Баба Зіна безцеремонно зачинила вхідні двері, по-господарськи підійшла до столу і сіла навпроти маленької худенької дівчини.

– Ну, кажи, чого прийшла? – невдоволено сказала вона.

– Мені б… Мені сказали, що ви… Не знаю з чого краще почати… – Катя збентежилась і почервоніла.

– Ну, не тягни, говори швидше. У мене і без тебе вистачає проблем, – старенька роздратовано розглядала непрохану гостю.

– Мені б заміж … – Нарешті Катя зібралася з думками і зніяковіло прошепотіла, від чого ще більше почервоніла.

– Бач чого захотіла, – посміхнулася баба Зіна. – А навіщо тобі?

– Щоб любити когось, – видихнула дівчина.

– Ха, значить, любити тобі нема кого? – розсміялася бабуся. – Ну, це не проблема, це ми зараз швидко виправимо, – хитро посміхнулася вона і вийшла надвір.

Катерина озирнулася. У старій хаті було досить затишно. На підвіконнях стояли гарні квіти, а на вікнах висіли чисті фіранки. У грубці щось шаруділо і булькало. Виникало відчуття, що вона повернулася в дитинство, до села до бабусі, де гостювала щоліта.

– На ось, бери, – солодкі думки перервав голос баби Зіни, який зовсім не був схожий на приємне щебетання бабусі з дитячих спогадів. – На, люби, – додала бабця і засунула їй у руки маленьке кошеня.

– Але… – спробувала заперечити Катя..

– Все, йди. Нема коли мені тут з тобою розмовляти. І доки не полюбиш, не повертайся! – наказала бабуся і випроводила її, навіть не давши їй слова сказати.

Кошеня було маленьким, тихим і спокійним. Звичайно, згодом воно підросло, прижилося і обзавелося красивою густою шерстю, але набуло нових якостей – гордовитості і байдужого ставлення до господині. Любити його було непросто, а часом – дуже непросто. Кіт наполегливо відмовлявся ходити в лоток, галасував і бігав по всій квартирі. Мітив взуття, одяг, меблі та навіть квіти. Все, що на його думку було не на своєму місці. І як такого любити? Дівчина намагалася щосили, але кіт у відповідь ще більше шкодив.

– Ось, заберіть назад вашого…, – Катя простягла бабці котика, ледве та встигла відчинити двері.

Баба Зіна з цікавістю глянула на дівчину, що повернулася, хмикнула і запропонувала пройти в будинок:

– Через поріг не передають. Заходь, сідай, розповідай, що в тебе сталося.

Котик зістрибнув на підлогу і почав привітно муркотіти і люб’язно тертися об ноги господині, ніби це вона його годувала і виходжувала весь цей час.

– Не можу я такого любити, – поскаржилася Катя. – Мені здається, що йому взагалі не потрібне моє кохання.

– Кохання всім потрібне, – суворо сказала старенька, – але заміж заради цього не варто виходити.

– Ой, я заради цього більше і не хочу, – хмикнула, насупившись, дівчина.

– А заради чого тоді? – Здивувалася і зацікавилася баба Зіна.

– Я тепер хочу, щоби мене любили! – гордо заявила Катя.

Жінка засміялася.

– Знаєш що, голубонько, іди ти на роботу, є у тебе там Вітя, ось він тебе любить без пам’яті. Якщо треба, то хоч місяць з неба дістане, хоч перепливе будь-яку річку.

– Але ж він… – знову спробувала заперечити дівчина.

– Все, йди, не заважай мені. Іди, йди, більше тобі тут робити нема чого, – вкотре сказала Зіна.

Віктор і справді працював із нашою невдачливою нареченою. Щодня дивився на неї закоханими тужливими очима і справді був готовий бігти за нею хоч на край світу, але підійти ненаважувався. Хоча одного разу, на корпоративі трохи пригубивши, все-таки зважився і запросив кохану на повільний танець. Але на цьому все і закінчилося.

Повертаючись від бабці, Катя твердо вирішила пересилити себе та спробувати – і запросила Віктора на побачення. Побачення закінчилось у нього вдома. Потім погодилася зустрітися з ним завтра. Потім післязавтра, потім разом відпочити на морі, а там взагалі переїхати до нього на постійній основі.

