Український боєць вижив там, де майже не залишалося жодної надії.

Сергій на псевдо «Косий», згадує свою історію виживання в одному із зруйнованих донецьких сіл.

– Ми стомлені, поранені, ховаємося у підвалі серед руїн від обстрілів та скидів. Раптом чуємо, – хтось підходить до підвалу. Запитали пароль, а то московити! Досвідчені, обережні – не йдуть до нас, лише гранати кидають і кричать: «Сдавайтесь». У мене поранення в ногу, ахилове сухожилля вирване, трохи кров тече. Хлопці контужені та поранені. Приймають рішення вийти, а я залишаюсь до останнього. Ховаюсь в матраци, лахміття, які лежать долі.

Раптом чую – автоматні черги: розстрілюють хлопців, які вийшли здаватися.

Росіяни починають спускатися до підвалу. Двоє. Один каже: «Их больше было». Інший заперечує: «Нет, мы всех положили».

Мене врятували дві речі: перше – в підвалі було темно, друге – вони не прострілювали простір перед заходом.

Загарбники починають барикадувати вхід. Зброю для зручності відклали – один кинув автомат майже мені в руку. Я навіть почув тепло від ствольної коробки. Далі діяв на рефлексах: схопив «калашніков», перевірив. Московити навчені були: після стрільби змінили магазин на повний, набій у патроннику. Чергами спорожнив автомат у ворогів. Запам’яталися іскри, які летіли від їхніх бронежилетів…

Автоматично змінив порожній магазин на свій повний і, якось виповз на двір. Виявилося, що один із хлопців, по яких стріляли московити, був живий. Удвох переповзли до укриття, запросили допомоги.

Потім був госпіталь, численні операції, реабілітація.

Недавно Сергій повернувся у свій підрозділ, але в штурмовики вже не годиться.

Із цієї історії Сергій робить висновок:

– Хлопці, ніколи не довіряйте ворогам. Потрібно битися до останнього, це єдиний шанс вижити. Не дозволяйте себе вбити, – краще вбийте ворога першим.

Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine

#звичайніГерої