Ольга дуже багато сил доклала до того, щоб переконати чоловіка жити окремо від батьків.

Перші кілька місяців після весілля Стас категорично відмовлявся з’їжджати з батьківського дому.

– Олю, чого тебе не влаштовує? Адже нормально живемо! У нас із тобою окрема кімната, ніхто до нас не лізе, не турбує. Ну навіщо зайві гроші витрачати?

– Стас, невже тебе все влаштовує? Твоя мама, ти вже мені вибач, людина абсолютно безцеремонна!

Вона вчора вдерлася у ванну, коли я приймала душ, двері за собою не зачинила, стала шторку смикати і кричати при цьому: «Та що я там не бачила!»

Стас засміявся:

– Ну, мама просто звикла так. Вона живе сама, за собою двері не замикає.

Ти трохи почекай, зовсім скоро угода з продажу моєї квартири відбутися повинна, клієнти просили перенести оформлення на кілька місяців.

У них поки що немає повної суми. Продамо квартиру, додамо гроші, які подарували твої батьки та з’їдемо. Ну навіщо зараз йти на зйом?

Оля терпіла. Свекруха їй справді дісталася безцеремонна – Людмила Борисівна спочатку говорила, а вже потім тільки думала про сказане.

– Тобі б, Олю, схуднути б не заважало, – щоранку вимовляла невістці Людмила Борисівна, – боки висять! Дуже негарно.

Я, між іншим, коли заміж виходила, важила лише 43 кілограми. Чоловік мій перший, батько Стасика, талію міг обхопити двома пальцями!

«Цікаво, що вас змусило так поправитися? – Про себе думала Оля, – ні, ну що за людина! Спеціально, чи під шкіру лізе? Господи, скоріше б з’їхати!»

Квартиру продали, додали грошей та купили нову.

Оля з’їжджала від свекрухи зі сльозами радості на очах, вона не могла повірити, що її муки нарешті закінчилися.

Пожити спокійно вдалося недовго – Людмила Борисівна, мабуть, скучила за сином, стала регулярно напрошуватись до нього в гості:

– Стасе, будь ласка, давай хоча б ці вихідні проведемо без твоєї мами? – Просила дружина Оля, – слово честі, я не витримую її балачки!

Коли вона в суботу приходить у гості, у мене вже години через три на мові з’являється мозоль!

Людмила Борисівна не може ж просто розповідати, їй обов’язково потрібен діалог. Вона мене змушує їй відповідати!

– Оль, ну ти як собі це уявляєш? Мама прийде, я їй відчиню двері і такий «ну все, побачилися, до побачення!» То чи що?

Вона, по-перше, образиться, а по-друге, я так вчинити з мамою не зможу. Ми одне в одного одні залишилися, родичів, за великим рахунком, більше немає.

Коли Оля завагітніла, Людмила Борисівна потроїла зусилля. Вільного часу у жінки було багато, тому вона скрізь тягалася за невісткою – і магазинами, і лікарнями, напросилася навіть на УЗД:

– Це там моя внучка! Ну, чи внучок, – гордо казала Людмила Борисівна лікареві, – а зробіть, будь ласка, дві фотографії. Я теж хочу таку на згадку!

Оля незадовго до пологів набралася сміливості і викликала свекруху на серйозну розмову:

– Людмило Борисівно, я розумію, що ви дуже хочете зайняти моє місце в житті сина, але, будь ласка, давайте з вами домовимося одразу – не треба мене вчити та радити, як правильно мені виховувати дитину!

Мені дуже не хотілося б сваритися з вами з цього приводу. Відразу хочу вас попередити, що жодних порад я не потребую. Давайте хоча б у цьому питанні обійдемося без моралі?

Людмила Борисівна на невістку образилася, але суперечитись з нею не стала. Очевидно, зрозуміла, що Оля говорить серйозно.

Коли народилася Мілана, свекруха зібрала цілу купу далеких родичів і без запрошення прийшла до квартири до сина.

