Ліза, як на крилах, літала по хаті. Вона мила, чистила, стелила свіжовипрані половички на дерев’яну підлогу.

Потім почала білити грубку, і все співала, співала свої улюблені пісні.

Вона вийшла на пенсію і переїхала в село, таким чином здійснивши свою давню мрію.

– І куди ти їдеш? – казали їй міські приятельки. – Чого тобі тут не вистачає? Район розвинений, багато магазинів, кафе, лікарня, вокзал недалеко. Навіщо таке на старості років?

– Ніякої старості, – сміялася Ліза. – На пенсії у мене багато планів, хочу вирощувати свої овочі, нарешті, розведу квіти скільки мені потрібно, а не тільки в цьому вузькому палісаднику біля балкону.

– Ну-ну, – зітхали сусіди. – Дивись, якщо щось піде не за планом, повертайся назад. Квартирантів виселиш, і знову будеш із нами.

– Постараюся не повернутися, а буду провідувати! – пообіцяла Ліза.

Вставала вона рано, за звичкою. І клопоти її радували. Звідки тільки й сили бралися?!

За місяць вона впорядкувала після ремонту і кімнату, і кухню, а зараз прибирати було навіть приємно.

З сусідами по селу вона подружилася, особливо з тими, хто жив по боках від неї. Одні були дачниками – на сезон приїжджали з міста, а інша жінка – Лідія Іванівна, жила у селі давно, і всіх знала. Вона раділа за Лізу.

– Добре, що молоді пенсіонери приїжджають. Хоч зимуватимуть разом із нами, старими. А то молодих сімей у нас не так багато, – говорила вона. – А ти звертайся якщо що. Підкажу і допоможу чим зможу.

Ліза вже домовилася з трактористом щодо оранки її земельної ділянки, і чекала тільки тепла, коли земля почне розсипатися в руці, трохи просохне.

Лягала вона спати після дев’ятої, за міськими мірками рано, а за сільськими дуже вчасно. Зазвичай після праці на свіжому повітрі, спала вона дуже добре.

Але сьогодні при повному місяці, вона чомусь прокидалася кілька разів за ніч. То загавкали раптом собаки у сусідів, то півень у Лідії Іванівни заголосив о третій годині ранку.

Ліза встала і пішла на кухню випити води.

Проходячи повз вікно, вона глянула на вулицю і… Обімліла від побаченого.

У сірому серпанку туману й світанку, вона побачила білий силует, що повільно блукав повз її вікна.

Серце Лізи мимоволі стрепенулося, вона відсахнулася, але потім знову наблизилася до вікна.

Невже привид привидівся?

Але білувата постать точно була. Вона вже віддалялася від будинку, і спираючись на палицю, просувалася до околиці села, туди, де починалися поля.

– Господи, помилуй, – Ліза перехрестилася. – Це що за видіння, тільки мені його й не вистачало.

Сон зник, спати вже не хотілося. Ліза лягла в ліжко, але цікавість брала гору, і вона ще кілька разів вставала, дивилася у вікно, а потім вирішила, що могло все це їй і здатися. Мабуть, втомилася вчора.

Наступного дня до неї завітала Лідія Іванівна на чай.

І Ліза обережно запитала, боячись здатися забобонною, а чи не бачили тут у селі дивних білих силуетів в ночі?

– А як же ж! Баба Марія… Ха-ха-ха, – засміялася сусідка. – Налякала вона тебе, так?

– Дуже, я півночі не спала. Не могла повірити, що в такий час людині треба блукати поміж будинків. А що їй вдень не гуляється? Чи вона погано спить? – поцікавилася Ліза.

– Ми її всі знаємо. Дивакувата вона. Колись була звичайною жінкою. Але згодом поховала чоловіка, а прожила з ним майже п’ятдесят років. Дуже сумувала. І так сталося, що й дочки її не стало того ж року. Ось і лишилася Марія одна. І стала наче дивакувата. Не подужала вона таке горе.

Говорить так, ніби дочка її жива. Одним словом, з привітом.

Ми її пробували возити до спеціалістів, але вона не хотіла, а лікарі що можуть зробити?

Та вона й стара вже…

– Як вона живе одна? – здивувалася Ліза.

– Так і живе, – похитала головою Лідія Іванівна. – Продукти їй допомагаємо купувати, варити вона давно не варить нічого. Сусіди приносять їй іноді борщ чи ще щось.