Дні перетворилися на похмурі, тужливі, нудні та сірі будні. Віктор віддано заглядав у вічі своїй королеві і був готовий виконати будь-яке її бажання. Але якось всі бажання зникли. Окрім одного – піти від нього подалі.

– Я так більше не можу! – вигукнула з гіркотою Катя, щойно бабуся прочинила двері.

– Ууу, то ти, люба, сама не знаєш що хочеш, – пробурчала старенька, не запропонувавши цього разу увійти до будинку. – Ось що зроби: переїжджай ти назад до себе додому і гарненько подумай наодинці чого тобі хочеться, а чого не хочеться. Що подобається, а що ні. Хто ти і як ти живеш? Навіщо ти живеш? Що твоє, а що чуже, нав’язане суспільством. Своє залиши собі, а мотлох всякий, сміття, на ось, мітлою виметеш, – з цими словами баба Зіна вручила мітлу постійній гості. – І ось ще що, запам’ятай, кохання – це не почуття, а чеснота. Любити це робити, а робити це віддавати, а віддавати треба не зайве, а від себе, зсередини, а в тебе там нічого немає.

– Як це … – Спробувала посперечатися Катя, взявши мітлу в руку.

– Так це. Все, ніколи мені тут з тобою розмовляти. Лети. Тьху, заговорилася. Іди, – сказала баба Зіна і зачинила двері.

Насамперед, повернувшись додому, дівчина зібрала і викинула всі свої старі речі, які вже кілька років припадали пилом у шафах. Слідом за ними вирушив на смітник пошарпаний життям журнальний столик, який був дуже незручний і немодний. Потім у сміттєвий контейнер потрапило все, що могло ще стати в нагоді, але, швидше за все, ніколи вже не знадобилося б. Туди ж послідували старі журнали з «правильними» порадами щодо побудови «правильного» життя та некрасиві штори, які давно дратували, але ідеально підходили за якимись сумнівними фен-шуйськими правилами.

У процесі прибирання виявилося багато непотрібних, зайвих, марних речей, розкладених по поличках, скриньках і коробочкам, розпханих по кутах і шафах, що зберігаються на кухні та у ванній кімнаті. Всі вони теж були винесені на смітник. А слідом за барахлом вирушила й бабусина мітла, яка стояла біля дверей і постійно заважала під час прибирання.

Опинившись у порожній просторій і світлій квартирі, Катя помітила свій дитячий малюнок, який довгі роки висів на стіні. Змахнувши з нього пил, вона з сумом згадала, що давно не малювала. Фарби і кисті знайшлися на колишньому місці, вони ніби чекали на неї весь цей час, сховавшись за скрипучими дверцятами старого комода. Передчуваючи давно забуте задоволення, вона занурила в фарбу пензель.

Коли малюнок практично закінчився, у двері подзвонили. На порозі стояв високий симпатичний молодий чоловік. Катя уважно подивилася на нього своїми величезними смарагдовими очима, похлопала довгими віями, але нічого не змогла сказати. Цієї хвилини всередині неї щось перевернулося.

Вона несподівано зрозуміла, що ніякої долі немає, чудес не буває, і нічого не вирішено наперед. Ніхто не може змінити її життя. А бабця – це просто бабуся, якій зовсім неважливі її проблеми. Їй немає жодної справи – зустрічається вона чи розлучається, любить когось чи ні, розлучається чи виходить заміж. Їй абсолютно байдуже. Вона просто заробляє гроші, користуючись людською наївністю та довірою. Збіг. Нічого більшого. Простий збіг. Не можна приписувати грандіозне космічне значення дрібним подіям земним.

Вони ще довго продовжували дивитися в очі один одного, поки нарешті молодик не перервав мовчанку, що затяглася.

– Скажіть, це не ваша мітла? – поцікавився він з легкою посмішкою, простягаючи бабусин інструмент для підмітання сміття.

– Моя, – тихо відповіла Катя. – Хочете зі мною політати?

– Хочу, – скромно кивнув чоловік.

У принципі він міг би нічого не відповідати.