– Ви з татом вже прийняли рішення? Чи можу я переїхати у вашу квартиру? – знову запитує мене Ліза. Донька планує весілля зі своїм хлопцем, але, як і багато молодих пар, стикається з труднощами у вирішенні житлового питання.

Ми з чоловіком маємо невелику двокімнатну квартиру, яку колись придбали, коли була можливість. Цю квартиру ми купували не для дітей, а для того, щоб забезпечити собі певний запас на старість і не залежати від дітей.

Наше життя ніколи не було надто розкішним. Одружилися ми, не маючи нічого. Пізніше почали їздити в Хмельницький на базар: купували там речі оптом і продавали у своєму містечку.

Спочатку у нас була лише одна точка, а згодом відкрили ще кілька. Заробіток був, але дуже важкий. У нас не було своєї машини, тому доводилося взимку їхати в холодному автобусі, везти товар, а потім ще його продавати.

Мої діти виросли практично без мене, оскільки я постійно працювала, а за дітьми доглядала моя мама. Я їй за це дуже вдячна.

Ми з чоловіком розуміли, що такий бізнес не може бути вічним. Тому, доки торгівля приносила прибуток, ми жили скромно й відкладали гроші.

І справді, з часом на ринку ситуація змінилася: почали відкриватися великі й маленькі магазини, а торгівля на базарі майже завмерла. Зараз ми залишили одну торгову точку, яка забезпечує нас лише на продукти.

Добре, що колись, у кращі часи, ми змогли купити квартиру, зробити там ремонт і тепер здаємо її в оренду. Хоч прибуток і невеликий, але це краще, ніж нічого, і ми можемо жити без допомоги дітей.

Я завжди думала, що діти розуміють нашу ситуацію, але виявилося, що ні. Останнім часом донька буквально засипає мене дзвінками, наполягаючи, щоб я поговорила з чоловіком. На її думку, як глава сім’ї, саме він має вирішити питання з квартирою.

Я не поспішаю обговорювати це з чоловіком із кількох причин. По-перше, у нього є проблеми зі здоров’ям, і нам потрібні гроші.

По-друге, у нас є ще син. Було б несправедливо подарувати квартиру дочці, а сину нічого не дати.

Ми планували так: одна квартира для нас, інша – для здачі в оренду. З часом кожна квартира мала б дістатися дітям. Але до того ми попередили їх, що вони повинні самостійно шукати житло й не розраховувати на нас.

Син переїхав до столиці, там навчається й працює, орендує житло. Схоже, його все влаштовує, адже він поки не одружений, і доходів йому вистачає. Сподіваюся, що з часом син зможе сам придбати собі квартиру.

Дочка теж працює й орендує житло в нашому містечку. Коли вона вирішила виходити заміж, сподівалася, що ми змінимо своє рішення й запропонуємо їм нашу квартиру.

Я пояснила Лізі, що тоді ми втрачаємо джерело доходу. Гроші від оренди нам дуже потрібні, адже наш бізнес майже не приносить прибутку, а жити за щось треба.

– Мамо, ти ще молода, здорова, могла б і за кордон поїхати на заробітки. Навіщо тут сидіти? – заявила донька.

– А на кого я залишу вашого батька? – відповіла я.

– Інші жінки залишають. І собі заробляють, і дітям допомагають. А ти тримаєшся за той базар і не бачиш інших можливостей, – докоряла Ліза.

– Якщо ти бачиш можливості за кордоном, чому сама не поїдеш? – запитала я.

– Мені заміж треба, дітей народжувати. У мене зараз інший період у житті. А тобі, мамо, це було б дуже доречно. Ти б і нам допомогла, і сама заробила. І взагалі, смішно: у вас із татом є квартира, яку ви здаєте, а я змушена жити на орендованій.

Тепер я сама не знаю, як правильно вчинити. Чи справді ми з чоловіком помиляємося, вирішивши не віддавати зараз квартиру дітям і залишати її для оренди?

Як би ви вчинили на моєму місці: віддали б квартиру доньці чи залишили все, як є?