– Я в нашому домі цю людину бачити не хочу! – заявила Марина. – А якщо тобі друзі дорожчі за сім’ю, можеш сміливо йти і подавати на розлучення! Все одно Ігор тебе бачить частіше за рідних дітей…

…Коли Марина десять років тому виходила заміж, вона й подумати не могла, що чоловіка Андрія у шлюбі доведеться з кимсь ділити. І не з іншою жінкою, а з його найкращим другом Ігорем!

Той був переконаним холостяком і вічним хлопчиськом, таким собі Пітером Пеном без турбот, клопотів і проблем.

Ще за першого знайомства вони з Ігорем один одному не сподобалися.

– І ось на неї ти зібрався проміняти свого найкращого друга?! – обурювався Ігор, вказуючи на Марину. – Та вона тебе не гідна, одразу видно, що злюка.

– Послухайте, ми з вами навіть до ладу не знайомі! – обурилася Марина і навіть крадькома глянула у дзеркало. – Чому ви одразу так про мене судите?

– Та тому, що ти конкретного виду – домашня, а значить, чекає на мого друга нудне і похмуре життя з дітьми, дачею по суботах і рідкісними виходами на футбол! – засміявся Ігор. – Причому зрозуміло, що на всі справи поза домом Андрію доведеться питати дозволу. Ти його так просто не відпустиш.

– Взагалі-то в нормальних сім’ях люди про все домовляються, – обурилася Марина. – Але вам звідки знати…

– Звичайно, я хочу бути вільним мужиком, а не лізти до жінок у наймити, – розсміявся Ігор.

Андрій згодом вибачився за поведінку кращого друга, але Ігор провини не відчував. Більше того, він щиро вважав себе зобов’язаним врятувати Андрія від цього шлюбу. Інакше з ким би йому довелося разом відпочивати і веселитися?

Напередодні весілля він надіслав Марині на робочий комп’ютер фото з парубоцького вечора, де був Андрій в компанії дівчат дуже сумнівного вигляду. Про відправника вона спочатку не здогадалася. Адже фото скинули із пошти її чоловіка. Але досить було спитати самого Андрія, і все з’ясувалося.

– Марина, чесне слово, не було нічого, це все Ігор розважається! – божився наречений. – Він чомусь тебе з першої зустрічі незлюбив і тепер ось так капостить.

– Так, чудовий спосіб створити мені передвесільний настрій! – зітхнула Марина. – Які ще жарти у твого друга можуть бути в запасі?

– Марино, ти головне, не бери все це близько до серця. Ігор просто звик, що ми скрізь разом. А тепер я віддаляюсь. Ось він і нервується.

– Перший твій шлюб часом не Ігор зіпсував? – запідозрила недобре Марина. – Ти розповідав, але дуже мало. Чого ви розлучилися?

– Так, ти права, – зітхнув Андрій. – У першому моєму шлюбі жарт із фото у нього і спрацював. Треба було раніше розповісти…

– А навіщо ти тоді з ним спілкуєшся?! – обурилася Марина. – Це ж зовсім не дружні вчинки!

– Ну я єдиний, хто з ним все ще дружить, решта вже перестала спілкуватися. І взагалі ми з дитинства разом, друзяки, – пояснив дружині Андрій.

Марина тільки зітхнула, вже передчуваючи, що їй доведеться терпіти на весіллі. Але там Ігор несподівано поводився майже скромно. Лише сказав якийсь дивний довгий тост про втрату нареченим свободи. На це Марина вирішила не реагувати надто сильно. Андрій вдячно потис руку дружини – її стриманість він оцінив.

Коли Марина завагітніла – вперше після тридцяти, та ще й так важко, Ігор знову почав лізти у їхнє життя. Андрій проводив увесь вільний час із дружиною. А його друг приїхав, щоб поспілкуватися. І одразу пройшов у вітальню, де на дивані лежала знесилена Марина.

– Ну що, симулянтка, гість прийшов, встала б, чаєм мене пригостила! – обурився він. – А може, і чимось іншим для апетиту. Я тут креветок приніс, зваримо.

Марина позеленіла і потяглася по тазик, що стояв поруч. Бігати щоразу в туалет в неї вже не було сил.

Ігор одразу вийшов, а з кухні почувся його голос:

– Хай прикидається Маринка, чого ти? Я тільки про креветки сказав, а їй уже недобре.

– Але їй і справді важко, – підтримав дружину Андрій.

