Я моя мама і донька — це своєрідна трійця, що час від часу стикається з конфліктами, особливо коли мова йде про виховання. Після народження Софійки наше життя зазнало значних змін. З мамою ми завжди мали теплі стосунки, вона не втручалася в мої справи і не приймала рішень за мене. Але з появою дитини все змінилося, і наші стосунки стали іншими.

Софійці зараз 3,5 роки, і вона завжди була дівчинкою, яка уважно сприймала встановлені правила. У нас є одне правило: будь-які речі, які вона бере з собою, повинна нести сама. Це стосується її маленької сумочки з іграшками, яку вона завжди бере на заняття. І все йшло добре, поки одна зустріч не змінила хід подій.

Ми поверталися додому після занять. Я була втомлена після роботи і несла важкі пакети з продуктами. Софійка раптом зупинилася посеред тротуару, протягнула мені свою рожеву сумочку і сказала:

— Мамо, понеси.

Я відразу відмовила, нагадуючи про наше правило. Але моя мама, яка йшла поруч, втрутилася:

— Олю, не можеш просто понести? Вона ж маленька, не змушуй її страждати.

Я зітхнула, зберігаючи спокій, і відповіла:

— Мамо, у нас є правило. Вона знає, що повинна сама носити свої речі.

— Яке це правило? Вона дитина! Давай, я понесу, — мама наблизилася, намагаючись забрати сумочку.

Софійка, слухаючи нашу розмову, почала напружуватись. Її очі наповнились сльозами, і вона кинула сумочку на землю, сіла прямо на асфальт і почала плакати.

Мама не витримала і вигукнула:

— Як ти можеш так поводитися з дитиною? Її треба захищати від тебе!

Тут моє терпіння луснуло. Хочеться просто піти, не пояснюючи нічого. Софійка плаче, мама сердиться, перехожі кидають недовірливі погляди. Я розумію, що треба покласти край цьому театру.

— Мамо, досить, — кажу тихо, але рішуче. — Це наші правила, ми самі розберемося.

Але донька не вгамовується, знову бере сумочку і кидає її. Я стою, відчуваючи втому і безсилля. Правила, виховання, постійна боротьба — все це виливається на мене щодня.

До дому залишалося лише одне перехрестя, але цей відрізок здавався нескінченним. Мама не припиняла підливати олії у вогонь своїми звинуваченнями, а я намагалася тримати себе у руках. Софійка, врешті-решт, змучилася від сліз і мовчки волочила сумочку, поки ми не дійшли до квартири.

Коли ми зайшли в дім, Софійка відразу заспокоїлася. Їй стало легше, ніби всі емоції залишились за дверима. А я почала відчувати себе розбитою. Мене мучила думка, що, можливо, я вчинила неправильно, але розуміла, що дотримуватись наших правил потрібно. Якщо порушити їх один раз, донька не буде сприймати їх серйозно.

Мама, тим часом, демонстративно гримала посудом на кухні.

— Знаєш, Олю, я ніколи не втручалася в твоє життя, але це вже занадто. Ти мучиш дитину.

Я, знеможена, присіла на стілець і опустила голову.

— Мамо, — кажу тихо, — ти бачиш її раз на два тижні. Ти не знаєш, як вона росте і що їй потрібно. Я її бачу щодня, я розумію її.

Мама мовчала, звикла до того, що я не сперечаюсь з нею. Я ж не очікувала, що наша стосунки зміняться через доньку. Раніше ми завжди підтримували одна одну, не було потреби втручатися у життя одне одного. Але тепер ситуація інша.

Через кілька днів мама знову приїхала. Ми мали правила щодо використання планшета — лише півтори години на день для ігор та мультиків. Це обмеження було важким, але я стояла на своєму. Софійка не раз плакала, що їй цього недостатньо, але я не відступала.

Мама дала їй свій планшет і сказала, що це її прояв любові до онуки.

— Мамо, я ж просила, не давайте їй планшет, у нас є правила! – спробувала пояснити я.

— Доню, ти занадто сувора, я бабуся і маю право дозволяти їй мультики, — сказала мама.

— Але це не правильно. Ти порушуєш наші правила, — відповіла я, забираючи планшет.

Софійка заплакала, але згодом пішла грати з новою лялькою, яку привезла бабуся.

Ми сиділи мовчки, кожна у своїх думках. Я знала, що це не останній конфлікт на цю тему. Але я розуміла, що повинна дотримуватись своїх принципів. І в той момент я ставила питання: хто з нас права?