Сиділа я якось з подругою Юлею у нашій улюбленій кав’ярні біля театру, пили капучино з карамеллю. Юля, як завжди, розповідала про своє чергове захоплення, цього разу про нового тренера з фітнесу, але тут її раптом перервала присутність незнайомця, що стояв поряд і усміхався так, наче ми його старі знайомі.

— Привіт, дівчата. Вибачте, якщо раптом заважаю, – почав він. – Бачу, у вас весела компанія. Можна до вас приєднатися?

Він виглядав упевненим, але не нахабним: близько 35 років, темне волосся з легкою сивиною, акуратно підстрижений, у синьому пальті з шарфом, перекинутим через плече. Усе виглядало так, ніби його власник розуміється у речах.

Ми з Юлею перезирнулись і я ледь помітно кивнула:

— Цікавий тип, може, це наш шанс трохи розважитись.

— Сідайте, раз вже так, – всміхнулася я до чоловіка, а Юля одразу ж запитала:

— Як вас звати, незнайомцю?

— Володимир, але можна просто Вова, – відказав він, сідаючи поруч. – І якщо чесно, я зупинився тут, бо побачив двох симпатичних дівчат й подумав, чому б не спробувати долю?

Юля схопилася за цю відповідь і у нас почалася гра, як це часто буває з новими знайомими, особливо коли не очікуєш нічого серйозного. Спершу ми закидали його питаннями – звідки, ким працює, де так стильно вдягається. Володя виявився цікавим співрозмовником, добре знався на сучасній музиці, навіть згадав кілька гуртів, які я люблю. Він підсміювався з моїх реплік і з Юліної звички вставляти англійські слова у кожне речення.

Через деякий час Юля сказала, що має бігти на тренування, залишила нас наодинці, підморгнувши на прощання. Так я познайомилась з Володимиром. Він запропонував підвезти мене на таксі додому і я погодилась. Вирішила, чому б не продовжити цікаве знайомство?

Наступного дня Володя знову набрав мене, запропонував зустрітися. Ввечері він приїхав за мною на своїй машині, старенькій, але ще жвавій іномарці. Машина вся в пилюці, у салоні затерті сидіння і вицвілий ароматизатор у вигляді вишеньки. Ну думаю, мабуть, поспішав так, що не встиг пилюку змахнути. Ми вирушили на побачення. Однак його маршрут здивував, він повіз мене не до ресторану чи кав’ярні, а на заправку, бо, як виявилось, дуже любить каву там. Ну, думаю, ладно.

На заправці! Стоїмо у черзі, я намагаюсь змиритися з цим. Володя бере два американо, не питаючи, що я люблю, і простягає мені паперовий стаканчик.

Поки п’ю, намагаюсь не кривитися. Він же тим часом захоплено розповідає, як у 90-ті заробив свій перший капітал. Його потік розповідей був безупинним, причому кожна фраза пересипана сентенціями, наче ми не на заправці, а на сеансі психотерапії. Я тільки кивала, а коли спробувала вставити хоч слово, він перебивав, ніби не чув. І так цілу годину – його історії, жарти, плани. Багатослівний, як трактат про вічність!

Наприкінці обійшлися дружнім поцілунком у щоку і я пообіцяла подумати, як би ще раз зустрітися. Ну, думаю, можливо, наступного разу буде якось інакше, може, той перший зворушливий момент просто не задався.

На другий день Володя дзвонить і каже, що приїде за мною після роботи – уявляєте? І квіти привіз, простенькі, польові, але все одно приємно.

— Поїдемо до тебе чи до мене? – запитую.

— Та поїхали до мене, дорослі ж люди, – підморгує він.

Думаю, ну нарешті, буде хоч вечір без розповідей про 90-ті, можливо, вечеря, романтика. Привозить мене до своєї квартири. Зайшла, і перше, що відчула, це запах, наче потрапила до бабусі з 80-х: старі килими, застелені скатертини, пилюка. Стою, усміхаюсь.

Він озирається на мене з посмішкою:

— Ой, я й не подумав, що щось треба купити. А в мене тут майже нічого немає, крім хліба, масла і маленького шматка червоної рибки. Зате, – підморгує, – королівський бутерброд буде! А що ще треба? Правда?

Сміюсь, бо нічого іншого не лишається. Сідаємо, їмо бутерброди, п’ємо чай.

— Що, не дуже тобі подобається? – раптом питає він, бачачи мій вираз обличчя.

— Ні, все добре, – відповідаю, хоча думки крутяться зовсім інші. Мабуть, я трохи не так собі уявляла каву, романтику, побачення. Нарешті дістаю телефон і тихо викликаю таксі.

— Знаєш, – кажу, натягуючи пальто, – мабуть, не буду сьогодні довго залишатись. Завтра рання нарада, треба бути в формі.

Він зітхає, але мовчить. Знаю, що йому це не сподобалося, але він нічого не каже. Ледь чмокнув на прощання в щоку і лише відмахнувся, коли я подякувала за вечір.

Повернулась додому, сіла на диван і раптом відчула, як легше стало. Думала, буду згадувати цей вечір як помилку або невдале побачення. Але ні, залишилось щось більше. Відчуття, що іноді краще обирати самотність, ніж бути поряд з тим, хто не здатний зрозуміти найпростіші речі. Звичайно, я не буду більше зустрічатися з тим Володею. Але точно знаю, що цей вечір подарував мені шанс дізнатись трохи більше про себе.