Життя моє перетворилося на американські гірки. Скільки всього я пережила за цей час здається, ніби доля вирішила експериментувати саме на мені. Мені вже 40 років, і я, відверто кажучи, виглядаю досить добре: блондинка з сіро-блакитними очима. Чоловіки нерідко роблять мені компліменти, але знаєте, як це буває: підійдуть, заговорять, а далі нічого не складається. Що зі мною не так? Мабуть, я вже забула, як це – по-справжньому довіряти чоловікам.

Якби хтось у молодості сказав мені, ким я стану зараз, я б точно не повірила. Мріяла про родину, про велике кохання, як у романах. Але мої батьки завжди змушували відчувати себе нікчемою. Їхні постійні приниження залишили глибокий слід. Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка, то не змогла побачити в ньому токсичну людину, бо це для мене здавалося нормою.

Я вийшла заміж і потрапила з одного пекла в інше. Через кілька років мій чоловік почав роман із колегою. Добре хоч пішов, залишивши мене з донькою. Напевно, вирішив, що роль батька – це не його.

Ми з донькою почали нове життя за кордоном. Я опанувала мову на рівні B2 і навіть почала вивчати ще одну. Донька відвідує місцеву школу та одночасно навчається дистанційно в українській. Все начебто налагодилося, але…

Роки важкої праці тримали мене в тонусі. Я працювала без перепочинку, бо робота поглинала всю мою увагу. Але коли фірма закрилася, а мене скоротили, все змінилося. З’явився час на роздуми, і це накрило мене з головою.

На перший погляд, у мене все добре: є фінансовий запас, відкладені гроші на квартиру в Києві, донька радує успіхами, а здоров’я не підводить. Але все одно часом з’являється дивне відчуття порожнечі. Чому? Я давно звикла до самотності, навіть навчилася її цінувати. Та все ж відчуття, що я – ніхто, не полишає мене.

Можливо, це тому, що я далеко від дому. Ми з донькою залишаємося тут, бо перельоти в Україну – це великі витрати. Але це тільки посилює мою розгубленість. Поки я працювала, на депресію не було часу. А тепер вона стала моїм непроханим гостем.

Зараз у мене застій у всьому – роботі, навчанні, житті. Іноді здається, що мені потрібен сильний шторм, який переверне все з ніг на голову та дасть відчути себе живою.

Щоб хоч трохи змінити ситуацію, я почала вчитися онлайн. Курси, нові знання, мови – це відволікало мене на деякий час. Але тепер я не розумію, навіщо мені це все. Начебто збираю знання, як колись відкладала гроші на квартиру, але для чого?

І тут я зрозуміла, чого мені бракує. Поруч потрібна людина. Не просто для побуту, а для тих самих «метеликів у животі». Зізнаюся, у мене з’явився коханець. Цікавий, приємний чоловік без серйозних планів на майбутнє. Це було просто для душі й моменту.

Але такі стосунки не розв’язують усіх проблем. Якщо ти романтична натура, «легкі» зв’язки лише тимчасово маскують самотність. Згодом вона повертається ще з більшою силою.

Сьогодні я сиджу й пишу ці рядки, намагаючись знайти відповіді. Я звикла бути сильною та незалежною, але щось досі тримає мене на краю прірви. Я давно не чула теплих слів, які підбадьорили б. Любов пішла, рідні далеко, і я залишилася одна.

Але я впевнена: попереду чекають нові шанси. Усі ці переживання ведуть до того, що потрібно дати собі новий старт. Адже життя триває, і рано чи пізно поруч з’явиться хтось, хто підтримає мене, коли я впаду, і допоможе піднятися, коли випробування знову стукатимуть у мої двері.