо робити все самим, то це збирати кілька років. Або брати кредит, а це і переплачувати, і постійно тремтіти, що раптом щось станеться і вони не зможуть вчасно віддати платіж.

Виходу не було, Вероніці довелося погодитись. Хоч і підозрювала вона, що добром це не скінчиться. Щоправда, проблем завдала не мати чоловіка, а її власна. Почалося все через півроку.

– А сюди – диван. Кутовий. Як у Макарових, тільки не світлий, а темно-сірий, – замріяно посміхнулася Вероніка, повертаючись до чоловіка. Микола, не менш за дружину задоволений виконаною роботою, кивнув і пообіцяв дружині, що ось з наступної ж зарплати обов’язково замовить потрібний предмет меблів.

– Краса, – підтримала розмову свекруха, усміхаючись. – Молодь, квіточки на вікна прилаштувати, чи вам вона не потрібна?

– Треба, – запевнила її Вероніка. – Нам у кімнату – так точно треба.

За минулі півроку зі свекрухою довелося спілкуватися більш тісно. І, з подивом для себе, Вероніка виявила, що дама не така вже суха і черство-байдужа, як їй здавалося раніше. Просто не особливо балакуча.

– Шикарно, ма, – старша дочка, Віка, відірвалася від зйомки на телефон. Але відразу повернулася до перерваного заняття. І в інший момент Вероніка неодмінно відчитала б підлітка за те, що та не випускає з рук смартфон, але зараз… Та вона й сама насамперед хотіла поділитися результатами своєї праці у всіх соціальних мережах.

Останнього, як виявилось, робити не варто. Бо вже ввечері, коли всі зібралися за столом і почали відзначати невелике новосілля, телефон Вероніки задзвонив.

– Слухаю, – жінка підняла трубку, не подивившись при цьому, хто саме дзвонить. Як виявилося, зробила це дарма.

– Відмінна дача вийшла, дочка, – скрипучий голос матері з першого звуку викликав бажання кинути слухавку. – Нарешті буде місце, де можна відпочити від міста. Коли приїжджати?

Вероніка придушила нервовий смішок. За тридцять п’ять років свого життя та спілкування з матір’ю вона так і не змогла зрозуміти, як можна бути настільки безпринципною і нахабною по відношенню нехай і не до єдиної, але все ж таки – своєї дитини.

– Тобі ніколи, – різко позначила вона. – Коли ми в тебе грошей попросили на допомогу з ремонтом, то ти що нам сказала?

– Я все пояснила, Нік. Сашкові теж терміново потрібні були гроші, і…

– От і відпочивай тепер у Сашка, – їдко промовила жінка і кинула слухавку. Настрій різко зіпсувався. Домашні, що сидять за столом, переглянулися, після чого свекруха тихо запитала.

– Мати?

Жінка лише кивнула, закушуючи губу. Вона підозрювала, що це не кінець. І точно – о другій годині ночі пролунав дзвінок уже з телефону брата.

– Що трапилося, Сашко? – Сонним голосом промовила вона.

– Мамі із серцем погано. Терміново приїдь до неї, – вимогливим тоном промовив Олександр.

– Саш, я взагалі на дачі. І автобус буде лише вранці.

– Виклич таксі.

– Яке таксі в цьому районі о другій годині ночі?

– Ну я не знаю, придумай щось. Потрібно з мамою побути, поки швидка не приїде, та й потім, поки їй краще не стане.

– Так, постривай, ти живеш за два кілометри від маминого будинку. І в тебе машина, на яку, до речі, мати тобі грошей дала півроку тому.

– А, зрозуміло все. Помстити вирішила? Принциповість увімкнути? Мені потрібне було авто, зрозуміла? Я не…

Що там брат збирався сказати, Вероніка не почула. Чоловік, якого розбудила її розмова, забрав телефон і відключив його.

– Коль, ну що ти робиш? А якщо правда що… – почала Вероніка. Але чоловік, якому вже набридла ця вакханалія, швидко цмокнув її в ніс і промовив.