До приходу гостей ніхто не готувався – Стас тільки нещодавно забрав дружину та дочку з пологового будинку, і дорослі, і маля спали:

– Ось я так і знала, – пробурчала Людмила Борисівна, втискаючись у передпокій з двома величезними пакетами, – от говорила я тобі, Зінка, що треба в магазин зайти! Не помилилася, на нас не чекали!

– Мамо, чого ти не попередила? – Простогнав Стас, – хто зараз їжу готуватиме? Нормальні люди про таке заздалегідь домовляються!

– Не суперечити матері, – сказала свою улюблену фразу Людмила Борисівна, – з приводу готування не хвилюйся, ми зараз швиденько самі все зробимо і на стіл накриємо! А Ольга де?

– відпочиває вона, мам. У пологовому будинку, сама знаєш, особливо не поспиш. Не шуміть, будь ласка, Міланка теж спить.

Оля за 4 роки шлюбу від свекрухи натерпілася всякого. Єдине, до чого життя її не готувало, то це до ремонту. Якось Людмила Борисівна зателефонувала синові та поставила його перед фактом:

– Стасику, потрібно обстановку в квартирі освіжити. Я, дивлячись на ці шпалери потьмянілі, в депресію впадаю! Допоможи мені знайти ремонтну бригаду.

– Добре, мам, – погодився Стас, – я спитаю у знайомих. А чого це ти вирішила ремонтом зайнятися?

– Час прийшов! Стільки років і так у квартирі нічого не робилося. Поки в мене буде ремонт, я у вас поживу.

Ти диван, який у вас на кухні стоїть, у кімнату Міланочки перенеси, я хочу з онукою жити.

Оля, коли Стас повідомив їй про цю радісну новину, думала, що її кондратій схватить:

– Ну що це таке! Ну чому саме до нас? Давай твоїй мамі квартиру знімемо, га?

Я згодна сама, зі своїх відкладених за неї платити! Тільки, будь ласка, хай вона в нас не зупиняється!

Я навіть уявити боюся, яке в мене тоді життя почнеться.

– Запропонувати мамі піти на знімання – значить, її смертельно образити. Вона потім до кінця століття мені це нагадуватиме. Нехай у нас поживе!

Я поясню робітникам, що з ремонтом потрібно буде закінчити якнайшвидше. Сподіваюся, за 2-3 тижні впораємося.

З моменту переїзду Людмили Борисівни у квартиру до сина минуло вже 2 місяці.

Оля кожного божого дня питала у чоловіка, як просуваються справи з ремонтом. Стас, і сам уже стомлений від сусідства мами, дружині пояснював:

– Мама знову знайшла якісь вади. Каже, що у каталозі колір був один, а на стінах вийшов зовсім інший. Вона їх переробляти змусила!

– Знаєш, мені здається, що твоя мама робить це навмисне! А що, їй шикарно у нас живеться, як у санаторії на повному пансіоні.

Вона прокидається, замовляє сніданок, саме замовляє, я готую те, що вона просить, потім по годині плескається в душі, потім сідає за телефон.

Я не розумію, про що можна розмовляти з людиною 3 години? Наговорившись, вона приходить на кухню і починає мені полоскати мізки: то картоплю я дуже дрібно ріжу, то м’ясо мало в рагу кладу, то приправа її не влаштовує!

Стас, слово честі, я скоро збожеволію, моє терпіння закінчується!

– Ну, потерпи, люба. Я й сам утомився від мами. А що вдієш? Ну не виженеш же її насправді!

Людмила Борисівна справді нікуди з’їжджати не збиралася, жити у сина їй подобалося.

Оля була права – в гостях пенсіонерка відпочивала і навмисно шукала спосіб затриматися у квартирі Стаса довше.

Ішов четвертий місяць спільного проживання Олі зі свекрухою. Усі способи вижити ненависну родичку з квартири були випробувані, результату вони не принесли.

