– Ти можеш забрати Яну завтра прямо зі школи. – Оголосила колишня дружина по телефону. – Привезеш, коли набридне.

Раніше вона його не намагалася вколоти болючіше. Раніше він сказав би їй, що Яна вже не маленька – доїде сама. Раніше… коли Стас мав родину. Не зараз.

Вони з Кірою зустрілися в найгірші дев’яності. Стас був у справах. Працював у бригаді, яка була безпосередньо під глядачем. Злодієм у законі, Олександром. Це було престижно – вони виконували не брудні функції з кришування та відбирання грошей, а дивилися за містом, стежили, щоб не було переділу та інших конфліктів.

Це було й небезпечно. До влади, нехай і кримінальної, і великих грошей завжди тяглися конкуренти. Яким жодний закон не писаний – ні державний, ні злодійський. Так друга Стаса, Юрка, намагалися підкупити, щоб він зрадив Олександра, допоміг його прибрати, а коли зрозуміли, що пацан не продається, просто прирізали його.

Коли Стас зустрів Кіру, і покохав, вона благала:

– Стасику, будь ласка, кинь це!

– Мала, таке не кидають.

– Але я не зможу з тобою жити, знаючи, що ти бандит!

– Та який я бандит? Не сидів. Не вбивав. Я просто працюю з Олександром, він злодій у законі, і повір, інтелігентніше людини ще піди пошукати!

– Але суть вашої роботи всім відома! Та й це б добре. Але ж небезпечно!

– Нічого небезпечного. Я… – почав пояснювати Стас.

– Скажи це Юриній матері! І сестрі! – Вигукнула Кіра, і заплакала.

Стас не знав, як поговорити з Олександром. Начебто б і причина поважна – бажання створити сім’ю. Але в Олександра сім’ї не було, навряд чи міг зрозуміти Стаса.

Однак, на подив хлопця, Олександр все зрозумів.

– Ти хоч щось назбирав? Чи все спустив на дівок і нар.котики?

– Саша! Ну ти чого? Я ж спортсмен!

– Вибач. Все забуваю, що ти на тренера вчився. Просто сумно мені. Юрка помер, ти підеш – з ким залишусь?

Дивно, звісно, ​​що Сашко забував. Поганяло у Стаса було не так.

– Ми, мабуть, до Києва поїдемо. У Кіри там тітка. Обіцяє допомогти спочатку.

– Їдь, Тренер. Я тобі теж допоможу – подзвоню комус треба.

– Олександре Вікторовичу, та не треба… – зам’явся Стас.

– Чого злякався? Не злодіям зателефоную. Про це ти забудь, якщо вирішив. Іншим товаришам зателефоную, які вашими справами заправляють. Спортивні. У тебе профіль який?

– Бокс, боротьба. Але більший бокс.

– Ех… як же я без тебе буду? Ти ж тільки в приміщення заходиш – усі бояться.

Стас із Кірою поїхали до Києва. Тітка здала їм халупу під Києвом. Як своїм недорого. Але Стас не хотів так жити. Він сходив за контактами Сашка до комітету з фізичної культури, і невдовзі вже працював тренером у хорошому місці з гарною зарплатою. Нагромаджені за час своєї напівкримінальної діяльності гроші Стас витратив на квартиру. Тоді йому вистачило на гарну. Щоправда, у спальному районі. Зараз би цих грошей уже, звісно, ​​ні на що не вистачило.

Кіра майже одразу народила сина, Діму. Дмитра Станіславовича. Він був їхнім первістком, найулюбленішим у світі чоловічком, і вони… розпестили його.

– Сину, чому ти не хочеш тренуватися? Це корисно для здоров’я, і ​​в принципі, стане в нагоді в житті. І платити тобі за це нічого не треба! Батько тренер, це дуже вигідно.

– Тату, ну не всім же бути спортсменами, як ти… кожному своє.

– Добре. – м’яко погоджувався Стас. – А що твоє?

– Я ще не визначився.

Діма був підлітком, а у Кіри на руках була маленька Яна, і десь Стас щось упустив. Недоглянув. Діма виріс з одним бажанням: веселитися та розважатися. Розпещеним.

