– Весілля має робити сваха, вона у нас он яка багачка, – каже мій майбутній сват, докидаючи собі в тарілку весь сир.

– Та ви не думайте, ми теж щось допоможемо, – поспішила виправити чоловіка його дружина.

– Ірино, ну ти скажеш? Чим ми поможемо? Сваха заробляє по тисячі євро в місяць, а ми по кілька тисяч гривень всього. Різницю відчуваєш? – сват не мав наміру відмовлятися від свого переконання, що за все маю платити я.

Від їхньої чи то прямоти, чи то нахабності, я втратила дар мови, навіть не знала, що сказати, не хотілося з самого початку псувати стосунки з майбутніми родичами. Але ось так бачиш людей перший раз, а вони тобі заявляють, що ти маєш за все платити, бо ти заробітчанка.

В Греції я вже 17 років. Поїхала, бо хотіла змінити життя в кращу сторону. Мені ніхто в цьому житті не допомагав, я всього добивалася сама. Зараз у мене і справді є будинок, є гроші, машину я сину купила, перед тим його вивчила в університеті, так що я вважаю, що я молодець – скільки всього власними силами зробила.

Євген у мене єдиний син. Ми з ним дуже бідно жили, тому я і наважилася поїхати як він лише трохи підріс. Мама моя погодилася за ним доглядати, а я у світи подалася, щоб забезпечити йому краще майбутнє.

З Мариною син зустрічається вже більше року. Я бачила її хіба що по відеозв’язку, тому нічого не могла про неї сказати. Коли ж син заявив, що буде одружуватися, я зрозуміла, що справа серйозна, і приїхала додому знайомитися з сватами.

Приїхали батьки Марини разом з нею до нас в село. Першим, що сказав батько, було: “Ого! Оце так хороми! Сваха молодець”.

Потім за столом вони мені заявили, що всі витрати на весілля я маю взяти на себе, мотивували все тим, що я більше заробляю.

Але і це ще не все. Після того, як вони поїхали, я спробувала синові легенько натякнути, що можливо він поспішив з пропозицією, і це не ті люди, з якими варто пов’язувати свою долю, але Євген аж образився за це на мене.

– Мамо, хіба мені з ними жити? Я Марину люблю. А не хочеш робити весілля – так і скажи, ми просто розпишемося і на тому все, – ображено каже.

Не робити весілля – теж не варіант. Син у мене один, а родина велика, теж не зрозуміють мене, якщо я тихо сина оженю, потім до старості це мені будуть згадувати, і теж не будуть нікуди кликати. У нас в селі же як заведено: я – тобі, ти – мені.

Я себе заспокоїла заледве, і вирішила, що весіллю таки бути, думаю, запрошу більше гостей з своєї сторони, а з сторони нареченої за таких умов мали б прийти лише найближчі родичі, і разом якось то все опровадимо.

Та я трохи помилилася. Через тиждень ми поїхали в село до сватів. Стіл вони гарний накрили, нічого не скажеш, але от все інше – у мене просто слів нема.

Сват ста просити, щоб я йому гроші позичила, бо до весілля він хотів би ремонт вдома провести, от дах протікає, він навіть мені показав де.

Просять свати у мене немалу суму – 3 тисячі євро, бо хочуть вже все до ладу привести, адже їхні гості спочатку до них додому мають прийти, вони їх вдома погостять, а потім всіх вже автобусом повезуть в ресторан.

– Автобусом? – здивувалася я. – А скільки ж гостей з вашої сторони має бути? – питаю.

– Осіб 50, мінімум, – спокійно відповідає сват. – Навіть не знаю, чи помістяться всі в один автобус.

– А хто за це все має платити? – не витримала я.

– Ну як хто? Ви. Ми ж уже з вами про це домовилися, – посміхається, і дружелюбно плескає мене по плечі.

Вдома мене ще син ощасливив, що і сукню для нареченої теж я маю купити, бо у них грошей нема, а Марина в будь-що не хоче одягатися, запримітила якусь сукню аж за 500 євро, і її хоче.

Добре, що хоч вона щось хоче, бо я вже нічого не хочу. В мене таке відчуття, що мене хочуть використати. Син каже, що я неправа.

– Забереш потім усі гроші з усіх конвертів, якщо тобі лише в грошах розходиться, – ображено каже Євген.

Мені не розходиться в грошах, для мене найважливіше – щастя моєї дитини. Але все це виглядає особисто мені дивно – за гостей заплати, сукню невістці купи, на ремонт сватам позич. А звідки ж вони віддавати будуть.

Не знаю, щось я зовсім заплуталася. А яка ваша думка про все це зі сторони? І що ви радите мені робити?