Людмила Борисівна якось мимоволі подала невістці ідею:

– Ти, Ольго, на мене молитися повинна! Я просто золота свекруха, до тебе не лізу, виховувати дитину не заважаю. Хоча деякі методи, зізнаюся, мене все ж таки не влаштовують.

Ось у мене свекруха – мегера! Та ти чудово знаєш бабусю Стаса. Нестерпна жінка, я поряд з нею і двох хвилин терпіти не можу!

Оля раптом повеселішала: точно! Приструнити Людмилу Борисівну може лише Клавдія Семенівна! Яка управа може бути на свекруху? Тільки така ж свекруха.

Оля зателефонувала бабусі чоловіка і чесно їй розповіла:

– Клавдія Семенівно, не можу більше! У мене таке відчуття, що Людмила Борисівна навмисне у нас оселилася. Ми вже 4 місяці щоранку яєчнею давимося.

– Стас її терпіти не може, – здивувалася Клавдія Семенівна, – з дитинства не їсть, каже що на смак жовток дуже неприємний.

– Так я знаю. А тепер їсть, бо мама так сказала!

– Ну, я, в принципі, зрозуміла, чого ти від мене хочеш. Зараз зберуся та приїду. Сину скажу, він мене на своїй машині вмить до міста домчить.

Їде важка артилерія вас із полону рятувати!

Про підступні плани невістки Людмила Борисівна нічого не підозрювала. Вдосталь наговорившись із подругами, жінка знову вирушила на кухню і, як завжди, почала повчати невістку.

Коли до квартири зателефонували, Людмила Борисівна спохмурніла:

– Хто це до тебе прийшов? Кого ти за відсутності чоловіка в гості запрошуєш? Ось прийде зараз Стасик із роботи, я йому все розповім! Яка ти, Ольго, безсовісна.

Піду я сама відкрию, подивлюся в очі цьому гостю!

Людмила Борисівна найменше на порозі квартири сина очікувала побачити свою свекруху:

– Ба, Людко, чи ти це? Ой, як постаріла! Ось правильно мій син зробив, що від тебе пішов. Він, між іншим, твій ровесник, а виглядає набагато краще.

А я, знаєш, щойно тебе згадувала! Іду повз смітник, дивлюся, пальто біля бачка валяється. Я відразу згадала, що точно в такому ж ти в гості вперше до мене прийшла!

Людмила Борисівна з лиця спала, було видно, що у жінки геть зіпсувався настрій.

– Ну, що встала, як бовван? Пройти дай, торт візьми, я роздягнуся поки що. Іди чайник став! Та ти ще й поправилась…

На торт, значить, не розраховувай, я тобі не дам його. У твоєму віці солодке їсти шкідливо!

За годину Людмила Борисівна втекла. Вона миттю засунула свої речі у валізу, викликала таксі і, вибігаючи з квартири, крикнула:

– Буду особисто керувати ремонтом. Щось справді робітники нахабніли! Стільки місяців тягнуть, закінчити не можуть!

Ольга розсміялася:

– Ну, дякую вам, Клавдія Семенівно! Якби не ви, то невідомо, скільки б ще ця емоційна тиранія тривала!

– Та Людка завжди була такою, – махнула рукою старенька, – якщо мовою причепиться, то як реп’ях, не відчепишся.

Гаразд, давай швиденько чаю поп’ємо і буду збиратися. Син у місто у справах приїхав, через годинку сказав, мене забере.

Людмила Борисівна одразу зрозуміла, хто влаштував їй зустріч із кошмаром усього її життя.

На невістку вона образилася і досить довго не балувала сина та Ольгу своїми візитами.

Потім начебто відтанула, і звичку заздалегідь попереджати про свій прихід все ж таки набула. Бабусі чоловіка Оля дуже була вдячна, Клавдія Семенівна буквально врятувала їхню родину