Потім, звичайно, Стас лаяв себе, що не наполяг на своєму. Проклинав останніми словами. Треба було брати Дімку за шкірку, як цуценя, і тягти до зали. Змусити його займатися, щоб спорт забирав усі сили. Щоб усі дурниці вилетіли з голови. Потім… коли було вже запізно.

Його син дружив з хлопчиками з багатих сімей, хоча їхня власна родина жила набагато скромніше. Але Діма так просив машину на вісімнадцять років! Мабуть, щоб бути не гіршим за друзів. І хотів водити. Так рвався водити… яким же Стас був ідіотом, Господи! Осліпленим батьківським коханням дурнем. Хлопчик попросив чергову іграшку. Як йому відмовити?

У березні Дімі виповнилося вісімнадцять, у квітні він отримав права та машину у подарунок від батька. А у червні його вже не стало. Він розбився на шосе вночі. Летів до друзів на дачу, не впорався з керуванням. І все. Наче темрява накрила землю. Стас не знав, як жити з тим, що він своїми руками подарував синові смерть.

Кіра зненавиділа його. Якийсь час вона намагалася вдати, що вони ще сім’я, і ​​впораються разом. Але ненависть сочилася з неї, лилася з очей. Це не були сльози горя, це було розчарування. Сльози текли її щоками, немов малюючи літери, з яких можна було скласти коротке: «Ти вбив нашого сина!»

Вони розлучились. Стас уже кілька років жив сам. Тренував дітей та підлітків. Вивозив їх на змагання. Він нічого не відчував – тренував, вивозив, підтримував, усміхався нагородам, як робот. На автоматі.

Часто лаяв себе: є ще Яна! Ну, розлучилися вони з Кірою, гаразд, буває. Але ж доньку треба виростити! Їй лише дванадцять років. Незабаром тринадцять. У цих думках Стас під’їхав до школи і побачив бійку на вулиці, одразу за шкільною брамою.

Потворна бійка була тому, що кілька пацанів напали на одного. Але Стаса навіть це не вразило! Його вразило те, як відбивався цей один. Непрофесійно, але досить чітко і цілком відчайдушно.

Гімназія, в якій навчалася Яна, була досить непоганою. З математичним ухилом. Але вчилися там і звичайні хлопці з довколишніх будинків. Цей хлопчик, що одержує і роздає тумаки на очах Стаса, був навіть гіршим, ніж звичайний. Тренер одразу побачив, як погано він одягнений. Бідно. Чи не за це його б’ють жорстокі однолітки?

– Гей! – гаркнув Стас, виходячи з машини. – Ану брейк!

Пацани завмерли на секунду, а потім кинулися врозтіч. Той самий, погано одягнений і що добре б’ється, залишився на місці і оглядав свої втрати. Йому відірвали кишеню від куртки. Зважаючи на всі, інші втрати – синець на обличчі, розбита губа – його не бентежили.

– Ти як?

– Та чудово. – хмикнув хлопець. – Чого треба, дядьку?

– Хороший хлопчик. Ввічливий. – крикнув Стас. – І б’єшся добре. На спорт ходиш?

– Батько! – почув Стас голос дочки.

Він повернувся, побачив її, що біжить з ганку, посміхнувся. А коли знову глянув на хлопця, його там не було. Зник. Як крізь землю провалився.

– Привіт сонечко. Ти знаєш цього хлопця?

– Кого? Сергія? Знаю звичайно! Він зі мною вчиться. Що ти йому таке сказав, що він від тебе втік.

– А чому його б’ють? Вибач, що я питаю…

Яна була для своїх майже тринадцяти дуже розумною. Вона подивилася на тата уважно, і промовчала. Хоча свербіло сказати, що Дімку повернути не можна. Батько, здається, зараз саме це намагався зробити.

– У нього батьки п’ють. І якщо пацани його чіпляють на цю тему, він із ними б’ється. – пояснила вона татові.

– Йому б боксом займатися. Добре б’ється.

– Який йому бокс, тату. – Зітхнула Яна. – Йому б удома порядок навести, алкашів лівих вигнати, батьків спати покласти. Приготувати щось. А іноді нема з чого, це означає, спочатку добути, а потім приготувати.

– Краде? – уточнив Стас.