– Як шкода людину. Самотність – горе… То скільки їй зараз років? І чи не можна її в будинок для літніх людей якось прилаштувати? – розмірковувала Ліза.

– Їй, за вісімдесят уже, але нікуди вона не хоче їхати. Усе доньку свою чекає. Сидить цілими днями біля воріт на лавці і дивиться. Вірить. Тому й жива, – Лідія Іванівна знову гірко зітхнула. – А ми її й не переконуємо – підтакуємо, мовляв, чекай, Ігорівно, тільки живи.

Ліза захвилювалася.

– І не слаба вона? А хто їй дрова носить на зиму?

– Сусіди по черзі, а коли морози вона до них грітися ходить, бо топлять їй люди грубку лише раз на день. А до них вона не йде ночувати. Та й кому стара людина потрібна? Дякувати, що хоч така увага, інакше б вона зовсім змерзла, – розповідала Лідія Іванівна. – Я їй теж іноді віднесу поїсти, і перевірити, чи жива… Не залишаємо її.

Сусідка пішла, а Ліза все думала про стару бабу Марію і її долю.

Через пару днів вона спеціально пішла вдень по селу, оглядаючи будинки. Будинок Марії був майже на самому краю села, далі протікав струмок, а за ним тяглося поле, що впиралося у лісок.

Ще здалеку помітила Ліза стареньку, що самотньо сиділа біля будинку. Бабуся пильно дивилася на Лізу і обличчя її, здавалося, дуже пожвавішало.

Лізі було незручно дивитися відкрито на жінку, але вона все ж таки кивнула і пішла далі, маючи намір дійти до поля.

Проте, коли вона поверталася за п’ять хвилин, бабуся вже стояла біля самої дороги. Вона спиралася на свою палицю і обличчя її сяяло від щастя.

– Що ж ти не підходиш до мене, доню? – запитала вона старечим голосом.

– Здрастуйте, – Ліза із ввічливості зупинилася, щоб поговорити.

Сільські жителі люблять поговорити.

– Нарешті ти приїхала, Лізнько… – знову прошепотіла бабуся. – Де ж ти так довго була?

– Працювала я в місті, – пояснила Ліза. – Багато справ було, а тепер на пенсії, можна і в селі пожити у своє задоволення.

Але зі щасливого погляду старенької та її ласкавих очей Ліза раптом зрозуміла, що її вважають за іншу… За дочку… Про яку й говорила Лідія Іванівна. Ліза боялася подивитися на бабу Марію і не знала, як піти, не в змозі зрушити з місця.

– Ну, ходімо до хати, доню, – знову сказала баба Марія. – Я так довго на тебе чекала…

Тепер Ліза остаточно переконалася, що бабуся повірила, що вона її дочка.

– Зачекайте, я принесу вам поїсти, – сказала вона бабусі. – Не йдіть нікуди я повернуся.

Ліза хотіла піти, але бабця взяла її за рукав:

– Ти точно повернешся, доню? Я не відпущу тебе, і їсти мені не треба. Тільки не зникай знову, я не витримаю… Я стара вже…

– Я зараз прийду, – Ліза намагалася говорити якнайвпевненіше і спокійніше. – Ти ж хочеш гарячого супу?

Замість відповіді старенька кивнула і не відпускаючи рукав Лізи, йшла поруч. Лізі довелося йти повільно, щоб жінка встигала. Вона підтримувала її під руку, і говорила, що все буде тепер у них добре, все налагодиться, і вони будуть разом.

Так і привела Ліза до себе в дім бабусю. Зняла вона з неї куртку і побачила сірий махровий халат з капюшоном, в якому вона так налякала Лізу вночі, проходячи під її вікнами.

Ліза помила бабці руки та обличчя теплою водою, посадила її за стіл і нагодувала. Бабуся їла, не відводячи очей від Лізи, і все посміхалася і пошепки молилася.

Нарешті, Ліза переконала бабу Марію прилягти після обіду на диван, і на її подив, гостя заснула.

– Спіть, спіть, а потім ми сядемо пити чай, з печивом, варенням та ватрушками … – немов колискову співала Ліза.

У кімнаті стало тихо, але коли Ліза перевела погляд на кухню, то побачила Лідію Іванівну, що стояла в дверях. Ліза здригнулася.