– Ну й не було чого тоді вагітніти, – твердо заявив Ігор. – Ось у мене немає дітей, офіційно, звісно, а так, може, десь п’ять-шість малюків і бігає. Але тільки їхнім матерям не вдасться нав’язати мені батьківство. Я тільки розумію, що справа йде до серйозних стосунків, як одразу квартиру міняю, роботу, номер телефону. Нехай спробують знайти.

– Слухай, ми тебе забули спитати! – зупинив його Андрій. – Все, давай, іншим разом зайдеш. Марині недобре, а мені ніколи. І вкотре дратувати дружину їжею та посиденьками на кухні теж не хочеться.

– Ось, Андрійку, ти вже у неї під каблуком! – засміявся Ігор. – Потім і зовсім станеш капці дружині приносити. Ви ще на пологи разом підіть! Поповніть список диваків.

Андрій випроводив гостя. А Марина, заплющивши очі, тріумфувала. Чоловік відстояв їхню родину і взагалі заступився за дружину, значить, не такий вже сильний вплив на нього є у цього Ігоря.

Але після народження їхнього первістка Михайла все змінилося. Андрій тепер охоче ходив гуляти з дитиною в парк, іноді по кілька годин…

…Одного дня, коли чоловік затримався на прогулянці, і пропустив годування малюка, Марина вирішила йому подзвонити.

Жінка взяла свій мобільний, набрала номер Андрія і раптом застигла від почутого.

Його телефон дзвонив у сусідній кімнаті!

– Ну як так?! – обурено вигукнула Марина. – Взяти й забути телефон вдома!

Вона швидко одяглася й побігла у парк, де Андрій гуляв із синочком Мишком.

Ще здалеку вона почула гучний голос Ігоря. Той сміявся над якимось черговим своїм жартом.

Марина прискорила крок і раптом зупинилася. Вона прислухалася й вухам своїм не повірила.

Маленький Мишко галасував десь неподалік!

На найближчій алеї вона побачила візок з малюком. Ні його батька, ні Ігоря поряд не було! Їхні голоси лунали через кущі на сусідній алеї.

Розізлившись, Марина взяла візочок із сином і покотила його додому. Вона вирішила провчити недолугого батька, який залишив малюка без нагляду. Марина була впевнена, що Ігор знову зводив її чоловіка з правильного шляху. Візочок вдома вона завбачливо прибрала подалі, щоб його не було видно одразу. Погодувала Мишка і переодягла.

Години через дві, коли їй вже набридло чекати, у дверному замку повернувся ключ. В квартиру обережно зайшов побілілий Андрій. За його спиною маячив незвично мовчазний Ігор. Марина вийшла з кухні, і строго спитала:

– Ну давай швидше мені Мишка, йому їсти давно пора. А де дитина, чому ви самі?

– Марино, тут така справа, – сказав Ігор. – Ми, здається, його загубили. Ти не брала?

– У сенсі, загубили?! – обурилася Марина. – Це як так?! Як таке можливо?

– Ну ми знайомих зустріли, відволіклися, візочок залишили на алеї, він галасував, було добре чути, потім замовк, – охоче розповідав Ігор.

Андрій у цей час ховав очі. Він уже побачив колесо візочка, що виглядало в коридорі.

– Тобто ви залишили двомісячне немовля й пішли? – вперла руки в боки Марина.

– Ну, з твого боку, може, це й так виглядає, – хмикнув Ігор. – Ми були поруч, чули, його голос.

Марина виставила друга за двері, пояснивши йому, що тут Ігорю більше не раді. Потім відбулася не менш складна розмова з Андрієм. Той теж спочатку не усвідомлював своєї провини. І тільки потім зрозумів увесь масштаб ситуації. Поки вони з Ігорем спілкувалися зі знайомими, з Мишком могло статися що завгодно.

Після цього випадку Ігореві було надовго відмовлено приходити в гості.

Але через п’ять років у подружжя народилася друга дитина, дочка Вірочка. І Андрій несподівано захотів, щоб найкращий друг став її хрещеним.

– Ні, такого точно не буде! – обурилася Марина. – Хрещений батько має бути надійною людиною. А твій Ігор узагалі під цей опис не підходить.

– Та годі тобі старе згадувати, він змінився, – відповів їй Андрій.

Але Марина слабо вірила в те, що Ігор здатний змінитись. А знову побачивши на його обличчі єхидну усмішку, рознервувалася і заявила Андрію, що жодних компромісів не буде. Такого хрещеного їх Вірочці не потрібно.

Тоді в сім’ї стався перший серйозний розкол. Андрій три ночі не був удома, жив у Ігоря. Потім все ж таки прийшов каятися, але з його другом Марина так і не спілкувалася.