Яна невинно знизала плечима. Мовляв, не знаю нічого, і не питай.

Вона пробула у батька усі вихідні. До зали з ним не ходила – Яну теж не надто тягнуло у спорт. А вдома вони грали у настільні ігри, потім вибралися у кіно та магазини, і до кафе зайшли. Стас був задумливий, але Яна не образилася. Натомість тато купив їй кросівки, які мама навідріз відмовилася купувати. Дорого.

– Ти чимось захоплюєшся? – Запитав Стас у дочки.

– Тату, я читаю багато. Може, я письменником стану?

– Письменники починають із щоденників. – припустив Стас.

– А хто тобі сказав, що я його не маю? – хитро посміхнулася Яна.

У Стаса не йшов із голови Сергійко . Невисокий, але сильний. Темноволосий і темноокий, як циган. Хлопчик, якого з усіх втрат найбільше засмутила відірвана кишеня. Пацан здорово міркує: синець і губа заживуть, а ось куртку нову йому хтос купить? Батьки-алкаші?

Стас відвіз Яну додому задоволену.

– Слухай, я таки хочу покликати твого Серьожку на тренування.

– Тату, а хто за нього платитиме?

– Я його так візьму. Щось я вирішу! Хлопчик уміє битися, нехай робить це з мирною метою.

– Я не знаю. Чесно.

– Давай, я приїду завтра за тобою до школи. Приведи мені його.

– Що тобі так сподобалося?

– Дух. – коротко відповів Стас.

Яна кивнула головою.

– Що? Приведеш?

– Так, але … тат, якщо не вигорить – не засмучуйся!

– Обіцяю.

Яна привела хлопчика після школи до машини батька.

– Ну, ось він, твій герой. Говори, що хотів.

Вона ще й за лікоть тримала Сергія, а він не заперечував. Ну, хоч із дівчатками ввічливий.

– Сергію, я хочу покликати тебе на тренування. на бокс. Ти непогано б’єшся. Дані є, а отже, і перспективи.

Пацан зітхнув і сказав:

– Ян… ти пробач… можна нам наодинці.

Дівчинка кивнула. Попрощалася з татом і пішла.

– Немає в мене перспектив. Я свою доріжку в житті наперед знаю. – давно Стас не чув цієї приблатненої завзятості. – Я вже і горілку пробував, і траву. Нічого не вийде, Станіславе Валерійовичу, забудьте.

– Я таки наполягаю. – сказав Стас. – Відчуєш різницю. Що життя може піти інакше.

Внутрішньо він здригнувся, чого тут брехати. І згадав звіт про розтин його сина після ДТП. Там у крові теж було лише потроху. Чи був винен Стас? Не машина вбила Дімку, а спосіб життя. Бажання кайфувати.

Ні, винен. Звісно, ​​винен! Адже він його таким виховав. Нічого не вимагав. Тільки балував.

– Гаразд. – раптом сказав Сергій. – Я прийду. А платити хто буде?

– Виростеш спортсменом – порахуємось. – коротко відповів Стас.

– У мене й форми немає.

– Просто приходь!

А далі почалися гойдалки, які тривали майже два роки. Коли гойдалка злітала вгору, Сергій наполегливо відвідував тренування щодня, старався, робив успіхи. Потім гойдалка летіла вниз, а Сергійко пропадав. Зникав. Він втомлювався вдома дивитися на все, що там діється, і зривався сам – пив з такими ж неблагополучними дітлахами дешеве пиво, вживав заборонені речовини. Випадав їх нормального життя на кілька днів.

Іноді Стасові вдавалося його зловити до того, як все траплялося. Він бачив, що Серьога став похмурим і злим, і вже не тренується, а ніби вбиває ворога. Невидимого, який засів у груші, чи у супернику. Тоді Стас їхав до школи і ловив Сергія до того, як він нашкодить собі.

– Чого ви пораєтесь зі мною? – Пацан кусав губи і був готовий плакати. – Ну, не можу я зараз тренуватися! Погано мені! Треба перезавантажитись.

– У залі перезавантажишся. – суворо казав Стас, і віз його на тренування.

Але частіше не встигав упіймати, і Сергій падав. Він був ще надто молодий, щоб упасти низько. Він підводився. Каявся. Тренувався, як божевільний, але загалом такі загули позначалися на спортивні досягнення.