– Я зайшла, почула, що ти щось говориш, – прошепотіла сусідка. – Ось і до тебе вона причепилася… Що робити тепер?

– А її доньку як звали? – запитала Ліза.

– Як і тебе… – відповіла Лідія Іванівна. – Ти, до речі, на неї дуже схожа. І фігура така сама, і колір волосся, і очі… Не дивно, що вона її в тобі впізнає.

– Я її не виставлятиму від себе. Не можу. Поки нехай буде поруч, а там подивимося… Якщо вона спокійна, нехай поряд живе. Я все одно тут збиралася сама жити. Донька в місті із сім’єю, чоловіка у мене давно немає. Мами також немає вже три роки. А батька я погано пам’ятаю, розлучились батьки, коли я в початкові класи ще ходила…

– Ну, і в тебе доля не з легких, Ліза… – поспівчувала сусідка. – А серце добре. Якщо візьмеш до себе бабу Марію, всі допомагатимемо. Не думай… Не кинемо. Усі ми під Богом ходимо. І всі ми будемо старими… Так…

Лідія Іванівна пішла, і по селу рознеслася новина про добре серце Лізи.

Баба Марія нікуди не пішла. Вона озирнулася і не відходила від «дочки» ані на крок.

А коли хтось заходив до них, бабуся зі сльозами на очах показувала на Лізу і казала:

– Почув Господь, повернув мені Лізоньку. Оце щастя…

Люди теж витирали сльозу і казали:

– Завтра ми вам город пооремо, а потім Петрович дров привезе. Тримайся.

Ліза бачила, як вранці на її ґанку з’являлися банки з молоком, медом або відро картоплі. Це їм приносили добрі сусіди.

Ліза дякувала всім як могла, влаштовувала чаювання на вихідних, частувала випічкою.

Баба Марія майже не виходила з дому. Вона сиділа хіба що на ґанку, і поглядала на Лізу, яка працювала на подвірʼї. А Ліза то складала дрова в хлів, то розвішувала одяг, а то наводила лад у сараї – їй хотілося завести курочок.

– А скільки нам курей вистачить на двох, щоб яєць вдосталь було? – запитувала вона Марію.

– Та скільки нам треба? Десяток курочок і до них півень, якраз буде! – радила бабуся, поправляючи на голові білу хустинку.

Після обіду вони лягали відпочивати. Ліза просила розповісти бабу Марію про село. Бабуся із задоволенням згадувала різні події, з давнього минулого вона все дуже добре пам’ятала, і тільки дивувалася, що донька все швидко забула…

На що Ліза їй завжди відповідала:

– Пам’ять дівоча – коротка, мамо… Мені цікавіше тебе послухати…

Так, Ліза незабаром багато дізналася про життя баби Марії, тільки одного вони не торкалися – спогадів про втрати.

Ліза вміло переводила розмову тільки на хороші спогади. У наступні розмови вона вже сама нагадувала Марії про події, які від неї ж і дізналася. І бабуся задоволено посміхалася: ну, ось і донька все пам’ятає.

Так жила ця дивовижна пара два роки разом. а потім баби Марії не стало. Вона тихо відійшла уві сні, і всі сільські казали, що старенька пішла щасливою, і, як і мріяла, дочекалася своєї доньки.

Ліза щиро журилася за нею. Вже встигла вона звикнути до старенької. Турбота про бабусю зробила Лізу навіть трохи щасливішою. Дочка Лізи її розуміла, і частіше надсилала посилки і подарунки на двох.

– Ти не журися, що Марійки не стало, – заспокоювала Лізу Лідія Іванівна. – Зате не лежала, і їла добре, не йшла від тебе ані на крок, і навіть майже слаба не була.

– Так, вона навчила мене бути добрішою і уважнішою. Хороша була жінка, – хитала головою Ліза.

– У її становищі – це щаслива старість, принаймні останні роки, – казали сусіди.

– Так це не я, а вона мене обрала, – відзначила Ліза. – Я просто повз ішла… А вона мене й покликала.

– Значить, не помилилась у твоїй душі Марійка. І тобі на небі зарахується це добро, — Лідія Іванівна обійняла Лізу і пішла до свого будинку.

А Ліза сіла на маленьку лавку у дворі, і почала з рук годувати курей насінням, як це любила робити її баба Марія, її друга мама…