– З твоєю матір’ю щотижня щось трапляється. Постійно, коли щось не по ній, або вона хоче щось собі витребувати, у неї то голова, то дупа, то ще якась напасть.

– А якщо справді щось трапилося?

– Якщо навіть щось трапилося, ти до ранку нічого не вдієш і нікуди поїхати не зможеш. Сенс собі нерви портити?

Вероніка зітхнула. Правду кажуть, що чоловіки істоти набагато менш чутливі і значно логічніші. Все в нього просто. А вона ось до ранку заснути не зможе тепер.

Вранці на неї чекав сюрприз. На телефонах матері та брата її було додано до чорного списку. І раніше вона пішла б з’ясовувати стосунки, просити за щось вибачення, намагалася б помиритися, але… Далися взнаки півроку спілкування зі свекрухою. Поволі, потихеньку, день за днем, але жінка змогла на особистому прикладі пояснити, що таке «власний простір», «особисті межі», а ще – яким маніпулятором насправді була Веронікіна сімейка.

Чесно кажучи, тільки коли людина з боку розповідала все це і пояснювала, у жінки розплющились очі. Адже що вона має від своїх «сімейних зв’язків»? Спілкування, після якого вона завжди в сльозах і нервах? Відсутність допомоги та підтримки? Причому добре б фінансової, так і моральної не було ніколи. І що вона втратить, якщо обірве контакти?

От і не поїхала вона нікуди. Залишилась на дачі, допомагала свекрусі із закрутками на зиму. Дуже здивувалася, коли велику частину цих закруток віддали їхній родині, бо «я одна, мені так багато не треба, а вас шість їдців». Коли вона згадала, що кожного разу, допомагаючи матері на дачі в дитинстві, не отримувала за це жодної баночки з варенням чи помідорами, бо «я віддала все Саші, у нього сім’я, діти, а ти не голодуєш». Дачу, до речі, теж потім продали, щоби дати Сашкові на перший внесок на квартиру.

А потім телефон знову задзвонив. З’явився брат, який повідомив, що мама все ще засмучена через її поведінку, але Вероніка має шанс виправитися.

– Нехай вона до тебе на дачу приїжджає. Відпочине, розвіється, а там і помиритеся.

– Ні, Сашко, нікого з вас на нашій дачі близько не буде.

– У тебе ж чотири кімнати там. Що, шкода виділити одну для рідної матері? Адже одна по-любому вільна. В одній ви з чоловіком, в іншій хлопці, в третій – дівчата.

– А в четвертій – Інна Ігорівна.

– Це ще хто?

– Свекруха.

– Тобто ти чужу тітку вдома вітаєш, а матері рідного місця не знайдеш?

– Ну, так чужа тітка дала мені грошей на ремонт дачі, а рідна мати вирішила братові купити машину. От нехай у машині й відпочиває.

– Знову ти за своє? Слухай, сестро, тобі наче п’ять років, якісь дрібні образи постійно…

Трубка знову була кинута. Пояснювати щось було безглуздо, Сашко все одно не зрозуміє. Виховали його так, що сестра – це лише додатковий банкомат та виконавець його бажань. А її почуття, емоції та образи – незначні дрібниці. Не зрозуміє й мати, бо в житті її завжди була лише одна дитина.

– Давно час було це зробити, але краще пізно, ніж ніколи, – підсумувала Вероніка, додаючи номери матері та брата до чорного списку на телефоні.

– Ніка, чого ти там пораєшся? Давай баклажани замаринуємо за тим рецептом, який учора дивилися, – пролунав із кухні бадьорий голос свекрухи.

– Іду, мамо! – Поспішно озвалася жінка, відкладаючи вбік телефон.

– Ну от, нарешті, заслужила. А то все «Інна Ігорівна, Інна Ігорівна»… – пробурмотіла літня жінка, крадькома зморгуючи сльози, що навернулися на очі. Вона теж думала, що невістка не надто її вітає і спілкуватися бажанням не горить. А, проживши з нею на одній території під час літнього відпочинку, зрозуміла, що треба було лише зробити перший крок назустріч – і відносини між ними стали б набагато теплішими від самого початку.