– То я тебе навіть на місто не виведу! – Психував Стас. – Зроби вибір!

– А то чого? Відмовитеся від мене? І правильно, давно час!

– Боже мій! – тільки зітхав Стас.

Він навіть запропонував Сергію, щоб той мешкав у нього.

– Я не можу кинути мамку, ви що? Батько відійде, і на вахту звалить. А вона взагалі пропаде, якщо не стежити.

– Не можна так жити! Вони дорослі! Зробили власний вибір. Ти маєш думати про своє майбутнє.

Сергій почав пропускати тренування дедалі частіше. А Стас усе частіше став здаватись. Тоді Яна таки сказала йому:

– Ти не Серьогу рятуєш, тату. Плювати тобі на Серьогу. Ти ж Дімку рятуєш. Подумай! Як можна врятувати того, кого вже немає давно!

– Яна… ти не права! Серьожка ще живий. Його можна врятувати.

– Але ти все одно вже здався. І вірно. Він не хоче, щоби його рятували.

– Чорт! – У думці сказав Стас і потер обличчя. – Ти справді хочеш стати письменником?

– Подивимося, тату. В одному ти можеш бути впевнений: я вбивати себе не стану.

Вони обійнялися. А Стас пообіцяв собі не рятувати нікого. Ні Серьожку, який цього не хотів. Ні Дімку, якого вже не було врятувати. Доведеться прийняти той факт, що вихователь з нього ні до чого! Слава Богу, хоч Янка росте гарним дівчиськом. Вчиться добре, багато читає.

Йому зателефонували серед ночі з лікарні. Пояснили ситуацію. І він поїхав.

– Зараз стабілізували. В свідомості. Просив вам додзвонитися, боявся, що не виживе. Був момент, пульс опустився до тридцяти. Відкачали.

– Спасибі вам!

– А ви що, правда його тренер? – сумно посміхнувся черговий лікар.

– Я все розумію. Несумісні речі – спорт та нар.котики. Все розумію, правда! Але в нього родина така… специфічна.

– Ну ну. – тільки й сказав лікар.

Він показав, куди пройти Стасу.

Серьожка лежав увесь білий під крапельницею в якійсь моторошній багатомісній палаті. Стас жахнувся. Побіг на пост.

– Та можна тільки вранці перекласти, я вам говорю! Бухгалтерія не працює, начальства нема! – намагалася пояснити йому медсестра.

– Але ж окрема палата є?

– Є!

– Ну, так переведіть! А зранку вже розберемося з начальством та бухгалтерією. Я нікуди не піду.

– Ой який наполегливий батько, однак.

Стас не став уточнювати, що він – не батько. Сергія перевезли до окремої палати. Стас сів поруч із ліжком.

– Тренер. – чітко сказав Сергій. – Врятуй мене, тренере. Я більше не буду. Ніколи. Я мало не здох. Ідіот…

– Я не знаю, Сергію. Щоправда. Я вже не вірю.

Сергій схопив його за рукав вільною від крапельниці рукою:

– Я клянуся, Станіславе Валерійовичу! Я присягаюся чим хочеш тобі. Вам…

– Та гаразд. Тобі. Тільки не при людях.

– Тренер… жодного тренування більше не пропущу. Жодну погань у рот не візьму. Крім тебе, ніхто не зможе мені допомогти. Прости мене!

І він розплакався, мов дитина.

Стас забрав Сергія до себе додому. До батьків хлопчик з’являється, щоб допомогти з прибиранням, привезти продуктів. Раз на тиждень не частіше. Він пробував поговорити з матір’ю, щоб та кинула пити, але з ким там говорити? Вона не буває тверезою.

Тренування він більше не пропускає і з тими, хто не в спорті, спілкуватися перестав. А за півроку Сергій поїхав на свій перший бій, і виграв його. Стас стежить, щоб навчання хлопець також не закидав – планує відправити його до фізкультурного інституту. Він спитав Сергія, що той хоче для себе у майбутньому.

– Хочу бути тренером. Як ти. – сказав хлопець. Клятву свою не порушує. Тих, хто живий, ще можна врятувати