Я маю свій власний ритм життя, мені подобається все робити без поспіху, але життя у шлюбі відкрило іншу правду: схоже, я справжній флегматик. Ні, не лінива, просто обожнюю розмірений темп у всьому. Кожен мій день — як некваплива прогулянка парком: з насолодою від кожного моменту, спостереженням за деталями навколо та маленькими радощами. Та ось у чому заковика… Мій чоловік — повна протилежність. Мабуть, у дитинстві йому вживили невичерпний двигун, що працює без перерви. З ним життя нагадує американські гірки — захопливо, але втомлює.

— Наталю, ти знову сидиш? Ми ж домовлялися о п’ятій піти до магазину! — лунає його голос із передпокою. Він одночасно взуває кросівки, зав’язує шнурівки та, мабуть, обмірковує ще десяток завдань на день.

Я відриваюся від книги й відчуваю, як всередині щось закипає. Як так можна? Усі ці його постійні імпровізації, миттєві рішення та вічна поспішність зводять мене з розуму. Спочатку, коли ми тільки почали жити разом, це здавалося чарівним. Його енергія надихала мене на рух, усе було весело, динамічно. Але зараз, через десять років, я відчуваю себе як вичавлений лимон.

— Зачекай хвилинку, — кажу йому, відкладаючи книгу. — Ти завжди біжиш, як шалений! Може, хоч раз сходимо спокійно?

— Спокійно? — сміється він, ніби я запропонувала йому подорож на Місяць. — Наталю, час біжить, життя — це суцільний драйв! Навіщо марнувати його на сидіння?

А мені так хочеться просто трохи спокою. Полежати, посидіти біля вікна й дивитися, як осіннє листя падає на землю. Відчувати, як заходить сонце, чути шурхіт дерев та спостерігати за людьми, які квапляться додому. Але це, здається, не про Андрія.

— Наталю, де мій рюкзак? — знову кричить він із коридору.

Ну звісно, де ж він може бути, як не посеред коридору, куди ти його кидаєш щовечора.

— Там, де завжди, любий, просто глянь уважніше, — відповідаю без емоцій.

— О, точно! Вже знайшов! — і раптом чую, як щось грюкає. На порозі з’являється Андрій із рюкзаком у руках, а за його спиною перевернуті речі.

Чому просто взяти рюкзак без хаосу — це для нього неможливе завдання?

Колись цей темп життя мене захоплював, але з роками я почала втомлюватися. Тепер я мрію про звичайний вечір: чашка теплого чаю, затишна ковдра, вимкнений телефон. І головне — тиша. Ось що я уявляю, коли закриваю очі.

— Може, сьогодні ляжемо раніше? Я дуже втомилася, — питаю, намагаючись приховати роздратування.

— Навіщо лягати? Встигнемо ще виспатися! Давай краще посміємося, поговоримо, — він підморгує, явно не розуміючи мого стану.

А мені хочеться лише одного — мовчання. Він для мене — як ходячий оркестр: скрізь музика, шум, метушня. Іноді мені здається, що ми настільки різні, що це навіть дивно, як ми досі разом.

Якось я запитала подругу:

— Олено, як знайти баланс, коли поруч такий енергійний чоловік?

Вона усміхнулася й відповіла:

— Ти ж його любиш! Колись тобі це подобалося, чи не так?

— Подобалося… Але тепер я від цього виснажуюся, — зітхнула я.

Іноді мені хочеться просто піти в інше місце, де тиша буде моєю музикою. Але тоді з’являється інше питання: чи не стане життя надто передбачуваним? Можливо, саме цей хаос змушує мене рухатися вперед?