Валя цілу годину вмовляла свого чоловіка Миколу поїхати з нею відвідати свою прабабуся Анастасію.

Але той вперто відмовлявся:

– Валю, я не хочу нікуди їхати! Їдь одна…

– І чому ж ти не хочеш?!

– Не хочу і все. Не люблю я ці старечі розмови. Мені це не цікаво…

– Ну, Миколо, ну, я тебе благаю! Мені треба, щоб ти обов’язково поїхав зі мною!

– Навіщо?

– Минулого разу, коли я її відвідувала, Бабуся обіцяла, що скаже мені якісь чарівні слова і з їх допомогою ми з тобою житимемо все життя разом.

І ніхто ніколи не зможе нас розлучити!

– Ну от я так і знав! – засміявся Микола. – Я ж тобі кажу, старі дуже люблять повчати молодих, як їм треба правильно жити. Валю, невже ти, доросла жінка, і досі віриш у якісь чарівні слова?

– Звісно, ​​вірю! Між іншим, прабабуся Анастасія з прадідом прожили разом шістдесят років. І вона мені сказала, що це тільки завдяки ТИМ самим чарівним словам. Я теж хочу, щоб ми з тобою жили разом довго-довго! До самого кінця.

– Та я теж не проти.

– От і добре. Виходить, ти зі мною поїдеш?

– Ні. Їдь одна. Нехай вона тобі ці чарівні слова скаже, а ти розповіси їх мені.

– Та в тому то й річ, що вона цей секрет відкриє тільки, якщо ми приїдемо разом! – ображено вигукнула Валя. – Вона поставила таку умову. Ну, будь ласка! Ну, заради мене!

– Ну, Валю… Ти в мене, просто, як дитина… – невдоволено сказав Микола, і все-таки кивнув. – Гаразд. Тільки давай домовимося, що ми пробудемо там зовсім недовго…

…Прабабуся Анастасія зустріла молодих лежачи в ліжку. Їй було вже дев’яносто вісім років.

Доглядала її дочка Ганна, якій і самій виповнилося вже сімдесят два.

Побачивши улюблену правнучку з чоловіком, старенька втомлено посміхнулася, і тихенько сказала:

– Прийшли…

Валя радісно обійняла прабабусю, поцілувала.

А Микола тільки кивнув і ввічливо сказав:

– Здрастуйте.

Потім він скромно сів на вільний стілець і приготувався до нудної розмови.

Валя ж сіла на ліжко поряд з бабусею і весело защебетала:

– Ну, як у тебе справи, бабусю? Я скажу тобі, що ти чудово виглядаєш. Ми з моїм Миколкою давно збиралися тебе відвідати. Тебе нічого не турбує?

– От же ж, як защебетала, – знову посміхнулася прабабуся. – Заспокойся, нічого мене не турбує. Тому що все вже давно відтурбувало. Краще давайте мені розповідайте, як ви з Миколою живете?

– Добре ми живемо. Ось прийшли ми дізнатися той твій секрет…

– Який ще такий секрет?! – здивувалася старенька.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Ну як же ж?! – Валя теж з подивом подивилася на неї. – Ти ж мені минулого разу сказала: – Прийдеш разом із чоловіком, і я вам скажу чарівні слова.

Щоб нам прожити разом довго та щасливо. Пам’ятаєш, бабусю? Ти мені обіцяла.

– Ох, це… Пам’ятаю, пам’ятаю… А чоловікові твоєму це точно треба? – бабуся перевела погляд на Миколу, і тому стало незручно.

– Миколо, ти чого мовчиш? – здивовано запитала Валя. – Тебе ж бабуся питає.

Микола знизав плечима, і неохоче відповів:

– Мені, звичайно, цікаво було б дізнатися, що то за чарівні слова. Просто так для знання. Але, знаєте, я в чари не дуже вірю. Тому що я людина сучасна. І мені мої батьки казали – для того, щоб прожити разом усе життя, треба просто кохати один одного. І все. А чарівні слова – це казки для дітей.

– А хто сказав, що це будуть якісь чарівні слова? – щиро здивувалася прабабуся. – Слова ці звичайні. Вони навіть можуть здатися комусь банальними. Але й правда те, що вони начебто і чарівні, бо здатні вберегти будь-яку родину. Просто їх говорити собі потрібно в ті моменти, коли ти не зовсім впевнений, чи правильно щось робиш.

– І що ж то за слова? – не приховуючи усмішки, спитав Микола.

– Зараз скажу, – обличчя бабусі стало раптом сумним. – Нам із моїм Василем про них один священник сказав, коли ми вінчалися. Тоді повінчати не просто було, бо в місті не в усіх церквах служби велися. Нам довелося їхати у одне село, у стару церкву. І там сільський священник, вже після обряду, так нам сказав:

– Щоразу, коли ви стоїте на якомусь роздоріжжі, то обов’язково згадуйте про свою другу половинку, і говоріть собі подумки: «Обережніше! До розлуки залишився тільки один крок!»

– Чому це один крок? – Микола незрозуміло глянув на бабусю.

– Мабуть, тому що, коли ти стоїш над прірвою, тобі, щоб не вберегтися, вистачить і одного кроку. Навіть пів кроку вистачить, щоб все зруйнувати. І сім’я теж зруйнується тільки від одного невірного кроку когось із подружжя.

Зробиш цей крок, і забере тебе трясовина зради.

Сказав, не подумавши, своїй половинці погане, і знову – залишився один крок до розлучення…

Тож ми з моїм Василем, коли сваритися починали, тут же ж одразу й згадували того священника, і разом говорили один одному:

«До розставання – один крок».

І все. І одразу в нас бажання посваритися кудись зникало.

– А як же ж тоді кохання? – запитав Микола. – Хіба сім’ю не кохання береже?

– Кохання, вона, звісно, береже… – погодилася бабуся Анастасія. – Але береже воно тільки тоді, коли чоловік і дружина самі це кохання бережуть.

Спочатку ми його охороняємо, а вже потім воно нас. І кохання зберегти можна лише одним способом – постійно пам’ятати про свою половинку, і переживати робити їй щось погане…

…Поверталися молоді додому задумливі. Вже підходячи до свого будинку, Микола обійняв Валю і раптом сказав:

– А права ж твоя прабабуся. До розлучення – завжди один крок. Я зараз це зрозумів точно…

– Зараз? – злякалася Валя. – Чому ти зрозумів це зараз?

– Бо згадав, як мої батьки розлучилися… – Микола тяжко зітхнув. – Мені батько нещодавно розповів, через що це у них сталося.

Одного разу він зробив один невірний крок… Усього один… А у відповідь мама теж зробила один невірний крок… І все…

Тож нам з тобою треба також пам’ятати про ці чарівні слова…

І Микола ніжно обійняв свою кохану Валю.