На п’ятий Новий рік Віри вона задумала для дітей грандіозне свято за містом своїх батьків. З фігурами, які сяяли вогнями, і сніговими скульптурами, аніматорами й конкурсами. Вони покликали багато гостей. Марина щиро розраховувала на допомогу чоловіка у вирішенні організаційних питань, але той несподівано сказав, що не може. І взагалі, зустрічатиме Новий рік з Ігорем, раз одному не можна приїхати до них.

Вони посварилися, Марина була вражена. На цей раз Ігор перемагав, причому з помітною перевагою. Андрію явно набридло сімейне життя, повне обмежень. А поряд був друг-холостяк, завжди готовий повеселитися.

Звичайно ж, це було набагато веселіше, аніж бавити дітей на свято.

Та ще й Ігор цей. Весь вечір і ніч у соцмережах він надсилав Марині знімки з Андрієм, який веселився в компанії незнайомих їй жінок. Нічого надто зухвалого на фото не було, але виглядав її чоловік явно задоволеним життям.

Марині дуже хотілося «віддячити» Ігорю. Так, щоб цього разу він назавжди відчепився від чоловіка. Але що вона могла вдіяти? Подумавши, Марина нарешті придумала ідею, яка цілком могла б здатися жартом самого Ігоря. Звичайно, якби він до неї додумався.

На сайті знайомств і на дошках оголошень вона виклала анкету з фотографією Ігоря із соцмереж. Текст вигадала сама, він був досить оригінальним:

«Батько-герой, багаторазовий аліментник, що ховається від своїх колишніх, познайомиться з наївною дівчиною. Підкорю вас мільйоном безглуздих жартів. Знижу самооцінку до самого низу. Написати мені можна тут…»

Марина вказала адресу сторінки Ігоря в інтернеті і почала чекати результатів.

Через пару днів Андрій із подивом дивився на свій телефон, який завалений скаргами, які повалили від найкращого друга. Той був дуже популярним. Йому раптово написала навіть ті жінки, з якими Ігор розлучився кілька десятків років тому.

П’ятеро з них уже познайомилися в коментарях до обговорення його анкети і зазбиралися подавати позов на встановлення батьківства.

Увечері Ігор приїхав до них додому, незважаючи на протести Марини, і почав плакатися:

– Не уявляю, хто ж мені таке влаштував! – жалібно говорив друг чоловіка. – Але ці жінки вже знають мою адресу. А одна прийшла на роботу, виявилося, наша начальниця – її подруга. Мене звільняють, формально через скорочення штату. Але начальниця особисто сказала, що за поведінку. І пообіцяла мені погані відгуки. Вона ж у нас теж самотня.

– Ну, може, все ще не так погано, – втішав друга Андрій. – Життя налагодиться.

– Вони з мене аліменти зібралися вимагати, я взагалі без нічого залишусь. Або борги будуть збиратися, – скаржився Ігор. – Їх уже зараз п’ятеро, а може, ще більше. Андрію, та мені сьогодні сусідка вже навіть виказувала. Я з дому не можу вийти, а оголошення тільки два дні є. Що буде далі?

– У мене є ідея, – заявила Марина. – Сьогодні я бачила оголошення про роботу в іншому місті. Типу як заробітки, якась іноземна фірма. І гроші хороші, і зможеш поїхати, пересидіти складну ситуацію. Та й аліменти платити з великої зарплати все ж таки простіше. А на заробітках цих добре платять.

– Маринко, ти моя рятівниця! – кинувся цілувати їй руки Ігор. – Сам би до такого не додумався, хай вони мене тепер ще пошукають. Хто мене знайде? А не визнано батьком, не буде й аліментів. Ось, Андрію, цінуй дружину, розумна вона в тебе. Мариночко, а де ти оголошення бачила?

– Та у нас на зупинці, я навіть сфотографувала, хотіла чоловікові знайомої скинути, він щось подібне шукає.

– Нікому більше не скидай, перешли мені! Буду вічно тобі винен, – пообіцяв Ігор.

Через тиждень він пройшов медогляд і влаштувався на роботу в іншому місті. Марину теж покликали проводжати Ігоря на вокзал. Обіймаючи Ігоря, вона тихо прошепотіла йому на вухо:

– Щасливої дороги, Ігорчику. Гарний жарт вийшов, якраз у твоєму стилі? Я знала, що оціниш.

І вона стала назад на перон, милуючись у вікні поїзда, який від’їжджав, приголомшеним виразом обличчя Ігоря.

Той тільки зараз усвідомив усю підступність її плану.

А Андрій, який ні про що не здогадувався, обійняв дружину.

Він був радий, що його найближчі люди, нарешті, порозумілися…